Подорож до Ростова. Місцеві скаржаться на дороговизну, корупцію, "донецьких" і вважають, що в Україні краще

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 7597 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 28/01/2020Дата публікації

«…І куди я подінусь зі своїми кредитами, що, йти у якусь ЧВК (частная военная кампания – ред), воювати десь у Лівії чи Сирії?» – каже молодик та обертається, побачивши мене: «Таксі осваіваєм?». Таксист починає розмірковувати про смачну українську ковбасу, скаржиться, що в них продукти одночасно дорожчають і стають усе гіршими за якістю. Майже всюди я чув від місцевих одне й те саме: жити стає важче з кожним роком. Зарплати не ростуть, а ціни підвищуються постійно. «Ще ці донецькі понаїхали, роботи самим немає, а вони ж і за 10 тисяч (3800 грн.) готові працювати».

Автор: Дмитро Донцов

Потяги «Київ-Адлер» або «Київ-Кисловодськ» до 2014 року відносно прямою лінією спускалися на Південний Схід, перетинаючи всю Донецьку область. Влітку 2014-го року цей маршрут змінили, бо проходив він через зону найзапекліших боїв, зокрема й через Іловайськ, а згодом обидва потяги взагалі скасували. Наразі дістатися з Києва, наприклад, до Сочі, Ростова-на-Дону або Краснодара можна літаком із пересадкою в Мінську або Стамбулі, потягом через Москву й автобусом, щоправда, тільки в об’їзд зони ООС – через Бєлгород. Останній варіант найбюджетніший, а відтак і найбпопулярніший.

Чотири-п’ять автобусних рейсів вирушає щодня з Києва в цьому напрямку. Автобуси різні – від Mercedes-Benz Sprinter на 9-10 пасажирів до великих Neoplan на 50 місць. Як до Росії, так і в зворотному напрямку переважна більшість пасажирів має українські паспорти, і в кожного з них є вагома причина вирушати в цю подорож. До кінцевої зупинки їм доведеться провести півтори доби практично без руху, бо на кожні 3-4 години шляху – лише одна 15-хвилинна зупинка, а в черзі на кордоні можна застряггути й на 5-6 годин.

Ця поїздка виснажлива з суто фізичної точки зору, але є ж іще й емоційний бік питання. Важким випробуванням ця дорога стала саме через неоголошену війну, яку Росія розпочала на Донбасі. Чи, може, вже «проїхали»? Може, й для пасажирів, і для тих, до кого вони їдуть - це «дрібне непорозуміння» з Кримом і Донбасом не має жодного значення?

Втрачений максималізм

Перш ніж перейти до вражень від останньої подорожі до РФ, кілька слів про поїздку туди ж, але 6 років тому. Ну й трохи про думки, які цїй подорожі передували.

Пригадую, що подив родичів у Росії, які не могли второпати, як же це ми не дивимось Олімпіаду в Сочі, особливого роздратування не викликав. Натомість мозок вибухав, коли доводилось від своїх співгромадян в Україні чути захоплені відгуки про російські спортивні досягнення саме в той час, коли на Майдані вже почали вбивати людей. Це здавалося якимось збоченням.

Потім Крим, Слов’янськ, наші перші серйозні втрати – і розумієш, що поїхати до Росії, в якій пройшла значна частина дитинства, ти вже не зможеш. Бо відчуваєш майже фізичну огиду до людей, які відкрито радіють смерті українських військових. Але життя завжди непередбачуване – воно знайде можливість випробувати нашу принциповість та безкомпромісність. І саме навесні 2014-го виявилось, що я повинен їхати до Росії. Відмовитись від цієї поїздки не було жодних варіантів.

Від початку напівпорожній потяг «Київ-Адлер» після Дніпропетровська, де зійшли практично всі пасажири, почав узагалі нагадувати примарний експрес з якогось постапокаліптичного фільму. На кордоні Дніпропетровської та Донецької областей зникають прапори України, через деякий час помічаєш на переїзді прапор ДНР, а під ним похмурого чоловіка в камуфляжі та з автоматом навпереваги. Але назад дороги вже немає, і майже порожній вагон перетинає російський кордон у приазовських степах Ростовської області.

Не можу сказати, що аж надто вразили люди, яких знав з дитинства і які на повному серйозі вимовляють фрази на кшталт: «НАТО падет к нашим ногам», «русских в Крыму спасли от фашистов», а потім залякують тебе тим, що з Києва треба тікати, поки ще не пізно, бо невдовзі й там «русских будут резать».

