Мир і війна Авдіївки: коли небезпечно — з вулиць зникають діти. Але зараз їх побільшало

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 6041 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 16/09/2019Дата публікації

Хоча люди втомилися від війни, приймати мир на будь-яких умовах вони не хочуть. Працівник коксохіму Альберт Зимненко каже: не варто надавати окупованим територіям особливий статус — краще нехай залишаються у своїй, цитую, «ніщебродській резервації». Замість повітря — розпечена суміш пилюки та вугілля, замість дороги — напрямок, радіоприймач починає божеволіти. На одній хвилі — боротьба українського з сепаратистським мовленням. Автівку хитає на бетонних плитах. Під’їжджаємо до Авдіївки.

Автор: Дар’я Куренная.

Перше, чим зустрічає прифронтове місто на Донеччині — знак «Авдіївка — це Україна», і жовто-блакитний прапор над ним. Гора відпрацьованої породи, очисні ставки і величезний коксохімічний завод із палаючим над ним смолоскипом. Важке повітря Донбасу, яке пахне степом, промисловістю, а тепер ще й порохом.

В останні роки Авдіївка відома не завдяки коксохімічному заводу чи піщаному кар’єру. В новинах це місто здебільшого згадується як театр бойових дій. Поруч славнозвісна «Промка» — це промзона, де захищають рубежі українські військові. Попри бойові дії Авдіївка продовжує жити й навіть потроху відроджуватися. Хоча й досі залишається містом контрастів, де мирне життя дуже тісно переплелося з реаліями війни.

Не так давно в Авдіївці відкрили музей. У маленькому приміщенні розташували кілька експозицій — мирну та воєнну. Поруч із картинами з яскравого «Коксохіму», портретами й авангардними абстракціями розташовані стенди, присвячені військовослужбовцям із 93-ї бригади, які захищали місто.

Портрет місцевої вчительки української мови Марини Григорівни Марченко. Мурал намалював австралійський художник Гвідо Ван Хелтен у 2016 році.

В Авдіївці так у всьому: ледь помітний подих війни завжди відчувається навіть у найбільш мирних куточках та справах. Зі своїх попередніх поїздок я чітко пам’ятаю, що за найбільшої небезпеки з вулиць завжди зникають діти. А цього разу, коли на вулицях дітей було багато, відчувався спокій і навіть якась безтурботність.

Дітлахи радісно ганяють по місцевому стадіону: у когось футбольне тренування, хтось прийшов просто прогулятися після школи, а хтось — на заняття з тенісу. Ось вона — жива, мирна Авдіївка, діти діляться враженнями про школу, розповідають, як провели канікули, говорять про музику і якісь комп’ютерні ігри. А кілька років тому я застала зовсім іншу картину: діти з переляканими очима дослухалися до кожного звуку, і діяли чітко та зібрано. Втім, вони й зараз не втратили навичок відрізняти «плюси» від «мінусів» (йдеться про прильоти та відльоти снарядів. «Плюсами» називають потрапляння ворожих снарядів, «мінусами» — ті постріли, коли снаряди летять на територію противника).

Вони так само швидко в разі небезпеки біжать до укриття. От тільки переляк в очах змінився на усвідомлення. Ці діти практично виросли на війні, і за 5 років бойових дій навчилися жити так, щоб не змарнувати ані хвилинки веселощів.

Не втрачати радості навчилися й дорослі. Люди ходять на роботу, сидять у кафе, обговорюють ремонти, покупки, вихваляються піцерією, в якій піцу роблять з італійського борошна. Вони планують подарунки на весілля і поїздку на кар’єр.

Пляж біля лінії фронту

Піщаний кар’єр — одна з візитівок міста. Місцеві його прозвали авдіївськими Мальдівами — за чисту, бірюзову воду та за світлий, майже білий пісок. Я приїхала в будень, але на кар’єрі вирувало життя. Працювало кафе на березі, здавалися в оренду альтанки, а люди смажили шашлики. До фронту тут близько трьох кілометрів. Але на відпочинку про війну не говорять — натомість, голосно слухають музику, піднімають тости та з розгону стрибають у воду. Ігноруючи табличку «Купатися заборонено».

Закинутий кар'єр став улюбленим пляжем. Так часто буває в Україні

Місцеві кажуть, що табличка із забороною була тут майже завжди, але всім байдуже — треба ж десь відпочивати. У вихідні на кар’єр приїздять не тільки місцеві, але й мешканці навколишніх містечок. Кажуть, що й з окупованої території бувають — за звичкою. До війни жителі Донецька та Ясинуватої часто їздили сюди купатися. Тоді в’їзд на територію був платним, і неможливо було запаркуватися, а на пляжі яблуку не було де впасти. Зараз — не так людно, але люди не полишають звичного чину життя. Відпочивають на кар’єрі, як колись, до війни.

Люди тут справді втомилися від бойових дій — куди більше від тих, які живуть на мирних територіях України, але з пафосом говорять про «втому від війни». Водночас, приймати мир на будь-яких умовах мешканці Авдіївки не хочуть. Працівник коксохіму Альберт Зимненко каже: не варто надавати окупованим територіям особливий статус — краще нехай залишаються у своїй, цитую, «ніщебродській резервації».

«Я нещодавно побачив інформацію, що військові можуть до кінця року піти з Донбасу. І хоч й знаю, що це неправда, мене це дуже занепокоїло. Якщо вони (окуповані території — ред.) хочуть і далі тримати курс на Росію та руський мир, то навіщо вони в складі України? Щоб дестабілізувати ситуацію? Я на це не згоден. Або повноцінне повернення і життя за законами України, або хай сидять в тій резервації й далі», — каже чоловік.

