Занепад консерватизму. Він б'ється за виживання з радикальним націоналізмом

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 6596 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 01/08/2019Дата публікації

Консерватизм — це не так філософія, як стан душі. Лібералізм дотримується думки, що соціальний порядок утворюється спонтанно індивідами, які мають можливість діяти вільно. Консерватори вважають соціальний порядок первинним і відповідальним за створення умов для свободи. Вони високо цінують авторитет родини, церкви, армії, традицій і місцевих громад, щоб контролювати зміни та сповільнювати їх. А руйнувати інституції можна хіба що у випадку небезпеки. Втім, подібна руйнація відбувається зараз саме з консерватизмом — і роблять це нові праві. Класичні європейські консервативні партії терплять поразки, у консерваторів в США і Британії нові праві забирають їхні партії.

Переказ декількох статей The Economist, які присвячені занепаду консерватизму.

“Бути консерватором... означає надавати перевагу знайомому над незнайомим, надавати перевагу випробуваному над тим, що ще не пробували, факту над таємницею, наявному над можливим, обмеженому над необмеженим, близькому над далеким”, — цитує видання англійського філософа Майкла Оукшотта.

Втім, зараз саме консерватизм руйнується, його знищують нові праві, зазначає видання, і відразу стверджує: нові праві — це не еволюція консерватизму, це його знищення.

Памятник Черчиллю. Цінності, притаманні класичним консрваторам — а саме раціональність і обережність щодо змін — втрачають вагу

Для того, щоб краще зрозуміти сутність нових правих, The Economist пропонує читачам зіграти в гру й відповісти на два запитання:

а) який кандидат у президенти США зробив ці три заяви;

б) як вони позначилися на результатах його виборчої кампанії?

- Що сталося з нашими лідерами? Кожного року мільйони чужинців без документів порушують наші закони, перетинають наші кордони і вимагають соціальних пільг, які фінансуються з податків американських громадян. На кожний податок на товар, вироблений у США, ми запровадимо аналогічний податок на іноземні товари, якими завалюють Сполучені Штати. На кожний тариф, який на нас накладає Китай, ми запровадимо аналогічний. Ми повернемо додому робочі місця і ми утримаємо їх тут, і коли я зайду до Овального офісу, ми подбаємо про принцип «Америка передусім».

Відповідь а): це Пет Б’юкенен, спічрайер президента Річарда Ніксона та телевізійний експерт. Він пробував перемогти в номінації республіканців на президентські вибори в 1992 і 1996 роках, і переміг у номінації від Партії реформ у 2000-му.

Відповідь б): він непогано давав собі раду в Республіканській партії – виграв кілька праймеріз і виголосив кілька промов на з’їздах. За межами Республіканської партії він ганебно програв. У 2000 році він отримав 0,4% голосів.

Частково це сталося через особистість містера Б’юкенена. «Просто неймовірно, що хтось може підтримувати цього типа», - сказав один з політиків, якого той переміг в номінації від Партії реформ, називаючи Б’юкенена «гітлерофілом», який «не любить чорних». Але крім цього, месидж містера Б’юкенена не резонував.

У 2000 році Америка гордо тримала статус єдиної наддержави; її суперник по холодній війні, СРСР, розпався. Її економічний суперник у 1980-ті, Японія, перебувала в депресії, а ВВП Китаю тоді тільки перевищив ВВП Італії. Одинадцяте вересня у 2000-му році значило не більше, ніж десяте чи тринадцяте. Ну і навіщо звертати увагу на обурений песимізм пана Б’юкенена?

Коли Дональд Трамп – свого часу перспективний політик у Партії реформ, той самий, який обізвав Б’юкенена гітлерофілом у 2000-му,– висунувся від республіканців у 2016-му, його аналогічний месидж торкнувся значно більшої кількості струн. Але це було не лише через те, що війна, фінансова криза та злет Китаю змінили світ. Політика теж змінилася.

Американські праві у 1990-ті були, як і більшість успішних та довго існуючих політичних партій, розлогою церквою зі значною кількістю внутрішніх єресей. І хоч там були свої б’юкеніти, вони мали в своєму складі достатньо консерваторів старої школи – поборників мінімального урядування і максимальної свободи бізнесу, часто релігійних та суспільно респектабельних, пов’язаних з багатьома іншими інституціями американського життя, де прапор і родина понад усе, і впевнених у своїй здатності керувати – і не допускати вульгарний, реакційний та ізоляціоністський шовінізм до сходження у владу.

