"Автономія" Донбасу в складі України – це крах держави. Чому варто відмовитися від окупованих територій, поки Росія не ослабне

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 21332 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 04/10/2019Дата публікації

Зеленський продовжує грати у гру Порошенка з поверненням Донбасу. Та якщо попередній Президент грав уміло і твердо, то в нинішнього, що не хід то ляп. Та новий гравець може почати нову гру. Навіщо обов’язково повертати розграбований Донбас населений людьми яким промили мозок? В наших інтересах не пустити Росію далі і це вже перемога. Наше завдання захиститися. Це означає а поставити кордон та митницю на нинішній лінії розмежування і заявити: те що забрали нам не потрібне. І нехай вибирають кого хочуть, під яким хочуть контролем, ми в цьому спектаклі участі не беремо. Ми надаємо їм умовний статус, який мав Гонконг під британським протекторатом на наступні 49 років, а там побачимо. Росія розвалиться швидше, статус переглянемо. А як Росія не розвалиться, то проживемо і без Донецька та Луганська.

Автор: Максим Паламарчук

Ми знову публікуємо цю статтю, для того щоб розширити горизонт обговорення проблеми, вперше матеріал був оприлюднений на початку червня 2019 року

Обрання нового президента з риторикою «про пошуки компромісу» знову повернуло тему «широкої автономії» Донбасу до політичного «порядку денного». Для багатьох українців це синонім капітуляції. Реалізація «хотілок Кремля» й справді стане катастрофою як для української держави, так і для мільйонів її громадян. Але утримання фронту – це дорого, витрачаються гроші, необхідні на створення ракет, ППО, авіації. Виходом може стати адаптація до наших специфічних умов китайського принципу: «одна країна – дві системи», із повноцінним державним і митним кордоном між Україною та «Л/ДНР».

Втім, саме по собі надання «окремим районам Донецької та Луганської областей» автономії – практично єдиний спосіб завершити бойові дії, якщо не рахувати малоймовірного наразі сценарію поєднання внутрішньої кризи у державі-окупанті – Російській Федерації – та успішної військової операції з визволення Донбасу. Як завжди, головне – деталі.

«Автономія» катастрофи

Сподівання багатьох українців на можливість «домовитись» про завершення війни, яка триває вже п’ять років, стала потужним чинником перемоги Володимира Зеленського. Втім, більшість громадян, схильних до компромісу, не сприймають гірку реальність: «домовляєшся» з ворогом на його умовах – плати більшу ціну, ніж вартує продовження війни.

Як це не прикро чути патріотично налаштованим прихильникам Зеленського, Кремль наразі вважає, що з обранням нового президента його воля та машина пропаганди перемогла стійкість українського суспільства, яке не готове безкінечно отримувати новини про нових загиблих на фронті. Тож, на думку Кремля, він готується не до компромісу, а до капітуляції України. А російські керманичі, сучасні й колишні, завжди діяли за принципом «горе переможеним!».

Схоже на те, що вони не почнуть широкої військової інтервенції. Натомість почнеться нова спроба зруйнувати Україну зсередини. Є два шляхи. Перший – втиснути у нашу політичну систему вірус «республік Донбасу». Другий – інспірувати насильницький внутрішній конфлікт в Україні. Ці два методи не виключають один одного.

Велосипед ніхто вигадувати не збирається. Росіяни наполягатимуть на реалізації комплексу Мінських угод у власній інтерпретації. Нагадаємо, що обидві частини договору – Мінський протокол і Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод – стали результатом військових поразок України у серпні 2014 та під Дебальцевим.

Що ж там прописано? Фактична легалізація власних окупаційних військ під виглядом передбаченої угодами «народної міліції». Створення підконтрольних Росії місцевих органів влади, з якими, як з «глухою стіною», намагатиметься домовитись Київ. Переведення на український бюджет витрат на утримання зруйнованого війною та мародерством регіону. Люди, котрих росіяни поставили керувати адміністрацією, військовими частинами і силовиками в «Л/ДНР», зможуть обиратися депутатами українського парламенту.

Після цього Кремль зможе керувати внутрішньополітичною ситуацією в Україні напряму через своїх «легальних» маріонеток у нашій системі влади. Й отримає можливість у будь-який момент легко перевернути все догори дригом, формально залишаючись осторонь.

