Бандерівська Лавра. Почаїв, нинішня твердиня «русcкого міра», колись служила прихистком для бійців УПА

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 37165 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 26/03/2019Дата публікації

Чимало ченців Почаївської лаври були пов’язані з УПА. Повстанців тут лікували, допомагали їм легалізуватися під іншими іменами. Про це можна почитати в архівах КДБ. На цвинтарі Лаври чимало безіменних могил, можливо, в них поховані ченці-упівці.

Автор: Олесь Кульчинський, журналіст, перекладач, кандидат філологічних наук, дослідник історії Української церкви.

Десять років тому ТЕКСТИ написали про те, як народний цілитель, монах Амфілохій – нині святий Почаївської Лаври – допомагав УПА. Нещодавно на цю тему навіть зняли фільм, у якому показують свідчення п. Марії Антонюк, бандерівської зв’язкової.

Але чи був Амфілохій єдиним підпільником у Почаєві? Це питаня бентежило мене багато років. Зрештою я продовжив пошуки слідів українського підпілля в православній святині.

Цього разу до монастиря й архівів КДБ я вирушаю удвох із істориком Володимиром Підгайком. Маємо завдання з’ясувати, чи не дихала бандерівським духом й ще якась частина насельників лаври. Хтозна, чи нині не чекають і їхні душі на небі, а мощі – на монахівському кладовиську увічнення вслід за Амфілохієм …

Почаївський монах Магістріан – полковник УНР

Загадкова доля монаха будить у нас дослідницький азарт. Жене у пошуки. Про нього вже писали в ЗМІ, але все одно подробиць його життя надзвичайно мало. 1924 року постриг у Лаврі приймає уродженець Криму й полковник армії УНР.

Ще кілька років до цього він, у миру – Михаїл Русіян (1876 року народження), керує артилерійськими підрозділами петлюрівської армії, воює у запеклих боях.

А вже 1924 рік цікавий тим, що Православна Церква Польщі отримує від Константинопольського патріарха томос про автокефалію. Діє ж вона переважно на українських теренах, що потрапляють до складу Польської Республіки. Таким чином, відокремлення наших західних парафій від Московського Патріархату уможливлює часткове відродження українського церковного життя за межами СРСР.

Зокрема, тодішнє волинське духовенство переживає складні зміни, з одного боку – пориваючи з імперським минулим, з другого – чинячи опір національним утискам уже від польської сторони. Сотні його представників упродовж 1930-1940-х років стають симпатиками українського націоналізму, навіть самі вливаються в лави підпілля.

Чи міг за таких умов чернець Магістріан мовчки та спокійно відсиджуватися в монастирі? 1940 року НКВД запідозрили ченця в антирадянській агітації, у тому, що полковник і далі співпрацює з антирадянськими мережами. У його досьє названо колишніх соратників полковника, серед яких – унеерівські генерали й Юрко Тютюник, й Омелянович-Павленко.

У Лаврі він займає впливові посади: упродовж 1924-1929 років керує справами Духовного Собору монастиря – вищого адміністративно-виконавчого органу. Далі, до 1935 року, працює бухгалтером, затим завідує монастирським готелем.

Ченця Магістріана після арешту 1940 року й ув’язнення в сусідній Кременецькій тюрмі звільняють уже через кілька місяців. На той час він доволі літня людина. Чому звільнили – незрозуміло. Адже далі будь-які відомості про Магістріана кануть у лету. Невідома ані дата його смерті, ані місце захоронення.

Лаврський цвинтар – тиша, вітер та імена репресованих

Обговорюючи прочитану в архіві справу, неквапливо прогулюємося цвинтарем Лаври. Невідомість, у яку канув Магістріан, цілком закономірна.

Чимало тамтешніх могил стоять безіменні. Ми з паном Володимиром обговорюємо про те,що було б добре вивчити внутрішні лаврські архіви, можливо, вони пояснять, кого тут поховано.

Та погляд раптом приковує колишня могила Святого Амфілохія. До канонізації той спочивав там в оточені цілої низки репресованих монахів. Прочитавши чимало різних публікацій, ми склали список їхніх імен. Тепер шукаємо могили. А скільки ще є невідомих нам репресованих ченців, які поховані у цих безіменних могилах? Відповісти важко.

Раптом знахідка – високий чорний та шляхетний хрест, скромний напис: «Шілінський Н.Я.». Він є у нашому списку репресованих ченців. Моя рука мимохіть клацає фотоапаратом. І лише наступного дня в архіві СБУ я збагну, що цей знімок – данина якомусь дивовижному провидінню.

Свідчать повстанці: «Я кинувся до брата-монаха...»

Дорога від цвинтаря приводить нас до будинка пані Марії Антонюк, яка колись розповіла, як Святий Амфілохій зцілював повстанців.

