Не Україна - не Росія

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 91669 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 14/05/2009Дата публікації

Коли заходить мова про втрачені державою українські етнiчні території, найчастіше мається на увазі або частина нинішньої Східної Польщі, або Кубань. Насправді таких регіонів значно більше, і один з найменш відомих – так звана Північна Слобожанщина (ще її називають Східною Слобожанщиною), яка охоплює південь Курської, Білгородської та значну частину Воронезької області нинішньої Російської Федерації.

АВТОР: Олег Коцарєв

Як від Слобожанщини „відкусили” Північ

Принципи й мотивації встановлення тих чи інших адміністративних кордонів належать до вельми загадкових сфер людської діяльності. Чому, наприклад, одні адміністративно-територіальні одиниці мають форми, близькі до правильних геометричних фігур, другі дивовижно витягаються, а от східний кордон України майже ідеально повторює своїми обрисами вигини Дніпра?

Ось і дотепер не дуже зрозуміло, чому, скасовуючи автономію Слобідської України у XVIII столітті, російська влада залишила більшість її території в єдиному адміністративному утворенні – Харківській (спочатку Слобідсько-Українській) губернії. Адже це дозволяло краю зберігати рештки соціальної, економічної та культурної окремішності й було явно не на руку центральній владі.

Втім, частину таки „відкусили”. Саме ті повіти, що відійшли не до Харківської, а до Курської та Воронезької губерній, і складають сьогоднішню Північну Слобожанщину. Вона починається на північ від Сум у Глушківському районі Курської області.

Від Сяну до Дону: карта полків Слобідської України в 1764 році

Джерело: Вікіпедія

Далі йде на схід смугою вздовж державного кордону через такі міста, як Суджа, Грайворон, Шебекине, Валуйки, а потім різко розширюється на північ углиб РФ до Дону (саме тут був найстарший слобідський полк – Острогозький, заснований переселенцями чи то з лівобережних гетьманських полків, чи, за іншими даними, з Острога; цей край іноді також називають Подонням) та повертається в межі держкордону орієнтовно на “розі” його луганської ділянки.

Проведімо невеличкий експеримент – порахуймо населення тих районів РФ, що повністю або частково розташовані на цій території (принаймні, щодо яких немає сумнівів) – і вийде близько 800 тисяч осіб. Звичайно, ця цифра абсолютно умовна, вона геть не свідчить про кількість людей українського походження або носіїв культури, та й кордони районів накладаються на межі Слобожанщини вельми відносно. Але це хочa б якийсь орієнтир, від якого можна відштовхуватись у розмовах про те, скільки ж людей хоча б приблизно мешкає в Північній Слобожанщині.

Як і на будь-якому етнічному пограниччі, межа українського розселення тут дуже нечітка, як заплутаними були й кордони слобідських полків. Аж до таких цікавих казусів, як у селах Горки Сумської області та Олексіївці Курської – в адміністративно російському селі більше чути української мови, ніж в українському (Олексіївка відноситься до Слобожанщини, а Горки вже до Путивльщини).

Така мішанина не могла не спричинитися до різноманітних конфліктів. Наприклад, у знаменитому „Історико-статистичному описі Харківської єпархії” Філарета розповідається, як мешканці сіл Глушець, Кариж, Глушкове, Тьоткине й Кобилки Сумського полку пережили масштабні сутички з російськими поміщиками Путивля. Останні намагалися вилучити „черкас” та зайняті ними землі зі слобідського підпорядкування у своє, кріпосне.

В сутичках, розповідає Філарет, з обох боків брали участь цілі села, декілька людей загинуло. Зрештою, представники московської, сумської й білгородської влади загасили конфлікт, „черкасів долучили до сумських козаків, а землі, на які надано було документи, віддані були поміщикам”.

Історія і культура без туризму

Шкода, але Північна Слобожанщина сьогодні не може бути об’єктом для повноцінного “ностальгійного туризму”. Пам’яток архітектури “українського періоду” практично не збереглося, а такі нечисленні винятки, як Дивногірський монастир на Острогожчині, багаторазово реконструйовано в абсолютно іншій стилістиці.

Найвиразніше відчути українські архітектурні мотиви можна відчути в Смоленському соборі Білгорода, міста, що ніколи безпосередньо до Слобожанщини не входило, проте навколо якого було чимало поселень українців. А назагал псевдовізантійські й псевдоросійські церкви та окремі більш-менш симпатичні будиночки купців у стилі провінційного модерну – ось практично й усе, що лишилося від історичної забудови найяскравіших населених пунктів регіону.

Сучасний поділ кордонів та історичні області

Джерело: Вікіпедія

Будучи периферією слобідських полків, регіон не став місцем, де відбувалися якісь винятково важливі історичні події. Тож побачити можна хіба пам’ятний камінь зустрічі Петра І та Мазепи в Острогозьку, де цар дякував гетьману й козакам за участь в Азовському поході. Або пагорби зі стародавніми городищами. Зате доволі приваблива тутешня природа, приміром, цікаві крейдяні гори на сході та мальовничі річки Дон, Сейм, Сіверський Донець, Оскіл та інші.

