Угар закінчився, починається десятирічка тверезості. (Українські підсумки десяти років нового століття)

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 62308 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 11/01/2010Дата публікації

Політика й шоу-біз як близнюки-браття викликають лише одне визначення: зажерлися! Та й не тільки вони – зажерся увесь так званий середній клас.

Перше десятиріччя нового століття в Україні – це три різні епохи: 2000-2004 – доба млявої диктатури, 2004-2005 – пік революційного піднесення, 2006-2009 – тріумф популізму і шоуманії.

Десятиліття підсумовував: Костянтин ВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ

Поділ на три періоди – мій власний без претензій на історичну наукоподібність. Бажання підсумувати наші «нульові» чи то 2000-ні виникло після прочитання аналогічного тексту з журналу New Yorker.

Із західної парадигми останнього десятиліття - світовий тероризм, кліматичні катаклізми, фінансова криза і перемога цифрових технологій - для нас помітними є лише два останніх чинники, та й то з істотним коригуванням на українські реалії.

Охарактеризувати наші 2000-ні одним словом навряд чи можливо – надто різною була Україна, коли зустрічала новий 2001-ий у розпал «України без Кучми», 2005-ий - вже на іншому, помаранчевому Майдані, і 2010-ий – в нинішньому очікуванні президентських виборів.

Надто різними у ці три періоди були українська політика, економіка, культура і, смію припустити, навіть самі люди.

Коли ж закінчилися незабутні українські 90-ті – доба зубожіння і виживання, бандитизму і базарів?

Професійні історики напевне висунуть кілька гіпотез з цього приводу. Як на мене, відлік нового часу розпочався зі зникнення Георгія Гонгадзе у вересні 2000-го. Маю цьому пояснення.

По-перше, ця подія породила скандал, в центрі якого опинилися перші особи держави. У 2000-их скандали такого масштабу траплятимуться постійно, стануть ознакою чи то прокляттям часу.

По-друге, справу Гонгадзе можна без перебільшення назвати справою десятиліття, адже арешт Пукача стався зовсім недавно - і слідство досі триває. По-третє, зникнення журналіста стало причиною масових акцій протесту, яких Україна не бачила з часів здобуття незалежності.

Залюднений протестувальниками Майдан – ще одна прикмета нового часу. По-четверте, зниклий Георгій Гонгадзе був журналістом інтернет-видання – цей вид ЗМІ тоді тільки виник в Україні, як і сама Мережа робила тоді в нас перші кроки.

По-п’яте, одним із фігурантів справи став майор спецслужби: силовики у 2000-х стають гравцями публічної політики - і це також істотний штрих у портреті епохи.

Таким чином ми маємо ключові «теги» десятиліття: політичні скандали, справа Гонгадзе, масові протести, інтернет, силовики. Відповідно до них можна розглянути три ключових епохи 2000-х - звісно, не забуваючи і про специфічні риси кожної з них.


Епоха 1. Кучмізм, мобілки і Поплавський

2000-ні почалися реконструкцією головного символу епохи – Майдану Незалежності у Києві. Попередній вигляд головної площі країни – без Леніна, але з каштанами, на думку тодішньої місцевої і центральної влади, не відповідав естетиці молодої держави і до її 10-річчя постав абсолютно новий Майдан.

Щодо власне естетичних характеристик цього витвору, то в одному зі своїх тодішніх інтерв’ю Лесь Подерев’янський дав вичерпне визначення: «Новий Майдан – це застигла музика Поплавського».

Про Поплавського – початок 2000-их був його зоряним часом, коли співучий ректор доїхав своїм джипом аж до Верховної Ради. Тодішня українська культура дещо нагадувала радянську: а) офіційна обласкана владою «естрада» і Михайло Поплавський пророк її; б) андеграунд типу львівських гуртів «Мертвий півень» чи «Плач Єремії», які не цуралися виступати на опозиційних мітингах.

Але повернімося на оновлений Майдан. Його реконструкція мала відчутний політичний присмак: перекривши площу «фірмовими» омельченківськими зеленими парканами, влада усунула звідти активістів «України без Кучми», що в грудні 2000-го створили наметове містечко.

Так почалися масові акції 2000-их.

