Зеленський vs Притула та зайві діти. У прокаті три комедії: «Я, ти, він, вона», «Секс і нічого особистого» та «11 дітей з Моршина»

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 29141 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 14/01/2019Дата публікації

Українська мова у фільмі Зеленського «Я, ти, він, вона» настільки штучна, що сміятися більше хочеться саме з неї, аніж із ситуацій, в які потрапляють герої. У «Сексі» українській колорит втілений у самоіронії: ми бачимо стьоб на Femen, зарозумілу галицьку інтелігенцію, гомофобію і стереотипи щодо роботи стриптизерки. «11 дітей з Моршина» – сімейний фільм. Проблема лише в тому, що ці діти на сюжетну лінію не впливають, і їх можна безболісно вирізати з картини.

Автор: Костянтин Воздвиженський

Під час новорічно-різдвяних свят у прокат вийшли три українські комедії. У стрічок – «Я, ти, він, вона», «Секс і нічого особистого» та «11 дітей з Моршина» є одна спільна риса – доволі якісні українські непопсові саундтреки. За іншими показниками фільми істотно різняться.

Сергій Бабкін, «Антитіла», «Один в каное», Panivalkova – далеко не повний перелік музикантів, чиї композиції звучать у наших різдвяних комедіях. Часом вони сусідять із нашими ж припопсованими російськомовними Монатіком і Максом Барських, але в цілому звучать соковито, природно, ненав’язливо, створюють настрій, прискорюють динаміку подій. Словом, виконують свою місію, можна сказати, на «відмінно».

Для тих, хто на нашій сучасній музиці знається слабенько, ці фільми – хороша нагода погуглити «саундтрек до…» і познайомитися із тими, хто ще років 5 тому міг лише мріяти про повноцінні ротації на радіо й великому екрані. Не тому, що погано грали, а тому, що були витіснені на маргінес колоніальним російським культурним продуктом. Тепер у них стало більше можливостей і, слава Богу і Держкіно, вони цими можливостями користаються.

Родом з КВН

«Я, ти, він, вона» й «Секс і нічого особистого» (обидва фільми мали часткове фінансуваня з Держкіно) легко порівняти. По-перше, обидві мають віковий ценз: перша - 12+, друга, як нескладно вгадати із назви, 16+.

По-друге, це певна конкуренція українських коміків: Володимир Зеленський проти Сергія Притули. Але точніше сказати, це дербі двох продакшенів: 95-го кварталу (Володимир Зеленський у «Я, ти, він, вона» є не лише виконавцем головної ролі, а й одним з режисерів) і «Стар-медіа», генпродюсером якого є Влад Ряшин – батько Ольги Ряшиної, режисерки «Сексу…».

Спрощено: дербі між 1+1 і «Новим». По-третє, сценарії обидвох стрічок мають чимало аналогів у західному кіно. Сюжетом про пару, що має на меті розлучитися, а досягає протилежного результату: вибуху почуттів і нового медового місяця, чи про задрота-невдаху, що поринає у несподівані сексуальні пригоди й перетворюється якщо не на мачо, то на досить таки привабливого самця – не бракує.

Нашим комедійним режисерам можна пробачити й це – нехай вчаться на закордонних взірцях, доки не наб’ють руку і не почнуть знімати щось більш оригінальне. Зрештою, навіть у серйозному європейському мистецтві є лише три джерела сюжетів: античність, фольклор і Біблія, тож чи є сенс бути в цьому надто вибагливими до режисерів масових розважальних стрічок?

У юнацькі роки Зеленський і Притула виступали у КВН, тож з вимогами цієї гри добре обізнані. Кульмінацією кожного студентського гумористичного виступу завжди було так зване «домашнє завдання»: номери на певну тему, підготовані заздалегідь. Ними можна було «порвати зал» і надолужити бали, які не вдалося набрати в інших конкурсах.