Якщо й „основна” Слобідська Україна, особливо ті частини, що ввійшли до Харківщини та Луганщини, зазнала по скасуванні автономії шаленої русифікації, читач легко може уявити, наскільки масштабнішим цей процес був на Північній Слобожанщині. За великим рахунком, єдиним проявом українського інформаційного простору тут лишилися рештки фольклору. Україномовних шкіл, книжок чи ЗМІ тут практично не було, за винятком коротких і непослідовних спроб декоративної українізації в двадцятих роках ХХ століття.

І тим не менш, цей край дав українській культурі щонайменш двох яскравих персонажів, без яких її годі уявити. Це Євген Плужник та Микола Костомаров. Обидва народилися в нинішній Воронежчині – Плужник у селі Кантемирівка, а Костомаров у Юрасівці.

Окремо варто відзначити письменника Василя Єрошенка, родом з Обухівки (Білгородщина), що писав мовою есперанто і мандруючи сліпим прославився в країнах Далекого Сходу.

ХХ століття - трохи сепаратизму

Єдина серйозна спроба долучити Північну Слобожанщину до України відбулась у ХХ столітті, під час національної революції та громадянської війни. Уряд УНР намагався організувати в північних повітах українські установчі збори, які б засвідчили бажання місцевого населення приєднатися до новоствореної республіки. На жаль, чіткої та доступної інформації про це на сьогодні немає. Ясно тільки, що слабо контролюючи навіть центральні регіони країни, Центральна Рада про східні околиці могла тільки мріяти.

Українські поштарі ностальгійно згадують пейзанську ідилію старовини

Джерело: Спільнота "Слобідська Україна"

Тим не менш, говорить історик Володимир Маслійчук, „у 1917-1920 роках населення потребувало власних шкіл і включення до УНР, Української держави, а потім і УСРР”. А Володимир Сергійчук у статті „Слобожанщина в державотворних змаганнях українців XVII-XX ст.” згадує про рішення багатьох тодішніх місцевих рад і зборів про об’єднання з Україною. А Аркадій Животко в книжці "Українське Подоння" розповідає про аналогічні процеси на Острогожчині."

Зате із приходом німців у 1918 році Північна Слобожанщина, принаймні більша її частина, реально опинилася в складі України, правда, вже окупованої. Сучасні куці історичні сівдчення про громадянську війну в цих краях переважно належать російським або російськи-орієнованим джерелам, і зрозуміло, що в них не надто висвітлюються часи гетьманської держави або другої „петлюрівської” республіки. Лише уривчасті фрази на кашталт „боїв з німцями та петлюрівцями” і „куренів смерті Центральної Ради”.

Українська влада була тут недовго, мала, очевидно, виразно прифронтовий, військовий характер і помітних змін у життя слобожан внести просто не могла. Тому залишилась хіба в рідкісних спогадах старих людей, наприклад, про якогось „петлюрівського” отамана Шияна, що нібито контролював залізничні колії нинішнього Глушківського району Курщини та не гребував експропріаційними рейдами по магазинах.

Принагідно треба відзначити, що взагалі громадянська війна лишається білою плямою в родинних переказах абсолютної більшості сімей не лише Північної Слобожанщини, а й усіх інших територій, що входили колись до УНР та Української Держави.

Після війни, коли фактично збереглися межі губерній, північно-слобідські повіти успішно залишились у складі вже радянської Росії. Щоправда, дискусії про їхню приналежність час від часу виникали. Навіть під час знаменитої зутрічі Сталіна з українськими письменниками мова заходила не лише про Кубань, а й про Північну Слобожанщину. Звісно, УСРР нічого не отримала, зате відбулася спроба українізації.

Ось як „драматично” розповідає про це сучасний російський журнал „Подъем”:

„Старожил города Алексеевки Белгородской области Раиса Григорьевна Рябцева с душевным неудовольствием вспоминает картины обучения в начальных классах. На фоне черной доски учительница Елена Ивановна Рынковенко показывает карандаш и молвит:

– Оце оливець...

Соседи на партах переглядываются, иные прыскают от смеха. Чудно ведь. Елена Ивановна строго обводит глазами класс и назидательно утверждает:

– Оливець!

И тут же заставляет повторить. Детишки в замешательстве. Одни все же повторяют сказанное учительницей, другие – запинаются.”

З’являлись україномовні газети, частково українізувалося діловодство, освіта. Та вже 1932 року з Москви надійшла команда коренізаційні процеси згорнути. Кількасотлітнє зросійщення продовжилося, а потім додалося ще й масове переселення сюди етнічних росіян.

І ще один показовий факт. Те, що Північна Слобожанщина постраждала від Голодомору, сьогодні використовується Росією та проросійськими громадськими й політичними рухами як аргумент того, що „голод не був спрямований проти українців”. Дуже кумедний аргумент з огляду хоч би й на результати перепису 1926 року: по всій Воронезькій губернії (тобто з урахуванням північних повітів із суто російським населенням) із близько 3,3 мільйонів населення українців був 1 мільйон. У так само всій Курській – близько 555 тисяч із 2,9 мільйонів.