Наметове містечко, піший марш на Київ і вперше в новітній історії червоні прапори поруч із синьо-жовтими та червоно-чорними – ліві об’єдналися з правими проти Кучми.

Саме тоді постав термін «кучмізм» як квінтесенція правлячого режиму. Час жорстких, а місцями й жорстоких протистоянь.

Таких масових вуличних бійок, як під будівлею адміністрації Президента у березні 2001-го, більше не повторювалося. Ця «битва» стала останньою в історії УНА-УНСО – грізної радикальної організації 90-их, яка зійшла нанівець на початку 2000-их і більше не турбувала мізки юних максималістів.

Скандалів не бракувало: «касетний», «кольчужний», газовий консорціум з Росією. І все навколо Кучми і його ближчого оточення.

Головна відмінність доби «кучмізму» - робота головних ЗМІ (передовсім телебачення) за «темниками», тож масовий читач здебільшого отримував «правильну» з точки зору Банкової інформації. Альтернативні онлайн-медіа на той час були забавкою інтелектуалів з великих міст, які й без жодної агітації розуміли, що далі так жити не можна.

Що ж до адмінресурсу, який традиційно вважали «китом» режиму Кучми, дозволю собі одну невеличку замальовку з натури.

2000-ий рік. Референдум, ініційований Президентом - щодо двопалатного парламенту і скасування недоторканості. До мене, тодішнього студента універу імені Шевченка, до кімнати у гуртожитку вранці в неділю заходить заступник декана. Суворий, в костюмі.

- Хлопці, йдіть на референдум.

- Пане N, ви ж бачите, який у кімнаті бедлам, от поприбираємо і підемо.

Обід. Знову заступник декана на порозі, погрозливо:

- Хлопці, університет взяв курс на 100% явку, нумо голосувати.

- Та ви що, не бачите, ми саме обідати зібралися, хто ж на голодний шлунок голосує?

О 18-30 до гуртожитку мав прибути декан - щоб провести роз’яснювальну роботу серед студентів. О 18-00 ми з сусідом по кімнаті запросили дівчат на прогулянку до Голосіївського парку.

Жодних негативних наслідків за відрив від «курсу університету» для нас не було. А учасники зустрічі з деканом потім переповідали, що замість політінформації керівник нашого факультет поговорив з мешканцями гуртожитку про їхні побутові проблеми.

Часто густо тоді адмінресурс саме так і діяв: хто не слухався керівництва з першого слова, міг прикинутися дурнем і робити, що вважає за потрібне.

«Демонами» тодішньої української політики були об’єданані соціал-демократи (пригадую, як десь у 2004-ому їхня прес-служба вимагала в абревіатурі СДПУ(о) писати велику "О") із батьком темників Віктором Медведчуком на чолі, які сам же тоді в інтерв’ю "Українській правді" визнав негативний імідж своєї партії: «Вся країна воює з есдеками».

Кожне приватизоване тоді підприємство асоціювалася з Григорієм Суркісом. Для народного поголосу він один був уособленням олігархічного капіталу. Щойно продавали якийсь цукрозавод чи обленерго, йшли чутки: «Кажуть, Суркіс купив..»

«Ангелами», тобто мучениками-опозиціонерами - бо саме таких політиків тоді в Україні найбільше шанували - були, безперечно, Віктор Ющенко, який пройшов шлях від прем’єра-реформатора до лідера численної опозиційної фракції у парламенті, та Юлія Тимошенко, котра від «газової принцеси» через тюремні нари несподівано увірвалася до Верховної Ради зі своїм наспіх зібраним БЮТ, що отримав на виборах-2002 близько 7%.

Леонід Кучма керував Україною два президентські терміни підряд, але його досі мало хто любить із пересічних виборців

Віктор Янукович – багаторічний донецький губернатор робить стрімкий переліт до Києва і невдовзі стає прем’єром.

Ми бачимо приклад сусідньої Росії, де останній перед виборами прем’єр (Путін) стає спадкоємцем «трону», і розуміємо, що кумівським наступником буде до того мало кому відомий Янукович.