Погоджується з Альбертом і переселенка з Донецька Віра, яка зараз мешкає в Авдіївці. «А на яких умовах? Якщо вони хочуть максимальної автономії та регіональної мови, то я проти! Так, хочеться миру — але ж не так-сяк! За що ми тоді воювали?» — говорить Віра.

А от авдіївець Віталій вважає, що конфлікт варто припиняти. «Уявіть, що така ситуація триватиме ще кілька років. І що — загине ще 10 тисяч людей, як з 2014 до 2019-го? В такому разі, для мене життя 10 тисяч людей важливіше. Плюс діти, які можуть залишитися без батьків. Думаю, що краще — окремий статус», — впевнений чоловік.

За роки війни змінилися не лише погляди тутешніх людей. Тепер і символи міста змінились. Авдіївку більше знають за «Розмальовкою» та «Дев’ятиною». Це дві дев’ятиповерхівки на околиці міста, в які багато разів поціляли снаряди.



«Розмальовка» відома своїм муралом із вчителькою української мови та літератури. У 2016 році австралійський художник Гвідо Ван Хелтен намалював на ушкодженому обстрілами будинку обличчя авдіївської вчительки Марини Григорівни Марченко. Але цього муралу скоро не стане. Українські війська частково відбили території, тож лінія фронту відсунулася. Будинок почали ремонтувати. Втім, місцеві скептично ставляться до ремонту: кажуть, що логічніше було б розібрати і відбудувати наново.

Досі заселена лише одна частина будинку. В іншій, на якій розташований мурал, квартири знищенні вибухами, і люди там не живуть.

«Розмальовка» та «Дев’ятина», прозвана так за кількість поверхів, розташовані поряд, в одному дворі.

Перед в’їздом на територію зустрічає придорожний знак — узбіччя заміновані. У дворі — постапокаліптична картина. Посічені уламками стіни, військова техніка, кілька собак ворожо реагують на гостей, а посеред двору скрипить на вітрі покинута гойдалка.

«Дев’ятина»: військові, місцеві, волонтери

Чую якісь крики та гупання. То військові скидають матраци з шостого поверху «Дев’ятини». Підхожу, розпитую.

— Розважаєтесь?

— Ну так. Зараз ще вантажівку будемо буксувати, не відходь далеко, буде шоу.

Стою в очікуванні. «Я з України», читає вголос напис на моїй футболці військовий. Перепитує, звідки саме.

— Вам офіційну версію, чи паспортну? — питаю. Починаємо сміятись.

— Ну офіційна, мабуть, Київ? — військовий примружує око, поправляє чуб.

— Так точно!

— А сама звідки?

— Тут недалеко, буквально через поле…

— Донецька, значить. Звідси твоє місто можна побачити.

Та замість кинути прощальний погляд на Донецьк, ми йдемо поверхами «Дев’ятини». На дверях наліплені аркуші з написом «Тут живуть люди», «Молись за Україну», та якісь воєнні нагадування. На одній з дверей — напис «Зорі надії».

«Тут відстріляні гільзи та тубуси перетворюють на мистецтво. Їх розфарбовують і продають, щоб допомогти аеророзвідці», — розповідає директорка благодійного фонду «Зорі надії» Аліна Косовська.

На столі стоять вже розфарбовані гільзи, в коробках решта — які тільки готуються стати сувенірами. На ящику від снарядів розмальований тубус із написом «Зроблено на Донбасі». Колишня зброя продовжує допомагати вже після того, як її використають за призначенням.

«Дев’ятина» — це дивна суміш життя прифронтових міст Донбасу. Тут і військові, і цивільні, і волонтери, і заїжджі журналісти — все в одному казані.

А обіцяне мені шоу — для місцевих уже й не шоу. Доки військові стареньким уазиком буксують вантажівку, присмачуючи дійство матюками й гострими жартами, дідусь із велосипедом, який везе воду, дивується тому, що я це знімаю. Для нього це вже будні.

— Шо ви тут знімаєте? Краще зніміть про воду. Тягати доводиться, — кидає нам старенький і заходить у під’їзд.

— Сьогодні якось тихо, — каже хтось з військових. — Тобі прямо пощастило.

Меморіал. До позицій — 700 метрів

Тож доки щастить, їдемо на Меморіал загиблих. Тут до позицій — 700 метрів. За меморіалом уже «Промка». Понівечена техніка, прапори, надгробні камені та вхід у бліндаж. Так виглядає меморіал.

Спускаємось у бліндаж, Аліна Косовська запалює свічку біля ікони в пам’ять про полеглих воїнів. «Меморіал створили у 2017 році хлопці з 72-ї бригади, в пам’ять про загиблих на «промці». Коли хлопці поїхали, то меморіалом стали опікуватися ми», — розповідає вона.

Меморіал загиблим за 700 метрів від передових позицій. Місцеві сюди заглядають нечасто

У бліндажі тепер своєрідний музей пам’яті. Буржуйка залишилася ще з часів, коли позиції стояли перед самим містом. На українському прапорі пишуть побажання відвідувачі. Щоправда, відвідують меморіал здебільшого військові, волонтери або офіційні делегації. Багато хто з місцевих не знає про це місце, та й небезпечно тут. Завжди може прилетіти, якщо почнуть гатити по «промці», тож швидко віддаємо шану загиблим воїнам і залишаємо місто.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!