Це якщо в Києві не відбудеться чергової революці чи спонтанного збройного повстання через реакцію патріотичної частини суспільства після того, як Президент вирішить пристати на російське бачення Мінських угод.

Припустимо, нинішній владі вдалося встояти і впровадити російський варіант Мінских угод. Як це вигладатиме в житті?

Приміром, група колишніх бойовиків, амністованих згідно з Мінськими угодами, демонстративно приїздить до Львова й перевіряє, чи не «дискримінуватимуть» їх. Або «народні міліціонери» затримують колишнього учасника АТО десь у Дніпропетровській області та вивозять його в Горлівку. Результат очікуваний, а винний хто? В інтерпретації російської пропаганди у світі і всередині України – звісно, «українські фашисти».

А коли українці й справді воюватимуть з українцями, поява російських «миротворців» в Одесі та Дніпропетровську може вже й не викликати реакції більш серйозної, ніж дипломатичні демарші. Певна частина населення також вітатиме хай чужий, але «порядок».

Контрольована Росією територія зі своїми силовиками й органами влади всередині української держави дає широченний простір для різних провокацій і силових акцій. Політ фантазії ФСБ та ГРУ нічого вже не стримуватиме.

Наприклад, в республіканській Іспанії, яку підтримував СРСР, діяли паралельні до офіційних силові структури НКВС, котрі викрадали, катували й убивали політичних гравців, які відхилилися від лінії совітів. За таким принципом – створення терористичної мережі, яку прикриває хтось із місцевих союзників у владі – СРСР встановлював свої режими у Центральній Європі після Другої світової. В разі надання «автономії» Донбасу, ніщо не стримуватиме Росію від створення там підпільних тюрем ФСБ, до яких викрадатимуть тих, хто заважає союзникам Росії в Україні. При цьому і депутати парламенту, й урядовці перебуватимуть під потенційно загрозою.

І додатковий бонус для Росії. Незалежно від кінцевого результату, прогрес у виконанні Мінських угод одразу стане хорошим приводом для зняття з Росії частини найбільш обтяжливих для неї економічних санкцій ЄС, продовження яких і так щоразу здійснюється «з боєм».

Впустити "русскій мір" у вигляді автономії Донбасу до складу України – це смертельна загроза

«Триматися» – не значить «перемагати»

Але чи можна вимагати від Зеленського, аби він беззастережно рухався курсом Порошенка в питанні статусу Донбасу?

Питання навіть не в тому, що демократично обраний політик має продемонструвати принаймні спробу реалізувати власні обіцянки. А «антивоєнні» настрої, як ми вже згадували, стали важливою складовою перемоги Зеленського.

Курс Порошенка, який полягав у жорсткій обороні доти, поки Росія не піде з Донбасу (формально це базується на тезі про виконання всіх Мінських угод лише після того, як Україна повертає собі контроль над російсько-українським кордоном), погодившись на український варіант прочитання Мінських угод, має одну проблему.

З одного боку, глуха оборона – надійна стратегія: ворогу важко досягти цілей без великих втрат, і це стримує його. Та й оборонятися дешевше, ніж наступати.

З іншого боку, відступ Росії – це серйозний виклик для її правлячого режиму. Для Путіна значно безпечніше залишити все, як є.

Звісно, неефективність російської суспільно-політичної системи рано чи пізно призведе до такої кризи, коли росіянам буде не до Донбасу, а ймовірно, навіть і не до Криму. Можливо, ця криза настане за кілька місяців. А може – через 20 років. При плануванні завжди варто виходити з гіршого сценарію.

Жорстка оборона має свою ціну. І це не лише життя наших бійців, але й величезні ресурси, які «спалюються» на повсякденну діяльність Об’єднаних Сил. Звісно, краще платити цю ціну, ніж дозволити розгорання війни – це коштуватиме ще дорожче. Але треба й шукати можливість мінімізувати втрати і витрати.

Позиційна війна на Донбасі, по суті, є війною на виснаження. Більшу шкоду така війна завдає економічно слабшій стороні. А Росія має, за даними МВФ та Світового банку, шосту за розміром економіку в світі. В України економіка лише на 47-му місці.