Силовики на арені. Замішані у "касетному скандалі" міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко і голова СБУ Леонід Деркач йдуть із посад. Перший – відсиджується у Херсонській області і в ДПАУ, другий – на пенсії.

Міністр оборони Олександр Кузьмук теж втрачає посаду – через збитий нібито українською ракетою російський пасажирський літак.

З прес-конференції одіозного прокурора Потебенька видаляють журналістів "Укрправди", адже суто формально онлайн-ЗМІ не є ЗМІ:)

В цей час масових заворушень гостро стояло запитання: з ким буде міліція? Після жорстких дій правоохоронців у березні 2001-го, здавалося, що співробітники МВС – вірні пси режиму. Однак час ішов: міліціонерів перевдягли із сірої радянської уніформи у більш європейську синю і у 2004-ому міліція була з народом, але то вже зовсім інша історія.

З економічним зростанням початку 2000-их (тепер його, залежно від політичних вподобань, приписують Кучмі, Ющенко, Януковичу, Тимошенко тощо) до нас приходить суспільство споживання: з’являються перші торгівельно-розважальні центри.

«Арена» на Бесарабці і «Глобус» під Майданом стають місцем паломництва провінціалів, які витріщаються на блискучі вітрини і сліпнуть від «буржуазних» цін.

Масово відкриваються супермаркети, мобільний зв’язок перестає бути ознакою крутизни. У 2003-2004-му мати інет вдома і на роботі стає хорошим тоном для людей із середнім достатком.

Ми починаємо їздити за кордон: не човниками до Польщі чи Туреччини, а на відпочинок. Єгипет, Туніс, Анталія стають дедалі доступнішими. Новобудови, автосалони, перші доступні кредити – обивательське око милувалося новим життям і ніби байдужіло до того, кому ж передасть владу Кучма.

Ідеалісти-романтики кивали на Грузію і Югославію, прагматики всміхалися: нас і тут непогано годують.


Епоха 2. Разом нас багато - красивих і сильних

Середина 2000-х – це період захвату і несамовитості. І Помаранчева революція – радше наслідок, а не причина цього. 2004-ий дав перший позитивний сигнал задовго до виборів: у травні на Євробаченні перемогла Руслана.

Я не схильний перебільшувати значення попсового конкурсу і завжди був байдужим до сценічних витівок пані Лижичко. Але контраст у музичному мейнстрімі, коли на зміну Поплавському приходить Руслана, не помітить хіба сліпий.

«Дикі танці» - не просто назва пісня, це ритм, в якому жила Україна у 2004-2005 – короткий, але вельми яскравий період 2000-их.

Другий буревісник нового часу – 5-ий канал. Сам факт його існування у 2004-му свідчить таки про те, що «диктатура» у країні була вкрай млявою. Адже у по-справжньому авторитарних країнах (скажімо, в Білорусі) поява опозиційного телеканалу – чистої води наукова фантастика.

Відтепер глядач (щоправда, не в усіх регіонах) мав нагоду почути альтернативну точку зору. Відтак новітні скандали – кримінальне минуле Віктора Януковича і отруєння Віктора Ющенка - набули широкого розголосу.

Третій чинник – технологічний. Восени 2004-го українська інтернет-аудиторія зросла на 40%. Якщо на початку 2000-их ми ще сміялися із газетних карикатур, то тепер на зміну їм прийшли фотожаби, відео серіали типу «Веселі яйця», онлайн-ігри на злобу дня: «кинь в Януковича яйцем» тощо.

Це були часи, коли інет сприймався як одне з небагатьох правдивих джерел інформації, майже за Леніним: «колективним організатором і пропагандистом». Технологічна «просунутість» тоді була по суті синонімом симпатій до Віктора Ющенка, адже його опоненти пасли задніх у цифровому форматі, надаючи перевагу величезним друкованим накладам «житій» скромного донецького хлопця Віті.

Ну й, власне, сама революція… Про неї писано-переписано. Від себе зверну увагу на один цікавий і трохи призабутий факт.

Майдан-2004 прошов при цілковитій економічній стабільності: встояла гривня, не розігналася інфляція.

Та що там макроекономіка. У грудні 2004-го я писав статтю про загальнонаціональний страйк і обдзвонив усі більш менш потужні компанії, лояльні до Помаранчевої революції: жодна з них не зупинила виробництва.

