Три міфи зрадофіла. Українська патріотична лють – найдієвіша політтехнологія Кремля

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 18933 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/02/2019Дата публікації

В разі невтішних для Москви результатів виборів, вона візьметься за організацію протестів. Розраховуватимуть на громадян, які ненавидять нинішню «неукраїнську владу» не менше, ніж Путіна. Люди, які світоглядно позиціонують себе як продовжувачів справи Бандери, мають Москву за абстрактного екзистенційного ворога, а чинного президента України – за цілком конкретного, і розпалюють ненависть до нього з неймовірним завзяттям. Ми зібрали три міфи, у які вірять такі персонажі, й розібралися, чому це сталося.

Автор: Костянтин Воздвиженський

Повторення «русской весны» сьогодні важко уявити. По-перше, ми маємо якісний силовий блок. Так, він не бездоганний. В МВС трапляються вчорашні «Беркути», які не змінили своїх поглядів, а в армії – радянські за своєю сутністю офіцери. Але неможливо уявити собі сценарій, коли в якійсь прикордонній з РФ області поліція та СБУ допустить заколот зразка 2014-го, коли російські гастролери-тітшуки разом із місцевими люмпенами захоплюватимуть адмінбудівлі.

Недавній воєнний стан був, схоже, тренуванням на випадок повторення подібних ситуацій. По-друге, проросійський табір нині зовсім не той: ворожу агентуру частково викрито й засуджено, багато хто з адептів «русского мира» емігрував (від верхівки режиму Януковича – до рядових пропагандистів типу Володимира Корнілова чи Олександра Чаленка). А ті, хто залишився тут, працюють обережно: немає монолітної політичної сили, немає навіть єдиного кандидата на президентських виборах.

Дуже показовою є ситуація в Одесі. Події 2-го травня – один із ключових міфів російської інформаційної війни. Але щороку на річницю в місті збираються невеличкі групи осіб, здебільшого пенсіонерів церковно-приходського штибу – жодних потенційних бойовиків серед них не побачиш. Це доволі промовиста ілюстрація до спроможності відкритої п’ятої колони. Друга ілюстрація: марші «Бессмертного полку», на які збирається теж не та публіка, яка здатна захопити райдержадміністрацію.

Були окремі спроби підтягнути тітушок під гаслом «порятунку православних святинь від розкольників», але їх теж успішними не назвеш. Профілактика з боку наших силовиків таки дається взнаки.

Втім, слабкість проросійських сил – не гарантія того, що ми пройшли точку неповернення. Для Москви прийнятним є будь-який сценарій розхитування ситуації в Україні. Якщо не вдається дестабілізація з російськими прапорами, можна прискорити її ультранціоналістичними гаслами.

"Тексти" вже розповідали, як російські боти і місцеві корисні ідіоти розганяли хвилю так званого Третього Майдану.

Практика створення патріотичних груп, що розганяють патріотичну «зраду», не вийшла з моди й донині, і дуже часто за цими групами стирчать ФСБшні вуха. Але облишимо технологічний бік справи. Якщо такі групи існують, отже, на них є внутрішній український попит.

Люди, які світоглядно позиціонують себе як продовжувачів справи Бандери і Шухевича, мають Москву за абстрактного екзистенційного ворога, а чинного президента України – за цілком конкретного, й розпалюють ненависть до нього з неймовірним завзяттям.

Три міфи

Протягом останніх місяців мені трапилися кілька добродіїв у різних містах на різних заходах, які озвучили дуже подібні меседжі. Це дає підстави вважати, що це не риторика якогось окремого фріка, а сформована система поглядів, яку сповідує частина наших співгромадян. Спробуємо назвати найпоширеніші міфи, що живлять «патріотичну лють».

Міф перший: "Ця влада неукраїнська". Для когось тут достатньо антисмемітської конспірології про Вальцмана. Комусь – байок про те, що «нинішня влада не ставиться до своєї держави, як до своєї Батьківщини, постійно визискує її». На посилення можуть йти цитати з Шевченка, Ліни Костенко чи Василя Стуса.

Вірші написані в часі неволійі повної бездержавності «гарячі голови» наполегливо вписують у сучасний контекст. Так зручно. Щонайменше, це дозволяє самоусунутись від «неукраїнської влади» та не брати участь у конструктивному громадському житті, плекати натомість мрію про «національну революцію», гострити сокиру й чекати, що «потече кров ворожа».

Обігрування теми Рошену – важлива складова у нагнітанні іраціональної ненависті до Порошенка. Картинка взята із російського пропагандистського ресурсу "Спутнік". Сотні таких самих на тему кондитерського бізнесу постяться у патріотичних групах

Міф другий: "Влада вбиває патріотів". Навіть довелося чути фразу «майже всіх вже винищила». Втім, на запитання: якщо це так, то хто зараз боронить Україну на фронті? – адепт «зради» не знайшов, що відповісти. Це звинувачення тягнеться з літа 2014-го, коли Порошенкові закидали, що він, мовляв, «убиває патріотів у котлах». Йшлося, зрозуміло, про бойові втрати.

