Фільм «Іловайськ 2014»: важкий, але душевний, як розмова двох ветеранів за чаркою

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2218 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 10/09/2019Дата публікації

Cильною стороною картини є батальні сцени, в цьому сенсі «Іловайськ» – справжній екшн і бойовик у найкращому розумінні цього слова. На відміну від «Кіборгів», цей фільм не має яскравих діалогів. Деякі з них відверто натягнуті та надміру пафосні. Головна сюжетна лінія –переховування Бішута (Тарас Костанчук) та його побратима Квентіна (Руслан Сокільник) у старенької мешканки Іловайська, та дивовижна втеча із захопленого ворогом міста. Ця лінія занурює нас у дивний, сповнений суперечностей світ жителів Донбасу. А от росіяни у фільмі – халтурні.

Автор: Костянтин Воздвиженський

Про добробати в Україні знають всі. Для ворогів російські ЗМІ зліпили з них картинку «найманців» і «карателів», для Заходу це явище не до кінця зрозуміле: як у країні з усіма наявними атрибутами державності можуть масово виникати підрозділи, офіційно не інтегровані в силові структури. Серед українських громадян теж немає єдиної думки. Для одних добровольці – бездоганні герої, й саме вони зупинили ворога на Донбасі, доки армія збиралася з силами.

Існує навіть певний міф серед адептів «зради»: мовляв, особисто Порошенко був зацікавлений у тому, щоб «знищити патріотів у котлах», а тих, хто вижив, запроторили до тюрем (насправді ж більшість засуджених добровольців має суто кримінальні статті, як от відомі своїм мародерством і тортурами бійці «Торнадо»). Протилежна точка зору така: добробати – це отаманщина, розпіарені нечисельні з’єднання, недосвічені та схильні до авантюризму люди, їхня роль у війні штучно перебільшена й непорівнювана з бойовим шляхом регулярних частин.

Власне, ця дискусія суто «тилова»: хто був на фронті, особливо у 2014-2015-му, бачив у ділі і добровольців, і мобілізованих, той склав власне враження. Фільм «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» є спробою розібратися у специфіці добровольчого руху та його ролі на піку бойових дій. Спробою, але аж ніяк не претендую на істину в останній інстанції.

Генеральські мемуари й лейтенантська проза – різні жанри за визначенням, і годі дивуватися, що з позиції командування сектора і з позиції взводного одні й ті самі події часто мають різний масштаб і вигляд. Стрічка «Іловайськ» – це передовсім погляд командира штурмової групи «Донбасу» Тарас Костанчука, адже він є продюсером, спонсором і виконавцем головної ролі в фільмі.

Тарас – це не звичайний ветеран, він відомий у навколополітичній тусівці, соратник Валентина Наливайченка. Вже після Ілловайська він розвішував біл-борди зі своїм зображенням, а перед першим туром президентських виборів його звинувачували в тому, що він намагався дати хабаря кандидату Юрію Тимошенку, аби той зняв свою кандидатуру.

Але повернемося до фільму. Це все ж не приватне відео з телефона, не фронтовий щоденник і не документалка. «Іловайськ» – це доволі цікавий мікс аматорства й професійності, що своєю чергою додає картині, з одного боку, високу частку правдивості (кожен герой фільму має реального прототипа в житті), але водночас стрічка має ознаки якісного художнього кіно (класна операторська робота, нелінійний сюжет, деякі сюреалістичні вкраплення, як от видіння головного героя, в якому він бачить загиблих побратимів).

Для режисера Івана Тимченка «Іловайськ» – перша повнометражна картина, але сценарій для фільму написав відомий кінокритик Михайло Бриних. Тож попри всі застереження, фільм вийшов зовсім не любительського рівня.

«Іловайськ» пояснює масовому глядачу, хто ж насправді були ці міфологізовані добровольці на прикладі батальйону «Донбас». Власне, ніякого ексклюзиву тут немає: про це говорили в своїх чисельних спогадах самі бійці. Якщо в «Азов» та «Правий сектор» йшли передовсім переважно люди націоналістичних поглядів, то в «Донбасі» й «Айдарі» якихось істотних ідеологічних маркерів не було. До цих підрозділів прагнули увійти люди, які хотіли потрапити на фронт якомога швидше, без жодних бюрократичних зволікань.

Афганцям, наприклад, у 2014-му часто відмовляли у військкоматах під приводом «ви за віком не підходите», для діаспорян (як от Марко Пославський, позивний Франко) були свої перепони, патріотичним уродженцям Донбасу просто не було куди піти, щоб зголоситися до війська. Були й ті, хто хотів потрапити на фронт без жодного армійського досвіду – вони мали невеликі шанси бути мобілізованими.

У батальйон Донбас усіх цих людей приймали просто і без зайвих зволікань – було б бажання взяти до рук зброю. Власне, добровольців усіх згаданих категорій ми зустрічаємо серед героїв фільму. І помічаємо, що гору серед них часто беруть афганці як більш досвідчені, що авторитет у добробаті більший за реальне звання й посаду, і що попри переведення батальйону в підпорядкування Нацгвардії він залишається автономним, а більшість бійців станом на липень 2014-го не має жодних документів, які б підтверджували їхній статус.