Уявімо собі, що домашнім завданням для колишніх КВНщиків були доволі заїжджені сценарії, але від їхнього виконання та колориту залежить успіх команди.

Зеленський і Ко (Кошовий та решта) не придумали нічого кращого, ніж просто зіграти чергову серію своїх «фірмових» комедій, які вони знімали раніше в копродукції росіянами. Те, що «Я, ти, він, вона» знятий російською (нібито через литовську актрису, що мала б стати guest star, але згодом відмовилася від зйомок) і продубльований українською – ніби випадковість, але випадковість вельми показова.

Якщо з фільму прибрати київські та львівські краєвиди, а Зеленського і Кошового замінити французькими, італійськими, американськими тощо коміками – картина взагалі не постраждає.

Такий «універсалізм» можна пояснити тим, що стрічка виходить не лише в український прокат, а буде демонструватися в Казахстані й країнах Балтії. Але й це не виправдовує жанру «пострадянського КВНу»: американські режисери не надто переймаються, чи решті світу є зрозумілими жарти про протестантську Юту чи типових республіканців, і не потерпають від браку уваги до своїх фільмів.

Та й українська мова у фільмі Зеленського настільки штучна, що сміятися більше хочеться саме з неї, аніж із ситуацій, в які потрапляють герої. Коли двоє чоловіків-суперників сваряться між собою і називають один одного «козлисько», хочеться уподібнитися Станіславському з його легендарним «Нє вєрю!»

Чого не скажеш про Притулу і його колег у фільмі «Секс…»: вони сиплють такими масними і колоритними жартами настільки природно, ніби слухаєш п’яні розмови заробітчан десь у маршрутці на Перемишль.

У «Сексі» український колорит втілений у самоіронії: ми бачимо стьоб на Femen, зарозумілу галицьку інтелігенцію, гомофобію й стереотипи щодо роботи стриптизерки – все це не «позичені» явища, а наші, рідні.

Зеленський намагається розсмішити нас тим, що вчений-японіст захищає наукову роботу у традиційному японському вбранні, а медики на корпоративі п’ють зі шприців, Ряшина – кумедними постільними сценами, які перериваються як не приходом поліції, то недолугістю самих виконавців.

Лялечку-дружину від лялечки-коханки у Зеленського вчишся відрізняти протягом усього фільму, у Ряшиної антиподом кмітливої, хоча й марнотратної стриптизерки, є цинічна «тупа манда» (це визначення у фільмі звучить тричі), яка називає Волинську область Луцькою.

Окремо варто сказати про локації. В цьому сенсі «Я, ти, він, вона» виграють. Київ тут чепурний і гламурний, але є місце й занедбаним промозонам, які добре пасують для різних напівкримінальних пригод.

У «Сексі» Львів та Прага представлені доволі попсовими туристичними панорамами – складається враження, що оператори фільму досі підробляли десь на мерію чи турфірми.

Кадр з фільму "Секс і нічого особистого"

Загалом же після перегляду обидвох стрічок виникає побажання до наших режисерів: шукайте нові локації, відкривайте Україну, і Ukraїner вам у поміч, годі вже паразитувати на Києві та Львові – Харків, Дніпро, Одеса (яку треба привнести у наш кінематограф бодай для того, щоб врівноважити імперський кінонаратив цього міста) та решта міст цілком придатні для креативної режисерської й операторської роботи.

Але загалом "Секс" – найвдаліший фільм з цих трьох "новорічно-різдвяних".

Діти зайві

На відміну від «дорослих» комедій Зеленського і Ряшиної, «11 дітей з Моршина» Аркадія Непиталюка (відомий за картиною «Припутні» 2017 року) – це фільм сімейний. До речі, 10 млн грн на фільм виділив Мінкульт, як на "патріотичний фільм", що саме по собі дивно, бо це просто кримінальна комедія.

Тут є Сергій Бабкін і його дружина Сніжана, Ольга Фреймут і її дочка Злата.