Та й сам я лише разів зо два намагався когось переконати у відчутній різниці між цілком реальним Моторолою-Павловим, який на камеру стріляє по українцях, і міфічними бандерівцями, які, за версією російського ТБ, збирались влаштувати геноцид російськомовним мешканцям Донбасу. Почувши один раз у відповідь «вот это вам американцы здорово мозги промыли», якось втрачаєш бажання до подальших дискусій.

До того ж, десь у глибині душі була впевненість, що пройде рік, максимум два, і я зможу дозволити собі поблажливо дивитись на цих людей, а вони будуть виправдовуватись та вибачатись – мовляв, самі не знаємо, що на нас найшло.

Сталося все навпаки – пройшло 6 років, і саме в нас державною політикою стало знамените «все не так однозначно». А в Росії нічого на перший погляд не змінилось. Але так здається лише коли дивитись здалеку.

Дорожні балачки

За 6 років наше обурене ставлення до співвітчизників, яким війна «нецікава», змінилось байдужістю. Проте варто визнати, що їхня «врівноваженість» перемогла нашу «войовничість». Країна радісно занурилась у суцільний «пацифізим». Мабуть, тому й необхідність знову їхати до Росії цієї зими особливих емоцій не викликала. А коли побачив, що в нас на офіційному рівні оголошуються конкурси інформаційних проектів з «гуманізації конфлікту» , то вирішив: нічого не поробиш, будемо гуманізуватись. Так і народився цей текст.

Автобус до Сочі, квиток на який коштував десь 1 тис. 600 грн, вирушав вогкого київського ранку, і купка пасажирів топталася біля нього під холодним дощем. Водій суворо віддавав команди щодо завантаження багажу та розсадки.

Серед пасажирів в око одразу впала красива дівчина років 20. Модно вбрана, з одинадцятим iPhone у руці, вона розмовляла українською з тією вимовою, за якою відразу впізнаєш мешканців західних областей. Дорогою з’ясувалось, що російською вона володіє зовсім слабенько, і переходячи на неї, говорить ледь не вдвічі повільніше.

І куди ти, сонечко, їдеш – так і хотілося в неї запитати. Але розмовляти довелося з жінкою років 60-ти, яка сиділа поруч і відразу почала хвалити старий роздовбаний автобус. Виявляється, це один із найкомфортніших бусів на маршруті, бо в ньому хоч сидіння відкидаються так, що можна їхати практично лежачи та є куди ноги витягнути. Великі автобуси, за словами досвідченої пасажирки, були набагато гіршими за комфортом.

Привіт із пізнього СРСР

Водій – чоловік років 40, відразу увімкнув знайомий мені зі школи антикварний «попсовий зборняк», у якому разом із піснею Russian Girl групи «Комбінація» можна було почути французьку Voyage та купу інших радянських і західних хітів 1980-х років. Цей привіт з пізнього СРСР дуже скоро почав відчутно тиснути на мозок. На прохання зробити тихіше водій робив, але водночас перемикав на Радіо Шансон, та й взагалі поводився з пасажирами на диво нахабно, тикаючи усім незалежно від віку і статі.

Смішно, але демонстрація таких «культурних кодів» виявилася класичною преамбулою до передбачуваного розвитку подій, бо невдовзі наш водій почав голосно розповідати трохи піддатому мужику про те, як в Росії все гарно, який там порядок, які чудові дороги. «Там красти не дають, не те що в нас», – резюмував мудрий водій. І відразу кілька пасажирів із готовністю підтакують: «Тож бо й воно, а наші розвалили країну, розікрали, молодь тікає закордон, роботи нема».

Нудьга це нестерпна. Громадяни пасажири! Ну чому ви так любите побідкатися та позаздрити – як не Росії, то Білорусі? А от Польщі чи Литві чомусь не заздрять, лише починають скиглити: «нас у Європі ніхто не любить, нікому ми там не потрібні».

Ну так, у Європі нас не люблять, та й за що насправді нас любити? За 30 років неспроможності визначитись із власним шляхом, за те, що навіть шість років війни не навчили дотримуватись інформаційної гігієни, і ми продовжуємо споживати найтупішу пропаганду, яка спотворює сьогодення та нищить нашу історію? У голові мимоволі виникає набридлива думка: поразка в інформаційній війні – наша найбільша поразка.

Кордон в бік РФ ми пройшли, як потім з’ясувалось, на диво швидко – десь за годину. І ось що дійсно факт, а не вигадки, то це якість російських доріг. Здебільшого вони помітно кращі за українські, особливо федеральні траси. Такими вони стали зовсім нещодавно – скоріш за все, під Чемпіонат світу з футболу 2018 року підновили.