Чути такі закидати від людей, які є палкими прибічниками війни до переможного кінця і хочуть побачити згарище на місці Москви, доволі дивно. Адже вони мали б розуміти, що без жертв не обійтися. Коли активна фаза бойових дій завершилася, владу почали звинувачувати в тому, що вона нищить добровольчий рух і кидає патріотів за грати. У перекладі на звичайну мову це означає легалізацію добробатів та окремі кримінальні справи проти ветеранів АТО.

Щодо перших існують доволі суперечливі аргументи: з одного боку, владі закидали, що добровольці воюють голі, босі без підтримки держави, коли ж почався процес входження добробатів в структури ЗСУ та Нацгвардії, здійнявся лемент: влада боїться патріотів, тому, мовляв, нищить добровольчі з’єднання.

Щодо кримінальних процесів, то все досить неоднозначно. Коли стали відомі моторошні деталі справи бійців «Торнадо», то навіть найзатятіші «борці з режимом Порошенка» а ля Семен Семенченко та Єгор Соболєв відсахнулися від «заарештованих патріотів».

У більшості справ, коли звинувачення проти бійців виявляються надуманими і несправедливими, суди хоч із запізненням, але виносять здебільшого виправдальні вироки.

Як це було, наприклад, у справі айдарівців, яких виправдав Верховний суд (бійців звинуватити у розбійному нападі – так кваліфікували затримання на передовій громадянина без документів, який виявився співробітником МВС), чи в подібній же справі майора ЗСУ Олега Головка.

Втім, за реальною судовою хронікою суворі патріоти не стежать, а подумки готуються до важких випробувань, коли злочинна влада прийде й по їхню душу.

Міф третій: "Порошенко про все домовився з Путіним". Структура міфу наступна: в Україні достатньо зброї і техніки, щоб розпочати повномасштабний наступ і відкинути ворога за східний кордон, а чинний президент цього не хоче, бо йому, мовляв, ця війна вигідна (щоб вбивати патріотів і заробляти на народній біді).

І про все це, ясна річ, домовлено з Путіним. Ніхто, звісно, цих секретних протоколів не бачив, але кого це бентежить? Цікаво, що поруч в одній голові з міфом про надлишок сил та засобів для ведення бойових дій сусідить міф про те, що все розкрадено, Укроборонпром працює винятково на експорт, а на фронті ледь не по одному автомату на трьох, бо «неукраїнська влада» готується здати країну ворогові.

Культ поразок і життєве лузерство

Не так істотно, в який саме спосіб Москва розганяє та мультиплікує ці міфи, важливо, що є живі українські громадяни, готові це поширювати. І не за гроші, а за ідею. Схоже, ми маємо справу зі складною постколоніальною травмою. Український націоналістичний рух не одне десятиліття вимушено перебував у підпіллі. Мало що змінилося і зі здобуттям Незалежності. Були всі підстави називати неукраїнською владу вчорашнього комуніста Кравчука, червоного директора Кучми й проросійської маріонетки Януковича.

За ці роки накопичилася велетенська інерція: влада за замовчанням злочинна, ворожа, боротися з нею – справа честі. Прийняти те, що Петро Порошенко дійсно проукраїнський президент і під час війни він потребує підтримки патріотичних кіл, виявилося важче, ніж прийняти міфи про те, що й ця влада потребує повалення.

Є чимало громадян, які воліють будь що залишатися підпільниками, бо інший спосіб вияву любові до Батьківщини їм просто невідомий. Культ жертв і поразок добре пасують до власного життєвого лузерства, виправдовують його, і кожен, хто прагне цю «іділію» похитнути – ворог за визначенням.

Ці, здавалося, б непримиренні вороги Москви можуть стати їй у нагоді.

По-перше, з електоральної точки зору: російські телеканали неодноразово озвучували своє побажання щодо президентських виборів: хто завгодно, аби не чинний президент, отже, «злі патріоти», які голосують проти Порошенка – це тактична перемога Кремля.

По-друге, рішучість і агресивність цієї публіки теж має свою «цінність»: чергова спроба «Третього Майдану», будь-який масштабний вуличний безлад, неконтрольоване насильство – потрібний «пазл» для створення Україні іміджу країни, що не відбулася (failed state), над створенням якого наполегливо працюють російські політтехнологи.

По-третє, ксенофобію та невігластво цього прошарку населення можна каналізувати у своєрідний український євроскептицизм – мовляв, євроінтеграція загрожує українській традиції, не треба шукати панів у Брюсселі тощо. Попри увесь антимосковський пафос і агресивні гасла, «люті патріоти» можуть стати тим самим інструментом геополітичних ігор Кремля, якими є ультраправі й ультраліві у багатьох країнах ЄС.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!