Польща була ліберальною. Але більше не хоче. Чому там тепер не задоволені реформами Бальцеровича

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 7075 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 30/10/2019Дата публікації

Коли тридцять років тому починалася польська трансформація із соціалізму в капіталізм, передбачалося, що цей процес буде "поверненням до нормальності". Звісно, це була лише ілюзія. У політичній економіці ніколи не буває ніякої "нормальності". В Польщі за минулі три декади відбулася глибока переміна соціальних стосунків. Одним відкрилися незнані доти можливості. Проте одночасно для значно більшої кількості людей ця переміна означала тривалу відсутність можливості реалізувати пробуджені соціальні прагнення.

Автор: Рафаль Вось, провідний польський економічний журналіст. Серед інших спрацював з "Dziennik Gazeta Prawna", "Polityka" і "Tygodnik Powszechny". Випускник права та міжнародних відносин Варшавського університету та Гамбурзького університету. Лауреат польсько-німецької премії журналістики у категорії преси. Нагороджувався Асоціацією польських журналістів. Автор книги «Дитяча хвороба лібералізму» і «Це не країна для працівників».

Від Текстів: . Тексти у співпраці з польською громадською організацією Інститут свободи підготували дві публікації. В них відомі польські економічні журналісти, котрі дотримуються різних поглядів, розмірковують над тим, чи правильні реформи провела їхня країна. Сьогодні ми публікуємо статтю, в якій польські реформи розглядаються із соціал-демократичних позицій. А вже наступної середи опублікуємо матеріал від прихильника консервативних поглядів.

Ця тріщина між великими можливостями та нереалізованими очікуваннями донині впливає на польську політику та суспільне життя.

Польська дискусія про економічну модель зосереджується переважно довкола питання, чи відбувся перехід до капіталізму згідно з національним інтересом, і чи було це здійснено обдуманим і контрольованим чином. Чи, навпаки, ми мали справу з безладним стрибком "щучкою", без попередньої перевірки, чи в басейні є вода. Безумовно, прихильники тези про "великий трансформаційний успіх" більш схильні підписатись під першим твердженням.

Однак більш критично налаштовані мають схильність звертати увагу на факт, що Польща не настільки свідомо вибрала власну стежку капіталізму. А швидше, просто взяла те, що міжнародне середовище (західний капітал та його інституції) просувало, маючи власний інтерес.

Проте немає дискусії на рівні фактів. Тобто, щодо того, яку господарську та суспільну модель реалізує Польща з моменту втечі від соціалізму.

Покажімо це, користуючись знаряддями, представленими данським соціологом Ґостою Еспінг-Андерсеном у його класичному творі "Три свині капіталістичної держави добробуту" (польське видання — 2010 р.). "Колись давним-давно держави були нічними сторожами, машинами для завоювання або способом утримання тотального контролю над своїми громадянами. Але сьогодні ми живемо в часи, коли основною задачею держави є створення та розподіл добробуту поміж своїми громадянами", — писав він у вступі.

За словами данця, сучасні держави надалі можна поділити на три основні типи. Власне, цей поділ здійснюється згідно з ідеєю, яким чином вони хочуть реалізувати визначений у попередньому реченні виклик.

Три моделі держави добробуту

Перша відповідь — це ліберальна модель. Тут соціальне життя нагадує великий базар, де все можна купити, оскільки все є товаром. Ти спроможний оплатити собі приватного лікаря, приватну освіту або відкласти гроші на пенсію? Тоді купи собі це на конкурентному ринку. У такій моделі держава добробуту відіграє доповнюючу роль у соціальному ладі.

Вона є чимось на кшталт рятувального кола, яке кидають тим, які випав за борт. Але й це не відразу. Тільки якщо вичекати, чи зможе нещасний (невдаха?) навчитися плавати після зіткнення з глибокою водою. Тому невипадково в ліберальній моделі соціальні виплати є принципово економними (щоб не підтримувати лінощів), та обумовлені досить низьким критерієм прибутку отримувачів (щоб не спокушати середній клас).

Дослідження незмінно показують, що ліберальна модель, цілком природньо, подобається заможним. І немає в цьому нічого дивовижного. Ліберальна держава добробуту є дешевшою (хоч для критиків, напевне, все одно занадто дорогою), тому не створює небезпеки впровадження ще вищих прогресивних податків, які багаті мали б заплатити.

Ліберальна держава додатково укріплює заможних у переконані, що існуюча соціальна ієрархія (з ними на вершині) є в принципі справедливою. Врешті-решт, це ефект роботи "об'єктивного" ринку. Оскільки цей ринок оцінив саме їх, значить, вони були "об'єктивно" кращими за інших. І з якої причини вони мали б ділитися своїм особистим багатством з невдахами? Навпаки, тих знизу треба постійно пильнувати, щоб зовсім не розлінувалися.