Так, людей відпускали на Майдан, розбивали зміни, чергувалися тощо. Але при цьому усі встигали робити свою справу - прагматики і романтики початку 2000-их порозумілися.

Час загадкових самовбивств і зникнень. Застрелились Георгій Кирпа і Юрій Кравченко (перший із викликаних у прямому ефірі на допит Юрієм Луценком). Проблиск у справі зниклого журналіста: заарештовані виконавці – офіцери МВС, ще за рік до того подібний арешт видавався абсолютно нереальним.

"Бандитам – тюрми!" - одне з ключових гасел Майдану якщо й не було втілене у життя (даремно стрілялися Кирпа і Кравченко!), то посіяло чималий страх серед деяких діячів доби Кучми. Боделан, Бакай, Білоконь, Засуха – втекли до РФ напевне ж не через те, що раптом відчули себе росіянами.

Час «піджаків» у силових відомствах: Луценко в МВС, Турчинов в СБУ, Гриценко – в Міноборони. Як найвища точка революційних перетворень у цій сфері – заборона ДАІ у 2005-му році. І радість усіх солдатів – скорочення терміну служби до одного року.

Відтоді Росія стає ворогом. Вона сама обрала цю роль для себе саме в цей час.

Це Кучма за підтримки Партії регіонів відправив українських військових до Іраку, це за його правління в нашій оборонній доктрині з’явився пункт про приєднання до НАТО. Але у Кремлі це помітили - точніше, публічно про це заговорили - тільки після перемоги Ющенка.

Заворушився Крим, відригнулася зліплена російськими політтехнологами агітка про «три сорти» українців, почалася історична істерика, провокатори з РФ надовго прописалися на наших інет-форумах.

Закінчення доби революційної романтики і піднесення має чіткі обриси: розкол помаранчевої коаліції і відставка Тимошенко. Впевненість у тому, що РАЗОМ нас багато, зникла остаточно.


Епоха 3. Більше гламуру - політика стає шоу-бізнесом

Наприкінці 2000-х сталася дивна метаморфоза. Політика набула ознак шоу-бізнесу, а шоу-бізнес значно політизувався.

Українські політики з майстерністю голлівудських зірок з великого екрану звинувачують одне одного в чому завгодно: від корупції до педофілії і ніхто не несе за це жодної відповідальності.

Вони чепуряться в гримерках найрейтинговіших телеканалів, б’ються у Верховній Раді і за її межами, красуються ексклюзивними авто і брендовим одягом. Зірки шоу-бізу йдуть у Верховну Раду (Лижичко, Вакарчук, той же Поплавський), а потім катаються у передвиборчих турах.

«Гламур», в який вже по вуха вляпалися політики національного масштабу, охопив вже й владу регіональну. От чи знали ми при Омельченку діячів рівня Басса чи Кільчицької? Та й сам Черновецький і його харківський колега Добкін – кращі взірці цієї епохи.

До «таблоїдних» ефектів вдається навіть очільник МВС – бійка в німецькому аеропорту, відкриття пам’ятника Махну - діячеві, звісно, вартому пошани, але от чи з боку правоохоронців?

СБУ занурилася у власні архіви, аж складається враження, що спецслужба перетворилася на істфак. Негламурною залишається тільки армія, яку годують голодним пайком і обіцянками про перехід на професійну основу.

Масові акції виродилися у погано зрежисовану самодіяльність – тисячами людей на Майдані нікого не здивуєш і не шокуєш. Подібні видовища вже давно стали різновидом дрібної політичної комерції, продуктивність якої згасає з кожним роком.

Політика й шоу-біз як близнюки-браття викликають лише одне визначення: зажерлися! Та й не тільки вони – зажерся увесь так званий середній клас.

Кажучи більшовицькою риторикою, настав «угар НЕПа». Й лишень економічна криза трохи витверезила наше світосприйняття: ми трохи переоцінили свої можливості. Навіть політики тепер вже не так смітять грошами під час передвиборчої кампанії, як в попередні роки.

Можливо, на зміну угару кінця 2000-х приходять тверезі 10-ті?

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!