У 2016 це вже було не так.

У США та в більшості інших заможних країн консервативні партії або вже взяті під контроль, або перебувають в облозі реакційного націоналізму. Це загроза не лише партіям, які опинилися в цій ситуації, але й консерватизму як політичній ідеї принаймні в тому сенсі, як її розуміли в англомовному світі протягом минулих 200 років. А ті, хто вважали себе опозицією до правих, ще сумуватимуть за тим консерватизмом, коли він перестане існувати.

Ідейним ядром цього вимираючого як вид консерватизму є віра в те, що речі є такими, якими вони є, з правильних причин, навіть якщо ці причини непомітні або забуті.

Такі консерватори підозріло ставляться до централізованої влади – особливо влади в руках демагогів – і дуже поважають інші інституції, такі як монархії, збройні сили та церкву. Вони цінують «гніздові» асоціації – від місцевих та фахових до національних і всезагальних, з яких складається суспільство.

Їх повага до традицій «означає надати право голосу найбільш прихованому з усіх класів – нашим предкам . Це демократія мертвих», - написав Г.К. Честертон у «Ортодоксії» (1908 р.). «Ця традиція відмовляється підпорядковуватися малочисельному і зарозумілому олігархату, який просто опинився тут і зараз».

Консерватизм тяжіє до ностальгії і страшиться безладу. Політичні психологи зазначають, що ліберали зазвичай більш, ніж консерватори, відкриті до нових досвідів – від їжі до закордонних подорожей. Вільям Ф.Баклі, американський письменник, саркастично зауважив, що роль консерваторів – це «стояти наперекір Історії та кричати «стоп» тоді, коли ніхто більше до цього вже не схильний».

Але ключова консервативна ідея аж ніяк не в тому, що всю історію можна зупинити, і не в тому, що така зупинка є найкращим вибором в будь-якому випадку.

Деяким викликам слід опиратися, деякі слід гальмувати, інші треба скеровувати. Як вказав Едмунд Берк у своїх «Міркуваннях про революцію у Франції» (1700 р.): «Держава, яка не має засобів до певних змін, не має засобів і до свого збереження». Іноді концепції мертвих треба відхиляти.

Таким чином, перед епохою загальної рівності британські консерватори підтримували збереження соціального ладу – від монарха на його вершині до наймита на фермі унизу.

Пізніше вони відстоювали самовдосконалення. Початково надаючи перевагу землеволодінню над торгівлею та промисловістю, вони всі без винятку стали підтримувати бізнес.

Тривалий час обстоюючи тезу, що місце жінки – удома, вони, коли їм запропонували жінку на посаду, яка була їй по плечу, з побоюваннями обрали своїм лідером Маргарет Тетчер.

І коли вона довела свою успішність, прийняли її з ентузіазмом. Вони мали принципи, але ставлення до них було подібним до ставлення, яке Джордж Оруелл заохочував щодо писемності. Принципи слід відкидати, якщо дотримання їх означатиме щось абсолютно неприйнятне – наприклад, втрату влади.

Втрачати владу погано, бо консерватизм - це кредо будь-якого урядування. Його прагнення скеровувати зміни не можна реалізувати, перeбуваючи на узбіччі. Але влада, якої прагнуть консерватори – це влада натискати на гальма, радше ніж влада крутити кермо.

У есе «Чому я не консерватор» Фрідріх Хайєк, австрійський економіст, стверджував, що за своєю природою консерватизм не здатний запропонувати альтернативний напрямок руху суспільства. І хоч він «може успішно опиратися сучасним тенденціям шляхом сповільнення небажаного розвитку ситуацій», - писав Хайєк, неминуча доля консерватизму – коли його «силоміць тягнуть по дорозі, яку він не вибирав». Він думав, що написав їдкий докір. Але не всякий консерватор сприйме це так.

Такий тип консерватизму має передісторію настільки давню, як філософія скептицизму та привілейованості. Він почався, як висловився сказав Роджер Скрантон, британський письменник-консерватор, як «вагання у середовищі лібералізму» з приводу Французької революції.