Фрагмент плакату, на якому на тлі логотипу “Cолідарності” зображено ковбоя з американського фільму про Дикий захід, із підписом: “Рівно опівдні 4 червня 1989 року”. Як ковбой з класичного голлівудського фільму запрошував свого візаві на дуель опівдні, так і лідери профспілкового об’єднання “Cолідарність” закликали своїх прихильників прийти у неділю, 4 червня, на виборчі дільниці.

Ліберальна модель, звичайно ж, сприяє економічній продуктивності. Проте вона має багато побічних ефектів. Приносить високий рівень економічної нерівності та укріплює класову різницю.

Звісно, це відбувається в умовах офіційно пануючої ідеології, згідно з якою кожен має рівні шанси в гонитві за особистим успіхом. У довшій перспективі ліберальна держава добробуту може привести до фактичного поділу політичної спільноти на активні й задіяні в суспільне і політичне життя еліти та зубожілі, байдужі (вибори? А що можуть змінити вибори?) маси.

А також — до демонтажу самої держави добробуту, так званого welfare. Котрий у активних еліт викликає огиду — як затратна “соціалка”, котра привчає людей страждати і нічого не робити, та як спосіб зледащити суспільство.

Саме ця господарська та соціальна модель тестувалася у Польщі протягом двох з половиною декад. Протягом останніх років на цю тему з'явилося багато праць. Публіцистичних, але також і науково-аналітичних. Наприклад, рапорт "Польща. Яку модель капіталізму ми реалізуємо?" авторства Пйотра Арака та Анни Вуйцік з "POLITYKA INSIGHT". Дослідники на основі бази даних Світового Банку, Міжнародного Валютного Фонду та Міжнародної Організації Праці створили власний Індекс Капіталізму. З одного боку представили лібералізм, з іншого — соціал-демократію. Їхні дослідження стосувалися 1995-2014 років, тобто, основного періоду польської трансформації.

Польща в цьому дослідженні перебуває, безперечно, ближче до ліберальної сторони. Поруч з такими країнами, як Великобританія, США, Мексика чи Корея. Та дуже далеко від Фінляндії, Швеції, Бельгії чи Австрії. Висновок звідси простий. Після 1989 року Польща пішла за течією, в бік ліберальної моделі. З усіма перевагами від такого стану речей (високий ріст ВВП та великий наплив зовнішніх інвестицій), але й з усіма мінусами (помітний розкол у суспільстві на еліти та всіх інших).

Деякі автори йдуть навіть далі та називають Польщу в період трансформації "відмінником вашингтонського консенсусу". Нагадаймо, що термін цей походить з робіт англійського економіста Джона Вільямсона та досить точно визначає основні правила, яким у цей час надавали перевагу в середовищі Світового Банку чи Міжнародного Валютного Фонду, рішень зі сфери господарської політики.

Аналізуючи наступні "заповіді" вашингтонського консенсусу (а їх є десять — невипадково) видно, що Польща лідирувала в реалізації багатьох із них.

Заборона надмірного бюджетного дефіциту чи державного боргу? Він був навіть записаний у Конституцію Республіки Польща з 1997 року.

Приватизація багатьох головних для функціонування держави добробуту сфер (пенсійна система, охорона здоров'я, освіта)? Завдання виконано вже на зламі 90-х та 2000 років.

Особисті податки? В Польщі періоду трансформації могли бути низькими або... ще нижчими. І вже в середині попередньої декади прийнято модель де-факто лінійного оподаткування (для різних доходів встановлюється різний відсоток оподаткування).

А для іноземних інвесторів передбачено цілу низку заохочень: наприклад, у вигляді виключення із податкового режиму, чи постачання дешевої та дуже пластичної робочої сили.

Подібні приклади можна перераховувати ще довго. Оскільки "заповіді" вашингтонського консенсусу в принципі пов’язані з економічним визначенням неолібералізму, легко довести тезу, що Польща у 1990-2015 роках вела принципово неоліберальну господарську політику.

Інтенсивність цього явища була різною, але загалом — на тлі інших країн — Польща була безумовним відмінником неолібералізму.

Повернімося все таки до Еспінга-Андерсена. Адже в нього існують (окрім ліберальної моделі) ще дві інші ідеї про державу добробуту.