Однак тепер наші запитання мають дещо інше спрямування. Наша співрозмовниця підтверджує, що святий, як провидець, запевняв її, що постане «вільна Україна»; уболівав за визвольний рух. Та її оповідь про зцілення повстанців, як і колись, пов’язана з селом Старий Тараж, що розкинулося неподалік від Свято-Духівського скита Почаївської лаври. Далі нас знову заскочила чергова несподіванка.

Дорога від дому пані Марії приводить нас до оселі іншого ветерана ОУН-УПА, колишнього повстанця пана Федора Венжиновича. Він деталізовано оповідає про всі тодішні події, без запинки цитує Декалог Націоналіста, називає псевдо за псевдо – і зрештою у його монолозі ми чуємо те, про що мріяли почути:

– Це було взимку 1949/1950 року, – розповідає пан Федір. – І от ми дісталися до лісу біля села Кімната. Заходжу я в тамтешню хату, а вона забита битком скаліченими повстанцями – аж дихати важко. Старшина «Вихор» попросив мене посприяти їхній легалізації. Тобто, бійців треба було вилікувати, кого можна, і помогти їм стати мирними жителями, використавши чужі документи. Інакше вони пропали б. Ранені ж, каліки. Я кинувся до свого брата-монаха.

Брат Володька доправив двох із тих скалічених повстанців до Свято-Духівського скита. Він же сам монах, і добре знав тамтешніх насельників. А що було з бійцями далі – я не знаю. Вони могли залишитися там монахами в лаврі, щоб легалізуватися; могли вилікуватися й податися десь далі. Тоді ж інший підпільник доправив уже до самої Почаївської лаври десь зо троє-четверо скалічених повстанців. Він щодо них домовився з намісником.

– Тобто, існували зв’язки повстанців із почаївським чернецтвом? – уточнюю я.

– Ну, та звичайно! Вони ж тоді були інакші. Зокрема, святий Амфілохій дуже помагав. Отож, нашому підпільнику вдалося вийти на самого намісника. Монахи ж не були «кадебістськими», як зараз. Хтось із членів УПА міг доживати віку в лаврі. Я пригадую безногого сторожа на лаврському цвинтарі. За часів Хрущова зник безвісти. Не знаю: чи він був монах, чи послушник, чи мирянин, але людина причетна до тих подій. Ви зрозумійте. Через конспірацію неможливо було знати, хто саме з насельників лаври співпрацює з УПА. Брата я тоді не розпитував, кому він передав на поруки бійців.

«Слава Україні» – ігуменова записка з бандерівського схрону

Архів СБУ в Тернопільській області підтверджує слова пана Федора – ченці Лаври мали контакти з підпіллям. Кількагодинні пошуки увінчуються результатом. Мороз іде в мене по шкірі. Ось вона – справа того самого в миру Шілінського Микити Яковича, чию могилу мимохіть зафіксував мій фотоапарат.

Фото зі справи в миру Шилінського Микити Яковича, лаврського бібліотекаря ігумена Мирослава

Як з’ясовується, він – лаврський бібліотекар ігумен Мирослав. І того-таки 1950 року, про який розповів пан Федір, ігумена арештовують, звинувачуючи не просто в співпраці з ОУН, а й у поповненні повстанських лав іншими бійцями.

Розгортаю теку з матеріалами, доданими до справи. Приголомшення. Коротка записка Мирослава, знайдена в бандерівському схроні енкаведистами, починається з хрестика вгорі, під яким лунає привітання: «Слава Україні». Завершують її ініціали: – «І. М.»

Понад те, Мирослав розповідає адресатові листа – а отже, комусь із повстанців, – яким чином вийти через одного з архімандритів Лаври на її намісника, оскільки сам він із ним у поганих стосунках. «Я Вам раджу зобов'язати Раїсу Панчукову, яка живе на Рідкодубах, вона ходить до Патрокла, а Патрокл в дуже добрих відношеннях з Намісником, і це діло Вам вийде дуже добре», – читаємо у листі Мирослава, гарно написаному на аркуші зі шкільного зошита в клітинку.

Завершують записку такі слова: «Прощаю Вас і щиро молюся за успіхи Ваші».

Хоча ігумена Мирослава судять і за те, що він, кілька років формально співпрацюючи з органами безпеки, ошукує їх та уникає зустрічей з їхніми агентами. Тека з доказовими документами по справі й містить один із доносів ігумена на архімандрита, наближеного до проросійськи налаштованого намісника Лаври. Щоправда, донос не дає жодних підстав ані когось арештувати, ані – переслідувати.

У ньому йдеться про непривабливі факти монашого життя: розпусту й коханок архімандрита, а також про факти торгової спекуляції, котрі супроводжують всю його біографію.

На сторінках справи ігумена Мирослава також ідеться про те, як той із часу допитів намагається переконати «чекістів», що знайдена в схроні записка – не його. Проте варто звернутися до реабілітаційних матеріалів, щоб усе зрозуміти. Ті свідчать, що даних про фальсифікацію не зафіксовано, записка – справжня.

