Товсті книжки на вихідні. Огляд трьох видань, з яких почався український репортаж

Надмір прикметників ще не вважався поганим тоном для журналіста, тож автори вживають їх по кілька на одне речення, мов щедро насипаючи цукор у чай. Разом із тим у текстах вдосталь інтриги, несподіваних поворотів, образів, які й сьогодні здаються свіжими.

Ці історії були написані незадовго перед Розстріляним Відродженням — й були репресовані разом із деякими авторами. Їх цікаво читати і як свідчення доби, і як посібник із майстерності.

Олександр Мар’ямов. Береги дванадцяти вод / Упор. Я.Цимбал. Київ: Темпора, 2018

Тогочасні радянські критики закидали Мар'ямову, що він, замість оспівувати радянські здобутки, описує життя простих людей. Сьогодні можемо йому за це тільки подякувати, хоча в 2018 році книжка все одно видається політизованою. Хоча є цікаві порівняння, які передають дух доби, як ось: “Сонце виходить, як розпечений кавалок сталі у мартенівському цеху”, “Ми розплачуємося з господарем і виходимо на вулицю цього світового базару, цієї інтернаціональної біржі” (про ринок у Стамбулі).

“Береги дванадцяти вод” — найповніше зібрання репортажів письменника. Автор, а з ним і читач, мандрує Туреччиною, Персією, Єгиптом — і дізнається, як там жили люди майже століття тому. Поміж реальних фактів і подій Мар’ямов вплітає роздуми й власні поетичні монологи. Хоч автор і передає особливості життя в різних країнах, оживляє текст героями, додає інтриги, описуючи, які несподіванки можуть спіткати радянського мандрівника в екзотичних широтах, він не має на меті задокументувати дійсність, а радше інтерпретувати її.

Мар’ямов хоч і будує оповідь на фактах, не цурається й вигадок, про що чесно повідомляє читачеві: “Щоб оточити кістяк подорожі м’ясом і пустити по жилах теплу кров, інколи доводилося вигадувати можливі, ймовірні ситуації, перетасовуючи людей, нанизувати їх на прості стрижні сюжету. Але, звичайно, і ця вигадка побудована на фактах”. Сьогодні такий підхід не вітається. У репортажі має бути все правдиве, жодних вигадок. Хоча дехто й досі наслідує Мар’ямова.

У письменника було дві великі пристрасті: люлька і море. Люльку подарував Мар’ямову український футурист Михайль Семенко, коли дізнався, що колега їде в відрядження в Тегеран. Мар’ямов мав її обкурити в подорожі й привезти Семенку назад.

Так на сторінках репортажу “Лист із Персії” з’являється й та сама люлька, і та згадка про Семенка (автор розпочинає свій подорожній нарис зверненням до Михайля, з чого можна зробити висновок, що тогочасні репортажисти були сміливі в формах). Люлька стає героїнею й очевидицею пригод, які траплялися Мар’ямову, “насичується сіллю подорожей по морях”, “пропалюється скаженим сонцем іранської землі”.

Сам процес подорожі морями, портами стає в Мар’ямова підставою для репортажних описів — і це теж добре засвідчує дух доби: неспішний темп подорожі, розмови в корабельних каютах, посиденьки за склянкою вина. У Мар’ямова є час розгледіти навіть кочегара на судні й зробити його героєм свого подорожнього нарису. Він зримо передає морську романтику, вловлює покликання людей, для яких море стало справою життя, пошуки берега в нього постають філософією.

Книжка унікальна ще й тому, що це перше видання творів автора в такому обсязі — наклади 30-х років були знищені, деякі репортажі друкувалися лише в журналах, а тепер, майже через століття, повертаються до читача найповнішою збіркою.

Десятиліття вкраденого репортажу поступово відновлюються. Українські читачі мають змогу читати про море і в Мар’ямова, і в сучасних авторів. Скажімо, свій досвід перебування на кораблі описала Ольга Мельник у книжці “Ship Life”. Проте це вже зовсім інша історія про роботу офіціантки на американському круїзному лайнері, з іншим колоритом та романтикою.

Майк Йогансен. Подорожі філософа під кепом / Упор. Я.Цимбал. Київ : Темпора, 2016

Зі шкільних підручників Йогансен більше відомий як поет, проте це лише одна його іпостась. Він оповідач, який уміє повести за собою куди завгодно: чи то в вагон потяга, чи у колгосп, чи в редакцію районної газети, на полювання або ж на риболовлю в Дніпрі.

Він не цурається саркастичності або ж навіть містифікацій в історіях. Коли хтось із тогочасних рецензентів закинув авторові, що той надто часто вживає займенник “я”, Йогансен жартома вводить в текст ще одного оповідача — англійського священика Чарльза Кінґлзі, й пише всюди “ми”. Можна сумніватися, чи цікава для читача перепалка письменника з літературним критиком, проте письменник точно з гумором.

У книжці зібрано п'ять історій — описів мандрів радянською Україною, Дагестаном, Казахстаном, Болгарією, єврейськими поселеннями, а також різних занять, якими доводилося автору займатися разом зі своїми героями (від спостережень за успіхами колективізації до полювання та риболовлі).