Хохли як окремий народ і суржик як окрема мова

А що ж сьогодні? Можна сміливо сказати, що в населення Північної Слобожанщини майже немає української ідентичності. Правда, й повноцінними росіянами вони себе не вважають. Самосвідомість місцевих мешканців набуває часом доволі екстравагантних, як на український погляд, форм. Наприклад, на Острогожчині місцеві сайти м’яко натякають, що “ми хохли, а не українці”, а суржик, який тут зберігся переважно в селах, „то окрема мова, а не українська”. Цікаве обговорення цієї теми на „Острогозькому форумі” варте того, щоб його прочитати повністю.

86-літній чоловік із селища Тьоткине на Курщині формулює ще цікавіше: „Ми не українці, і не русскіє, ми перевертні”. Зрештою, в тій чи іншій формі з певними застереженнями більшість північних слобожан визнає своє українське походження (у цьому сенсі до цієї „хохляцької” ідентичності часто адаптуються навіть місцеві росіяни), але тільки не причетність до сучасної незалежної України, „особливо западенців”.

Ось що розповідає Андрій Шавирін, філолог за освітою і поет, що приїхав в Україну з міста Шебекине на Білгородщині: „Білгородські слобожани, справді, переконані, що вони є «руські», «бо так у документах». А самі себе називають «хохли», а етнічних росіян — «москалями». Усі тут знають: хохли говорять українською („по-хохлацьки”), а москалі — «по-московськи».

А це - ідеал нинішніх слобожан, які мешкають на території Росії

Джерело: Освітній сайт Ровеньського району Білгородської області РФ

Самі москалі по селах ніскільки не ображаються, коли їх називають москалями. Обидва „етноніми” дуже поширені серед селян, і старі й молодь досі їх уживають. Цікаво, що згори нам спустили таке бачення (тутешні історики, філологи, етнографи віднедавна стали таке писати): слобожани Білгородської области, звичайно, походять із областей сучасної України, звідти наші предки, але українцями вони не є – радше етнографічна група росіян. Мову, якою говорять наші люди українською не називають – табу. Це «дивна суміш», «особенный диалект, возникший на русско-украинском пограничье»...”

Багато хто сприймає тут нашу незалежність як особисту образу – адже новий державний кордон поділив етнічно однорідну територію з родичами й економічними зв’язками, а ще вмить зробив північних слобожан трохи „чужими серед своїх” у Росії. При цьому життям в Україні, зокрeма політичним, цікавляться активно. А на територіях, що межують із Сумщиною, доволі поширеним було навіть співчуття Помаранчевій революції у 2004-2005 роках. Годі й казати, що цей шанс поліпшити стосунки з мешканцями регіону Україна спустила туди ж, куди й багато інших можливостей тих років.

Звичайно, в Північній Слобожанщині нині практично не лишилось української культури – окрім пісень і приказок. Зате багато де ловляться наші телеканали. В окремих школах, переважно на Острогожчині, факультативно викладається українська мова, подекуди існують невеличкі гуртки, пов’язані з українською культурою, український контекст часом зринає в краєзнавчих студіях. А більшого, за великим рахунком, ніхто й не потребує. Північним слобожанам радше хочеться стати „нормальними росіянами”, ніж вивчати вже малознайому культуру предків, котра на історичній батьківщині розвинулась у щось і зовсім незнайоме.

"План украинизации Юга России существует и реализуется..."

Важливим чинником, що не дає розірватися зв’язкам з Україною, є географія. Найближчі до Північної Слобожанщини великі міста в більшості випадків – українські, і соціальні та економічні стосунки з ними подекуди бувають міцнішими, ніж зі своїми обласними центрами.

Напевно, читачі вже здогадалися, що нинішня Україна геть не цікавиться Північною Слобожанщиною. Ні на державному, ні на громадському, ні на приватному рівні. Про цей регіон за одиничними винятками мовчать і українські ЗМІ. Зате в блогосфері, на сайті Живого Журналу існує спільнота „Слобідська Україна”, модерована блогером riwnodennyk, де публікації про Північну Слобожанщину з’являються регулярно.

Чи не єдиний помітний прояв офіційної „материнської уваги” – виданий у Донецьку 2005 року підручник „Слобожанська хвиля”, що розповідає дітям про „українську літературу Північної Слобожанщини”. За невеликим винятком (майже самих тільки віршів Плужника), це вельми одноманітні та пафосні народницькі тексти, тож якщо вони й потрапили до рук школярів, то навряд чи багато кого з них потішили.

І на завершення – цитатка з ростовського сайта „161.ru”, з трохи іншого приводу, але на нашу тему: „правоохранительные органы (…) не сомневаются: план постепенной украинизации южных областей России существует и постепенно реализуется отдельными силами с Запада”.

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!