Деякі ліберали з ентузіазмом сприйняли ідею штурму Бастилії. Томас Джефферсон розглядав це як другий тріумф свободи після американської революції; Чарльз Джеймс Фокс,лідер британської партії вігів, вітав її як відтворення Славної Революції 1688 року в Британії. Але інші, і в першу чергу Берк, побратим-віг Фокса, вважали, що вона приведе до катастрофи.

Більшість із того найкращого, що є в пізньому консерватизмі, постала як відповіді Берка: його скептицизм щодо радикальних змін і його віра у те, що за тієї людської природи, якою вона є, пристрасті людей мають стримуватися владою та розсудливістю.

Ліберали – включно з Хайєком – часто вважали, що новий порядок спонтанно виникне з нових свобод. Консерватори-беркіанці розглядають порядок як щось інституційне, вкорінене в стриманості та ієрархії.

Всюди в Європі у 19 столітті праві були значно більш радикальними в політичному сенсі. У Британії ліберали та консерватори могли боксувати між собою на рингу, де в якості канатів виступала повага до прав власності та рівень особистої свободи. А на континенті це була поножовщина. Європейські реакційні консерватори часто прагнули реставрацій – монархії, влади церковників чи статусу аристократії.

В другій половині 20-го століття більшість політичних правих Заходу знайшли спосіб співіснування цих обох імпульсів. І вони приєднали до себе лібертаріанців, релігійних консерваторів, та й чимало лібералів також.

Ця коаліція склалась в другій половині 20-го століття, перед загрозою комунізму. Ліві бажали нав’язати новий лад, який не був ні вкорінений у традиції, ні породжений спонтанно, як вияв людської свободи, а прямо продиктований Комуністичним інтернаціоналом.

У Америці ці праві кінця 20-го століття включали людей, які з глибокою недовірою ставилися до великого бізнесу – та людей, яких це взагалі не обходило. Вони об’єднували конверсаціоналістів, які виступали за збереження довкілля, та людей, що скептично ставилися до будь-яких урядових обмежень щодо цього чи будь-якого іншого питання.

Вони включали елітистів, які не довіряли масам, і популістів, які не довіряли елітам. До них входили лібертаріанці, які прагнули запровадити право власності на все, що існує, і віряни в те, що держава – це воля божа. Тут були расисти, люди, що толерували расизм у інших, і щирі борці з расизмом. Спільним у них було бажання забезпечити ріст економіки, захистити націю від комунізму та не допустити лівих до влади. І цього в поєднанні з правильним управлінням було достатньо, щоб машина їхала.

У минулі два десятиліття в цієї машини відпали колеса. Терористичні напади 11 вересня 2001 року, які потім відгукнулися в Мадриді, Лондоні та інших місцях, породили нові страхи. Фінансова криза створила нові нестатки, які у частині Європи погіршилися внаслідок негнучкості зони євро.

Частина робочих місць була втрачена через імпорт; значно більша кількість втратила стабільність. Люди, які не були суттєво маргіналізовані в економічному сенсі – безробіття у більшості країн залишалося низьким – попри це стали схильні відчувати себе полишеними напризволяще, і звинувачували в цьому інших.

У більшості країн ріст імміграції був схвалений або принаймні мовчазно погоджений як ліберальними лівими, так і правими.

Крім того, на думку видання, значення має історично-геополітична складова, а саме падіння Радянського Союзу, яке послабило єдність коаліції в який яструби зовнішньої політики були сусідами лібертаріанців та культурних і бізнесових консерваторів.

Аби благоденствувати в цьому світі, реакційному націоналізму не потрібно було «лягати в ліжко» з кимось іншим.

Він не потребував ідеологічних зобов’язань щодо мінімального урядування або збалансованого бюджету.

Він чудово обходився без тих, хто цінував і прагнув служіння суспільству в цілому, як це робили британські консерватори відповідно до принципу «одної нації», або хто вважав, що бізнесу на користь жорсткі, але справедливі правила.

Йому не була потрібна відданість інституціям. Він не потребував тих, хто намагався «окультурити» суспільні зміни, які здавалися неминучими.

Натомість новий реакційний правий рух відчував у собі силу засудити деякі з цих змін, а інші розвернути в протилежному напрямку.