У подорожах автор вислуховує історії супутників у потязі, зустрічає організаторів колективних господарств, “куркулів”, переповідає особисті драми редакторів районних газет, виходить на Дніпро ловити рибу з артіллю. Куди б читач не йшов услід за автором, усюди цікаво: Йогансен і знайомі українцям місцини описує так, наче це заокеанська екзотика.

Таке і правило письменника: “Нема у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти”. Він вважав, що цілком ймовірно захопливо описати навіть сірникову коробку або ж створити захопливий репортаж зі стін власної кімнати.

Проте сам Йогансен рушає значно далі, ось, наприклад, в Казахстан — в місцини, де бурять нафту. Застереження: якщо у вас гуманітарна душа, можете дещо знудитися від розлогих описів буріння нафти. Проте загалом це добротна журналістська робота: автор не пропустив деталей й не полінувався дізнатися про тонкощі процесу. Так само Йогансен ретельний, коли описує, як працюють кораблі, як рибалки ловлять бичків у морі.

Коли б не радянські маркери, можна б подумати, що всі ці історії написав іронічний київський інтелектуал за склянкою лате в кав’ярні: його мова жива, героїв легко собі уявити, сам автор не терпить канцеляризмів, про що й заявляє в тексті:

“Старі, об’ялозені не дуже щирими журналістами слова, що, повторювані щодня, вже не запалюють енергетичних токів”. Він і справді був майстром епатажу, яскравим представником тогочасної богеми. Класична гімназія, кілька іноземних мов, шахи й теніс на дозвіллі (що теж не назвеш пролетарською грою), переклад англійських поезій. Одного разу в Харкові він грав партію в більярд на спір із Маяковським — коли той програв Йогансену, він придумав покарання: залізти на стільчик і продекламувати вірш Пушкіна.

Стиль Йогансена легкий та дотепний, читаючи, ніби пливеш теплими хвилями і чуєш крик морських чайок, про яких згадує автор. Cлух письменника спрямований назовні, його нерви оголені до навколишньої дійсності, у текстах багато голосів та героїв. Проте водночас автор не цурається вставляти і свої погляди на дійсність, деякі з них через майже сотню років видаються наївними (коли, наприклад, йдеться про майбутні перемоги соціалізму). Враження від його письменницької майстерності псуються хіба що ідеологічним нальотом.

Досягнення колективізації, змальовані автором у бравурних тонах, мають вселяти надію в світле майбутнє, проте незабаром накриє хвилею репресій, в якій загине і сам Йогансен — система не жаліла й тих, хто звеличував її досягнення.

Шляхи під сонцем. Репортаж 20-х років. — Київ: Темпора, 2016

Географія репортажів у книжці — від Донбасу до Італії, від Львова до Норвегії, від Азовського моря до Персії. Кожен із авторів (Микола Трублаїні, Олександр Мар’ямов, Валер’ян Поліщук та інші) має власний стиль та погляд на світ.

Темп оповідок визначається передусім видом транспорту, яким мандрують автори: на пароплавах та в потягах міжнародного сполучення в них доволі часу, аби розгледіти супутників та поміркувати про життя. Самі ж письменники зауважують, що години в дорозі для них плинуть швидко. А для сучасного читача 12 годин морем, які долав Сава Голованівський до італійського порту, — це непомірно довго.

З відстані часу помітно, як змінюються традиції письма. Ось письменник Сава Голованівський завершує один зі своїх італійських нарисів пафосним, закличним реченням: “І хоч розірваний, та все-таки червоний прапор мусить знову поставити лоцман на високий будинок романтичної падестрії!” (навряд чи сучасний редактор залишив би це без редагування, але йдеться про письмо радянського часу).

Загалом у текстах про Італію багато політики та порівнянь із Радянським Союзом, проте це не заважає розгледіти колорит країни — з її темпераментними жителями, затишними ресторанами та модними крамницями. Оповідача повсюди підстерігають шпигуни й вистежує поліція — його репортаж схожий на шпигунський роман.

Подорож Олександра Мар’ямова до Ірану припадає на час, коли країна вчиться дихати свободою: жінки знімають головні убори, люди говорять про реформи, дискутують про освіту, на вулицях зі співом муедзинів змагаються грамофони.

Микола Трублаїні добирається аж до полярного острова Врангеля, а дорогою до Арктики потрапляє в тропіки, минає Середземне, Червоне моря. Оскільки багато часу автор проводить на борту, то героями його репортажів стають працівники пароплава, яких він змальовує як морських романтиків, ймовірно, прикрашаючи дійсність. Сьогодні, теоретично, це теж поганий тон, але на практиці чимало нинішніх авторів ідеалізують своїх героїв і досі.

“Шляхи під сонцем” — книжка, яка дає розлоге уявлення про традицію українського репортажу: зокрема, про те, що в 20-х роках він більшою мірою належав до літератури, аніж до журналістики. Тепер, коли наш репортаж знов зводиться на ноги й шукає, що б його вирізнило з-поміж інших, цікаво озирнутися назад і подивитися, як жанр зароджувався в Україні століття тому.

література книги історія репортаж