Але саме на цих гарних російських дорогах наш водій чомусь двічі зупинявся вночі біля якихось підозрілих машин на узбіччі. Може, маршрутний лист відмічав? Навряд. Може, передачу якусь передав? Можливо. Але дозволю собі припустити, що то був старий добрий рекет, щось типу неофіційного дорожнього збору.

Та навіть якщо я помиляюсь, уся ця історія з автобусними «турами» між Україною та РФ відбувається без дотриманням елементарних правил пасажирських перевезень. Бо наш нарваний водій так і топив від Києва до Ростова без зміни та відпочинку, а це, на хвилиночку, близько 20 годин у дорозі. Чи підмінив його хтось потім, я не знаю, але думаю, що так він і проїхав сам ще 10 годин до Сочі.

30 годин за кермом – це взагалі-то за межею здорового глузду. Бо згідно з існуючими нормами, «на автобусні маршрути протяжністю понад 500 км направляються два водії, причому, період керування кожного повинен становити половину загального періоду керування». Ну то вже зовсім інша історія.

Загадковий глечик

Вночі на автовокзалі Ростова-на-Дону можна побачити та почути багато цікавого. Першим ділом, звісно, до туалету, а там темно, хоч в око стрель. Кажу бабці на вході увімкнути світло. «Заходь, заходь, зараз очі звикнуть, все побачиш, не треба там світло. Агов, а тобі глечик треба?» – відповідає щось зовсім незрозуміле дивна бабка. Що – кажу – який ще глечик, мені світло треба. «А бачу, бачу, не треба тобі глечика», – каже бабця, придивляючись до мене, але світло так і не вмикає. Дурня якась, але бажання розбиратись немає.

Виходжу на вулицю. Біля входу стоїть група чоловіків – чи-то таксистів, чи-то автобусних водіїв. Розмовляють голосно, чую уривок фраз – і не вірю своїм вухам. Не поїздка, а якась показова вистава саме для мене. «…І куди я подінусь зі своїми кредитами, що, йти у якусь ЧВК (частная военная кампания – ред), воювати десь у Лівії чи Сирії?» – каже молодик. Обертається до мене: «Таксі осваіваєм?». «Осваіваєм», – відповідаю я, і він швидко знаходить для мене таксі.

Літній таксист довго мовчки везе мене вулицями Ростова, виїжджає за місто та прямує до моєї кінцевої зупинки. Але все ж не стримується й цікавиться, звідки це глибокої ночі автобуси приїздять. Відповідаю, що з Києва.

– І як там у вас? – питає.

– Та по різному, – кажу.

Таксист починає розмірковувати про смачну українську ковбасу, скаржиться, що в них продукти одночасно дорожчають і стають все гіршими за якістю. Ну, думаю, припливли: нашим все погано, цим також не догодиш. Після фрази таксиста: «ех, наламали наші керівники дров, скільки розгрібати будемо, хтозна» я подумав, що мені якийсь дивний таксист попався. Може, в нього телевізор зламався? Хоча його слова і не є визнанням відповідальності, але то вже набагато краще від психічних зойків про «укрофашистів» шестирічної давнини.

Далі – більше. Майже всюди я чув від місцевих одне й те саме: жити стає важче з кожним роком. Зарплати не ростуть, а ціни підвищуються постійно. А ще з’ясувалось, що росіяни досі підсаджені на споживчі кредити, які їм продовжують видавати банки на всіляких «цікавих» умовах. І це затягує, бо люди віддають за кредитами іноді майже все, що заробляють. Потім ідуть до іншого банку, перекредитовуються – і все стає ще гірше, адже сума боргу зростає. Скільки це ще буде тривати, не знає ніхто, але здається, що люди відчувають безвихідь.

Ну й суто регіональна проблема, пов’язана із близькістю кордонів ДНР/ЛНР: «Ще ці донецькі ще понаїхали, роботи самим немає, а вони ж і за 10 тисяч готові працювати». 10 тисяч рублів – це приблизно 160 доларів чи 3800 грн. Це дуже мало: більш-менш пристойною зарплатою у Ростовській області вважається 30-40 тисяч рублів (11 — 15 тис грн), адже за менші гроші там важко навіть одному прожити.

Росіяни на диво непогано орієнтуються в українських реаліях, і від чергового таксиста я почув такий пасаж: «Нам кожного дня кажуть: в Україні все погано, все у вас стає гірше і гірше. А я ж знаю, що гривня зміцнюється, а рубль як впав, так і лежить майже без руху».