Реакційні праві взяли на озброєння почуття обурення щодо «еліт» - у Європі це особливо стосувалося «тих, хто в Брюсселі» - та «інакших», за расою або місцем народження. Це не означає, що всі прихильники реакційних правих є расистами; це означає, що там, де існують расисти, вони найбільше підтримуватимуть реакційних правих.

У Франції антиіммігрантський Національний фронт після ребрендингу стає все більш прийнятним.

У Британії побоювання щодо імміграції стали одним з найперших передвісників голосування про вихід з Євросоюзу.

У США підтримка президента Трампа сильніше корелювала з уявленням про те, що чорні американці страждають не від расизму, а від економічних труднощів. За даними дослідження, проведеного Гарвардом, близько 60% виборців Трампа у 2016 році мали родинний дохід понад 50 тисяч доларів. Середньостатистичний виборець Клінтон був біднішим.

Більшість серйозних американських мислителів-консерваторів, на противагу людям, які вдають із себе консерваторів на телеканалі Fox News, відчувають огиду і до лідера Республіканської партії, і до схильності її керівників та посадовців виступати на його підтримку.

Коротше кажучи, якщо ліві програли Трампу вибори, то багато правих програли йому свою партію, а це ще гірше.

У Британії до такого ж фіналу прийшли іншим шляхом. Члени Консервативної партії зосередилися на виконанні Брекситу за будь-яку ціну. Їхні майбутні лідери ганьблять себе, намагаючись підтримати цей процес.

У електоральних системах з простою більшістю, як в Британії чи Америці, націоналісти-реакціонери захоплювали партії зсередини.

У багатопартійних системах, які існують у більшій частині Західної Європи, консервативні партії зазнають загрози, або вже були переможені партіями-стартапами та наново укріпленими крайніми правими.

Голлістів Франції, які керували країною протягом більшого часу існування П’ятої республіки, розшматували «Республіка на марші», нова ліберальна партія , та Національні збори, це новий аватар Національного фронту.

У Іспанії аналогічна усталена консервативна партія, Народна партія, перебуває в схожому занепаді, підірвана ліберальними центристами з Сьюдаданос («Громадяни») та новою партією крайніх правих, Вокс («Голос»).

У Італії стару консервативну партію давно вбило поєднання скандалів та Сильвіо Берлусконі, і її давно вже замінила Північна Ліга (яка зараз називається просто Ліга).

Тим часом на сході континенту Угорщина опинилася в руках реакційних націоналістських правих – з ледь помітним відхиленням від їхнього канону.

Є одна річ, яку поділяють всі ці рухи – це гординя, у різних специфічних проявах, і особливо гординя, яка гучно проголошує небажання вибачатися – за Південну стратегію (виборча технологія республіканців, де за допомогою расистських тез намагалися збільшити прихильність виборців - прим.), за Франко, за Віші, за Муссоліні, за колоніальне правління в Індії, за конфедерацію рабовласників.

Минулого року на мітингу Саньяго Абаскал, лідер партії Вокс, поклявся перед своїми прихильниками, що «Ліві ніколи не змусять нас відчувати сором за те, чим можна тільки пишатися» - а саме, протидію фемінізму, мусульманам, правам геїв та обмеженням на бої биків та людей в розшитих штанцях в обтяжку.

У цьому сенсі особливо тривожить гординя, центром якої є етнічна приналежність. Там, де консерватори-беркіанці тяжіли до поціновування інституцій, заснованих у минулому, реакціонери поціновують ідентичність, яку можна виявити зараз. 30% американців, які вважають, що слід народитися християнином, щоб бути справжнім американцем, тяжіють до республіканської партії. Консерватори мали повагу до універсальної людської природи; реакціонери цінують природу одних людей більше, ні інших.

Чи втримається цей стан справ? Спокусливо думати, що ні. Консерватизм має тривалу традицію пристосування до світу, яка добре йому послужила. Опортуністичні, незв’язні та недолугі реакційні праві зазнають провалу, і консерватори знову постануть з багатого інституційного ґрунту, який вони так цінують, щоб оцінювати та скеровувати зміни.

Втім, у перші десятиліття 21 століття за найбільш драматичні життєві зміни у багатих демократіях ніхто не голосував. А саме:

- Все більше людей з бідних країн бачать медійний образ Заходу і мають змогу спробувати туди потрапити.

- Китай має економічну модель виробництва товарів, які хочуть купувати інші.