Окрім неї, додані матеріали розкривають світогляд Мирослава: це книжки українських церковних діячів, видані упродовж 1920-1930-х років. Ченця також засуджено за зберігання цієї «націоналістичної пропаганди», у якій – найімовірніше, його рукою – навіть підкреслено місця, як от про патріотичний та водночас атеїстичний світогляд Івана Франка.

Оунівський родич та націоналістична пропаганда від монахів

Одначе й на цьому пошуки не спиняються. Ще одне ім’я, яке приковує увагу – Прокопій. Це ієромонах Почаївської лаври, він же – Іващук Павло.

1947 року його також засуджують за ту-таки націоналістичну пропаганду, зокрема, ідеї «Самостійної України», серед мешканців Почаєва. Причому, під час слідства Іващука звинувачують у проведенні в себе на квартирі націоналістичних зібрань, тій-таки співпраці з оунівцями. Свідками у справі монаха стає ціла низка осіб.

Зрештою, з підпіллям ОУН-УПА, як свідчать аріхіви, пов'язаний і один з архімандритів Почаївської Лаври – Афанасій (у миру Олексій Прокопович Миронович), він же – керуючий справами Духовного Собору.

Фото зі справи в архіві. Один з архімандритів Почаєва – Афанасій (у миру Олексій Прокопович Миронович), він же – керуючий справами Духовного Собору

Архімандрита Афанасія судять також 1951 року, звинувачують не лише в зберіганні цілої скрині (мовою документів – «сундука») антирадянської, у тім числі націоналістичної літератури, а й уенерівських грошей із тризубом та «отруйних речовин» – очевидно, «наркотиків».

Зокрема, зберігав архімандрит сім номерів часопису «Духовний сіяч» та два календарі націоналістичного змісту. Його справа стала вже відома в популярних інтернет-виданнях. Та, по суті, одна коротенька довідка з неї-таки розставляє всі крапки над «і» не тільки щодо арешту та ув’язнення архімандрита, але й щодо його зв’язків із підпіллям.

«Брат его Миронович Григорий Прокофьев, в 1948 году осужден как кулак и подсобник ОУН», – мовить запис документі архіву. Отже, заразом архімандрита звинувачували й у «пособництві» ОУН. Тільки це засвідчує вже його «реабілітаційний матеріал». Певна річ, архімандрит це звинувачення як міг відкидав, його й засуджено якраз за «пропаганду». Однак більш ніж очевидно: архімандрит також був ще одним із тих «ченців», які підтримували УПА.

Замість Епілогу

Репрезентована тут історична розвідка – лише початкова. Згадані справи тягнуть за собою ще безліч чернечих імен; у волинських містечках та селах досі живі поодинокі свідки тих днів, спогади яких варто терміново записувати історикам і журналістам. Зрозуміло також, що не вся Почаївська лавра допомагала повстанцям. Певне, це була якась частина її духовенства – як бачимо, освіченого та навіть керівного. У кожному разі, Святий Амфілохій був не одиноким у своїх поглядах.

Отож хотілося б, щоби ця історична розвідка дісталася й до тих вірян, що дотепер вірять крівництву Московського патріархату. В одному зі стовпів російського православ’я в Україні – Почаєві – жив святий із чималою кількістю послідовників, котрі боролися за незалежну Україну. Є мощі святих, які присвятили своє життя боротьбі з Московією й у інших монастирях МП.

Наприклад, у Мгарському монастирі на Полтавщині спочиває в склепіннях нетлінний прах Київського митрополита Йосипа Тукальського. 1676 року ядро з гармати московського війська влучило в його митрополичу резиденцію в Чигирині. Після того Тукальський занедужав і помер, що дало можливість Москві згодом окупувати Київську митрополію. Сам Петро І велів замурувати його мощі, адже митрополит до останку вів антимосковську політику.

Святі, які перекреслюють усю ідеологію «Русского міра», проповідей митрополита Онуфрія та патріарха Кирила... Вони є, нехай хтось із них – і досі не піднятий, не канонізований чи то «невідомий», спить вічним сном у мгарських склепіннях або на волинських цвинтарях. Тому час сідати до діалогу, ґрунтуючи свої слова на правді, отже – на документах. Якщо заходить мова про справжню віру та пошуки істини, щонайменше необхідне бажання – дізнатися її.

У публікації використано: дані Володимира Підгайка, публікації Володимира Бірчака, свідченння Федора Венжиновича та Марії Антонюк, а також матеріали кримінальних справ Архіву УСБУ в Тернопільській області: 14295-П (Шілінського Микити Яковича); 9100-П (Іващука Павла Семеновича); 2124-П (Русіяна Михайла Тимофійовича); 15915-П (Мироновича Олексія Прокоповича).

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!