Бізнесмен Гарік Корогодський теж, здається, якось «по блату» потрапив у стрічку. Хоча треба сказати, що бандюкуватого підприємця, який живе по понятіям 90-х, грає він доволі натурально й без особливої натуги. Чого не скажеш, наприклад, про Ольгу Фреймут: вона у фільмі грає саму себе і не має стосунку до жодної з сюжетних ліній фільму. Так само як і її дочка виконує епізодичну роль теж, здається, «по блату».

Самі ж 11 дітей – хлопчики і дівчатка – грають доволі старанно і самовіддано, хочеться вірити, що вони мають хороше кінематографічне майбутнє. Рудий «гуцул» взагалі, здається, має такі комічні здібності, що коли виросте, втре носа Зеленському і Притулі. Проблема лише в тому, що ці діти на сюжетну лінію не впливають, і їх можна безболісно вирізати з картини.

Але жоден дитячий ентузіазм не ладен перекрити недолугий сценарій і режисуру. За задумом, фільм мав бути пригодницькою стрічкою із заплутаним сюжетом, а по факту голос головного героя за кадром тричі(!) пояснює, що ж насправді сталося. Це все одно що переповідати, що саме смішного є в анекдоті, чи друкувати кросворд і його розгадку на одній шпальті.

З кримінальними хитросплетіннями не склалося, натомість самоіронія в дрібницях все ж змушує посміхнутися: прикрита патріотичним пафосом місцева афера з нерухомістю в стилі «еліта-центр» чи понти заробітчанки, що говорить італійсько-українським суржиком – всі ці сцени виявляються фейком (бо аферистка і заробітчанка виявляються підставними фігурами), але віри до них більше, ніж до гри головних героїв.

Важко стриматися від сміху й під час перегляду тюремних сцен у фільмі: можливо, щоб не травмувати ніжну дитячу психіку, чи з якихось інших міркувань, режисер вирішив показати не звичайну українську «зону», а якийсь ерзац американських фільмів про гангстерів: пригламурені качалки, смугасті роби і хіпстерські тату. Якщо це гротеск, то він таки вдалий. Але чому тюрма показана гротескно, а торговельний центр, де розгортається чимало подій, цілком реально?

Точно вдалим не назвеш мелькання торгових марок у кадрі, яким грішать «11 друзів…» і «Я, ти…» – така груба і нічим не прихована реклама шопінг-молу, ковбаси, ювелірних прикрас і прокату авто здатна зіпсувати навіть шедевральне кіно, а наші комедії просто перетворює на колгоспну самодіяльність.

Неправильний рецепт

В українських кіношників легкого жанру утворився хибний рецепт успіху: взяти кілька культових телевізійних фігур на афішу (нехай навіть епізодичну Ольгу Фреймут), гроші від держави – і справу зроблено. З таким невибагливим підходом годі мріяти про успішне кіно. Але якщо взяти фільми, які вдало йдуть у прокаті, то відразу видно, що головне у класній української комедії – це міцний сюжет і дотепна самоіронія. Гарний приклад – «Скаженне весілля».

У 2018 року гроші на кіно почало надавати не тільки Держікіно, а й Міністерство культури. Що й не дивно: суми виділяються немаленькі, і збільшується кількість чиновників, які хочуть на них сидіти. Цього року замість Мінкульту гроші на фільми отримав Український культурний фонд, який очолює Марина Порошенко.

Уряд і Парламент мають визначитися з однією організацією, яка фінансує український кінематограф. На нашу думку, це має бути Держкіно, оскільки має більший досвід і відповідну кваліфікацію.

А для Держкіно настав час припинити давати гроші всім підряд, аби вчилися, і концентруватися лише на якісних картинах усіх жанрів – від арт-хаусу до комедій. І цим піднімати планку якості. Бодай поступово.

Також вивчайте прокатні позкники на наших графіках у проекті: Фільм «живе» три тижні. Українське кіно народилося, але його ще не всі бачать

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!