- Жінки мають більше політичної влади та більше свободи вибирати, як їм жити.

- Структура родини змінюється, люди одружуються пізніше або взагалі не одружуються.

- Клімат змінюється, що загрожує катастрофою за відсутності радикальних дій.

Політики консервативної традиції можуть щось зробити з частиною цих явищ. Але це не ті зміни, які вони могли б легко контролювати.

У Америці дехто з римо-католицьких консерваторів вирішив, що до минулого стану справ повернення нема. І це, як вони стверджують в статті для журналу First Things, не обов’язково є втратою. «Так, старий консервативний консенсус нещиро підтримував традиційні цінності. Але він не спромігся навіть сповільнити, не кажучи вже про розвернути, занепад вічних істин, родинної стабільності, солідарності громад і багато чого ще».

Вони можуть мати рацію. Плану в консерваторів не було. Присутність бізнесменів та лібертаріанців у республіканській коаліції минулого аж ніяк запобігла зупинці тих явищ, які ці люди не схвалювали. Такі явища політика не здатна зупинити взагалі.

Ворогами консерваторів-беркіанців є не лише реакційний націоналізм; їм так само протистоять ліберали та ліві.

Попри це, «старомодні» консерватори можуть все же мати найвищі шанси здобути перемогу, ставши провідниками поміркованості і стриманості. Якщо їм це не вдасться, саме вони втратять найбільше. Як говорив Хайєк, вони ризикують опинитися на дорозі, по якій їх тягнуть всупереч їхній волі.

***

Нові праві проти консерваторів. Приклади

The Economist порівнює наскільки діяльність нових правих відповідає принципам консерватизму та показує, як нові праві розносять вщент консервативні традиції одна за одною:

1) На відміну від прагматичних консерваторів, нові праві це емоційні адепти ідеологій які не дружать з правдою.

В Італії лідер Північної Ліги Матео Сальвіні активно підтримує антивакцинний рух. А для пана Трампа “факти” це всього лише інструменти для підняття власного іміджу чи слогани створені щоб керувати невдоволенням і племінною лояльністю.

2) Консерватори обережні зі змінами, а нові праві нині легковажно проектують революцію.

“Альтернатива для Німеччини” фліртувала з референдумом про вихід з єврозони, якщо пан Трамп виконає свої погрози по виходу з НАТО це зруйнує баланс сил, Брексіт без угоди буде стрибком у невідоме, втім Торі тужать за ним.

3) Консерватори вірять в характер, тому що політика в однаковій мірі вимагає як підстав так і власних суджень. Вони з підозрою ставляться до харизми і культів особистості.

В Америці велика частина республіканців підтримали Тампа незважаючи на те що він був небезпідставно звинувачений шістнадцятьма жінками в сексуальних домаганнях. Бразильці вибрали президентом Джейра Больсонеро, який ностальгує за часами військової диктатури. Харизматичний Борис Джонсон найімовірніше стане наступним прем’єром Британії, і хоч йому не довіряє велика кількість депутатів його розглядають як свіжу хвилю, яка дійде до тої частини електорату, на яку консерватори зазвичай не можуть претендувати.

4) Консерватори поважають бізнес і є вірними слугами економіки, бо процвітання є фундаментом для всього.

Віктор Орбан позиціонує себе як консерватора і прихильника низьких податків і в той же час підриває верховенство права, від якого залежить бізнес. Трамп робить ставку на торгові війни. Більше ніж 60% Торі воліють заподіяти значної шкоди економіці аби тільки відбувся Брексіт. В Італії Ліга лякає ринки граючись з випуском державних паперів які б грали роль валюти паралельно до євро. В Польщі ПіС щедро фінансує соціальні видатки. У Франції під час кампанії на виборах до Європарламенту Республіканська партія більше говорила про іудейсько-християнське коріння ніж про розсудливе управління економікою.

5) Нові праві змінюють значення навіть самого слова “належати”. Серед польських та угорських правих торжествує націоналізм рідної землі та крові, який виключає і дискримінує. Іспанська Vox дивиться в бік Реконкісти, коли християни викинули мусульман з країни. Озлоблений та реакціоналістський націоналізм спричиняє підозри і розділення. Це антитеза до консервативного погляду на те що належність до нації, церкви та місцевої громади може об’єднувати людей і мотивувати їх на дії задля спільного блага.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!