Автору цих рядків випало побувати в районі Артемівська в липні 2014-го: бійці Донбасу проходили армійські блокпости завдяки тому, що офіцери 93-ої бригади, наприклад, знали багатьох «донбасівців» особисто, але жодного нормального зв’язку з армією добровольці не мали, ба навіть паролів не знали. Тож фраза на початку фільму «нас навіть на блокпостах пропускати не хочуть» – жодним чином не перебільшення.

До певної міри фільм – помста Тарас Костанчука Семену Семенченку, який у стрічці зображений сатирично: роздає інтерв’ю (так і було), кидає батальйон на Іловайськ без жодних розвідданих (правда), навіть поранення він дістає якесь ганебне – у дупу (в 2014 році ходили такі чутки) і панічно тікає, змушує злітати вертоліт, який не встигає забрати пораненого бійця (художня вигадка).

Власне, серед ветеранів «Донбасу» чимало тих, хто негативно характеризує Семенченка, тож його образ у фільмі – квінтесенція цих відгуків.

На відміну від «Кіборгів», цей фільм не має яскравих діалогів. Деякі з них відверто натягнуті й надміру пафосні – як от суперечка афганця з іншим добровольцем щодо ордена «Червона зірка». Натомість сильною стороною картини є батальні сцени, у цьому сенсі «Іловайськ» – справжній екшн і бойовик у найкращому розумінні цього слова.

Кадр із фільму "Іловайськ 2014"

Бій у Попасній, в депо Іловайська і вихід «зеленим коридором» – це динамічно, масштабно, видовищно. Плюс фільму в тому, що він нагадує нашому оспалому тиловому глядачеві про те, що війна на Донбасі не завжди була млявою і позиційною, а битва за Іловайськ – це велика військова операція з великою кількістю втрат (загиблих в Іловайську і під час виходу воїнів «Донбасу» наприкінці фільму згадують поіменно).

Гумору в фільмі небагато, а той що є – чорний, як і буває насправді в екстремальних ситуаціях. Найбільший «перл», мабуть, у сцені, де Усач підбиває російський танк (реальний подвиг, за який справжній боєць «Донбасу» з таким позивним отримав Героя України), охоплені полум’ям ворожі танкісти качаються по землі, один із донбасівців цілиться, щоб дострелити, але побратим спокійно зупиняє його:

– Та нехай горять…

Єдина в фільмі еротична сцена теж не вирізняється вишуканістю: брудний підвал, він же бомбосховище – не найкраще місце для кохання, але на війні не до гарних локацій.

Головна сюжетна лінія – переховування Бішута (Тарас Костанчук) та його побратима Квентіна (Руслан Сокільник) у старенької мешканки Іловайська, і дивовижна втеча із захопленого ворогом міста. Ця лінія занурює нас у дивний, сповнений суперечностей світ жителів Донбасу.

Тут представлена вся палітра: і зухвалий гопник, що стає командиром «ополченців» та обстрілює рідне місто, і молода успішна дончанка, що хоче скоріше перевезти батька до себе в Донецьк, але з часом розуміє, що відбувається і відчайдушно допомагає нашим бійцям (до речі, еволюція героя – ознака «високого жанру»), і пенсіонерки, які не припиняють ненавидіти «укропів», навіть коли вони буквально рятують їм життя.

Є тут і лузерського вигляду вчитель, який мучиться тим, що виховав «покоління бандитів», і врешті бере в руки зброю та тікає з Іловайська разом з бійцями «Донбасу». Власне дончанином є й побратим Бішута – Квентін. Апогей суперечностей – дружина вчителя, яка здає сепарам Світлану, що рятувала донбасівців, а потім починає жаліти паралізованого батька зрадженої сусідки.

А от росіяни у фільмі – халтурні. Так, залишається незрозумілим, чому син відставного полковника ГРУ йде на війну: за гроші чи за ідею? Чому сам полковник підробляє сторожем у лікарні, адже в РФ такого штибу «відставники» – люди далеко не бідні. І чим цей самий полковник викликає таку симпатію у Бішута, що той вирішує відпустити його наприкінці фільму?

Відчуваєтсья якась недомовка. До слова, у фільмі «Позивний Бандерас» полонений високопоставлений російський спецслужбіст навіть зі зв’язаними руками не полишає спроб завербувати головного героя.

«Іловайськ» – фільм, знятий без державного фінансування, тому помітно, що продюсер і режисер не створювали щось патетично-дидактичне. Це якісно художньо осмислена «Моя правда» Тараса Костанчука, стрічка, що виросла зі знятого на телефон «муві» в батальйонному автобусі. Добре, що сценарій доручили писати не комусь із «заслужених», а доволі таки неформальному Михайлу Бриниху – вийшло досить жорстко, брутально, але водночас відверто. Плюс на вибухи та іншу піротехніку грошей не шкодували. На виході отримали добротний фільм – важкий, але душевний, як розмова двох ветеранів на кухні за чаркою.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!