Є консервативна модель. Вона була заснована у таких країнах, як Німеччина, Франція чи Австрія, де споконвіку існувала традиція сильної та добре організованої держави. Там держава просто перетворилася на доброго дядька, який захистить коханих діточок від ліберального диктату капіталістичної ефективності. Проте — не безкоштовно. Ціною за цей захист від ринку мало бути укріплення старих ієрархій, нерідко успадкованих від попередніх поколінь.

У консервативній моделі старі еліти притягують до себе союзників, яких обгортають особливою опікою. Тому тут так багато рівних та рівніших. У Франції це державні чиновники. У середземноморських країнах це дрібні підприємці. У багатьох випадках (післявоєнна Німеччина, Австрія чи Італія) роль гаранта такого welfare state брала на себе Церква, а отже, традиційні цінності були особливо ходовою валютою.

Невипадково ціла низка державних органів до сьогодні зосереджує свої дії довкола підтримки сім'ї. Публічні інституції повинні активно діяти тільки тоді, коли підведе традиційна мережа взаємозв'язків. Звісно, що в зв'язку зі змінами звичаїв, консервативний welfare state за останніх 30 років опинився позиції того, хто має захищатися. Однак це не означає, що він зовсім зник.

Гідною альтернативою для консервативної моделі є соціал-демократична держава добробуту. Її автори неначе воюють одночасно на двох фронтах. З одного боку, з бездушним ринком, а з другого – із патерналістською теплотою застиглих ієрархій. Ключем до осягнення цієї мети мали б бути універсальні соціальні виплати та загальнодоступні послуги.

Загальнодоступні — тобто, без критерію прибутку. Чому без? Зрозуміло, що в цьому випадку платити податків доведеться більше. Проте, з іншого боку, вони гарантують, що у рамках соціал-демократичного welfare усі між собою (в міру) рівні. Додатково з'являється широкий клас бенефіціантів держави добробуту: починаючи від фізичних робітників та чиновників — і аж до інтелігенції.

Усі вони сподіваються на публічну службу охорони здоров’я, освіту чи пенсію. Тому всі бачать сенс у тім, щоб платити з цією метою високі податки. Такий welfare неможливо легко висміяти, або представити як спосіб зледащити нижчі класи. У випадку загрози знижень державних витрат досить легко побудувати соціальний союз проти потенційних скорочень.

Водночас, соціал-демократична модель також мала б захищати перед надмірною ідеалізацією держави. Тому основну роль тут відіграють незалежні профспілки. Такі, які самотужки можуть розпочати переговори із капіталом. Не очікуючи, що прийде добрий дядько – держава – і за ціну поступливості все залагодить.

Звісно ж, описані Еспінгом-Андерсеном типи у чистій формі ніколи не існували. На практиці, здебільшого існували гібриди. У Польщі також твориться гібрид.

Відступ від ліберальної моделі в Польщі

Ми знаємо, що після виборів 2015 року триває відступ від ліберальної моделі. Проте, що її замінить? Багато хто вважає, що ідеєю, яку реалізує партія Право та Справедливість (PiS) є модель дуже консервативна. Принаймні, таким чином можна прочитати основні соціальні програми теперішнього уряду.

Від зосередженої на сім'ї програми 500+ (500 злотих безумовної підтримки, котра надається батькам на кожну дитину) — до патерналістично розіграного підвищення мінімальної зарплати, коли уряд Беати Шидло перегнав профспілки, не залишаючи сумніву, кому поляки мусять за це завдячувати.

Цей курс на консервативне опікунство частково виникає з ідейного прототипу партії Качинського, а також частково із помітної симпатії її лідерів до німецької моделі (говорили про це, серед інших, Матеуш Моравєцкі, чи шеф Нацбанку (NBP) Адам Глапіньскі). Однак не для її сучасної версії, а для післявоєнного соціального ринкового господарювання, яке асоціюється із впливовим політиком ХДС (CDU) Людвігом Ергардом.

Проте існують цікаві докази, які свідчать про те, що скандинавська модель також могла б мати у Польщі велику популярність. Таку тезу в 2017 році, базуючись на дослідженні загальних соціальних переваг, висунули економісти Гевін Рей та Катажина Пйотровска із Академії Леона Козьмінського.

Цікавим є також факт, що в цей час Право та Справедливість (PiS) почала розвивати програму 500+. Роблячи з неї соціальну програму, за своєю логікою подібну до ідеї безумовного основного прибутку, яка останнім часом так сильно обговорюється в багатьох місцях у світі.

Адже вже сьогодні помітно, що в Польщі четвертий рік поспіль триває відступ від ліберальної моделі. Можливо, навіть неоліберальної. Якщо цей відступ виявиться тривалим, то вже через декілька років він може бути моделлю натхнення для країн із подібним господарським потенціалом.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!