І хоча це не зовсім так, і рубль також трохи зміцнився, але сприйняття оточуючої реальності росіянами практично повністю віддзеркалює настрої українців.

І знаєте, чим дуже подібні невеличкі російські містечка – та, зрештою, й такі великі, як Ростов, до українських? Вуличною торгівлею з ящиків, а то й прямо з асфальту. Здебільшого літні люди намагаються продати нехитрий харч: домашній сир, молоко, соління, хоча торгують і простеньким одягом або взагалі якимись вживаними побутовими речами.

І те, що має логічне пояснення в нас (війна, відсутність сильної економіки й навіть "дірка" у Пенсійному фонді, яка виникла через те, що пенсійні накопичення українців після краху Союзу опинилися на рахунках у Москві – ред.) , абсолютно незрозуміло для країни багатої на нафту і газ. Для тої, яка повідомляє про два трильйони профіциту (перевищення доходів над витратами) держбюджету за 2019 рік та вважає себе наддержавою.

Мерзнути в очікуванні, що до тебе в будь-який момент підійдуть поліцейські проводити профілактичну бесіду, заради спортивного інтересу не станеш. У багатій Росії літнім людям елементарно не вистачає грошей.

Вулична торгівля – це спільне у російських і українських міст. Фото з Ростова

З’ясувалося навіть, що місцеві не дуже радіють новим дорогам. Кажуть: за ті гроші, що на них виділяли, вони мали б бути золотими. Про Крим я не чув жодного разу, натомість мені вуха продзижчали страшною корумпованістю місцевої влади. Так, ніхто не лаяв Путіна, але загальний рівень втоми від погіршення життя настілки контрастував зі всеохоплюючим оптимізмом 2014 року, що було очевидно: зовсім скоро і це табу впаде.

Заради справедливості додам, що тема «підступних» американців – майже єдине, що поєднує росіянина зразка 2014 року з нинішнім варіантом. Тобто, російське телебачення, хоча й відчутно здало позиції, але все ще подовжує впливати на світогляд громадян. Водночас, навіть після короткого перегляду кількох суто розважальних російських телешоу виникає розуміння того, що найпотужніша інформаційна зброя масового ураження – це зовсім не «політична аналітика» від Соловйова з Кисельовим, а саме ці життєві історії.

Несамовиті подробиці родинних конфліктів другорядних зірок подаються в них із таким реалістичним напруженням, що мимоволі дивуєшся професіоналізму драматургів-сценаристів. Ці шоу діють як анестезія, вони цілком відключають мозок від реальних проблем.

І, на жаль, в нас останнім часом також навчились робити щось подібне. Й запускати це в прайм-тайм на найбільш рейтингових каналах. Але якщо для росіян ці аполітичні шоу можна було б хоч і з натяжкою вважати кращим варіантом, ніж «перетворимо на радіоактивний попіл», то для України збільшення кількості передач, де ведучі разом із «жертвами» копирсаються в чужій білизні або просто провокують бійки в прямому ефірі – це насправді дуже сумно.

Бо якщо росіяни знаходять у реаліті-шоу відпочинок від суто побутових негараздів, то українці віддають їм перевагу в тому числі й через небажання зайвий раз згадати про війну.

Мало не забув про той загадковий глечик, який мені хотіла дати працівниця туалету на ростовському автовокзалі. Трохи згодом до мене дійшло, що він призначений для мусульман, які мають особливий санітарний етикет та зазвичай не користуються туалетним папером.

А тим, хто в Україні досі вважає Росію країною мрій та неосяжних можливостей, раджу якнайшвидше туди поїхати хоч на пару років (але не до Москви, звісно – то окрема країна у складі РФ). Найкращий варіант – якесь нечорнозем’я. Переконаний, що ставлення до українських реалій після такого досвіду зазнає дивовижних змін. Часу залишилось зовсім небагато: невдовзі може статися так, що глечик із носиком у російських туалетах видаватимуть усім без винятку.

І станеться це не через масове прийняття ісламу, а через те, що, як і у Венесуелі під час кризи, в Росії зненацька закінчиться туалетний папір. Чи залишиться він у нас – питання наразі відкрите, адже ми впевнено почали рухатись із росіянами назустріч один одному. Розділяє нас поки та сама «примарна» війна на Донбасі. Якщо, звісно, її помітять пасажири, які воліють їхати до Росії в об’їзд.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!