Крім того, перед Україною все сильніше постає виклик вкрай дорого у грошовому вимірі переозброєння авіації, протиповітряної оборони та артилерії. А це необхідно робити для стримування потенційно смертельної загрози – великого наступу російських військ, сконцентрованих поблизу кордонів нашої держави.

Умовно кажучи, вистріляний на Донбасі вагон гранат для автоматичного гранатомета не дозволяє покласти до арсеналу пару ракет «Вільха». Ці нові українські ракети мають значний потенціал. Втім, для ефекту стримування необхідне створення значних запасів, аби у випадку потреби уможливити масоване застосування цієї ефективної зброї. Тому варто думати, як оптимізувати витрати.

Звісно, ціну війни на Донбасі для Росії збільшують міжнародні санкції.

Втім, у міру того, як щоденні перестрілки там стають постійною деталлю «світового пейзажу», підтримувати рішучість європейських держав втрачати гроші без видимого результату ставатиме дедалі важче. Тим більше, що західні бізнеси постійно думають, як переконати політиків зняти санкції, адже російський ринок таки привабливий.

Без нових ініціатив української сторони (для російської нинішня ситуація більш-менш прийнятна), перспектива збереження нинішнього обсягу санкцій проти Кремля виглядає примарною.

«Одна країна – дві системи»

Загальним обрисом українських пропозицій, які, звісно, мають бути попередньо повністю погоджені з нашими західними союзниками, може стати адаптація до наших специфічних умов китайського принципу – «одна країна – дві системи». Вона застосована в Китаї до «особливих адміністративних районів» – Гонконгу та Макао.

Ці пропозиції передбачатимуть повну свободу вибору «окремими районами Донецької і Луганської областей» власного внутрішнього устрою на певний відносно тривалий перехідний період за умови визнання суверенітету України над ними. Ці пропозиції включатимуть переговори зі сформованими органами влади цих територій щодо умов їх реінтеграції.

Доти, поки перемовини не дадуть успішного результату, забезпечення цих територій є їхньою повною відповідальністю. «Особливий адміністративний район» на Донбасі має відокремити від решти території України тимчасовий контрольований кордон, зокрема, й митний.

Варіантом встановлення безпеки уздовж лінії розмежування могло б стати розміщення там миротворців ООН, на яке в такому форматі раніше погоджувалася Росія.

Це, звісно, лише загальні обриси можливих пропозицій. Конкретні деталі потребують серйозного опрацювання.

Не треба ілюзій. Це не рецепт відновлення територіальної цілісності України. Результатом буде, в кращому випадку, «замороження» конфлікту на невизначений час і певна економія на утриманні лінії фронту з тим, щоб спрямувати ресурси на підготовку до можливої великої війни, спровокованої Росією (ракети, літаки, ППО тощо – ми про це писали вище)

Такий сценарій також матиме низку негативних побічних наслідків. Насамперед, це де-факто легалізація окупації російськими військами частини української території. Звісно, росіяни підпишуться під «демілітаризацією регіону». Але результати будуть ті ж самі, що й у Придністров’ї, де вже впродовж покоління залишаються їхні сили.

Цілком зрозуміло, що часткове зняття санкцій з держави-агресора стане частиною такого варіанту угоди. З іншого боку, сподіватися на їхнє тривале збереження за нинішнього інерційного сценарію також не доводиться.

І нарешті, коли реінтеграція все ж відбудеться, автономія, надана «окремим районам» Донбасу, в тому чи іншому обсязі залишиться. Одного разу створена політична структура такого роду в демократичній (і навіть не дуже демократичній) державі вже не зникне.

Втім, це та ціна, яку допустимо заплатити за припинення бойових дій (але аж ніяк не війни, бо прагнення Кремля підкорити Україну нікуди не зникне). Продовження збройного протистояння в нинішньому форматі забирає життя та гроші, залишає простір для ескалації конфлікту, жодним чином не наближаючи моменту визволення окупованих територій чи припинення війни.

Звісно, не факт, що Кремль захоче припинити бойові дії, вважаючи їх продовження ефективним інструментом для тиску на Україну та шантажу Заходу. Що ж, тоді, принаймні, можна буде продемонструвати готовність України йти на поступки заради миру, і продовжити застосування санкційного пакету проти агресора. А також – позбавити окремих прекраснодушних співвітчизників від зайвих ілюзій.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!