теги: франція

Зникнення середнього класу, міграційний шок, занепад освіти. Проблеми Франції накопичувалися десятиліттями

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 19625 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 10/12/2018Дата публікації

Що буде, коли слава більше не сяє, а національна ідентичність слабшає? Якщо основи Франції — єдина культура та спільний спадок — розпадаються? Середній клас у Франції переслідує «відчуття неминучого зникнення». Зарплати з 1980-их уже не збільшуються колишніми темпами; соціальні ліфти не працюють; безробіття зростає, руйнуючи життя людей, позбавлених підтримки родини; придбати нерухомість неможливо; перспективи забезпеченої старості зникають із року в рік.

«Чи можна врятувати Францію?» стаття Мішеля Ґурфінкеля з'явилась в травні 2007 року в журналі «Commentary».

Ми переклади її оновлену версію в 2012. Стаття аналізує французські проблеми, які збільшувалися не одне десятиліття. І вона пояснює коріння нинішніх протестів. Зауважимо, що за словами The Econoist, 75% французів підтримували протести. У фокус українського суспільства потрапила лише радикальна частина, але до початку погромів жовті жилети збирали багатотисячні мирні мітинги.

Вступ

Проблеми країни настільки глибокі, що прізвище президента мало що змінює.

Книжки про «занепад» та «поглиблення кризи нації» були бестселерами у Франції щонайменше впродовж чотирьох років до виборів 2007 року.

Першою та досі найгострішою була «La France qui tombe» (Занепад Франції, 2003) юриста Ніколя Бавареса, випусника дуже престижної Національної школи адміністрації (ENA). Того ж року була надрукована книжка «Le Grand Gaspillage» (Велике марнотратство) відомого історика з Сорбонни Жака Марселя, а в 2004 році вийшла «La Guerre des Deux France» (Війна двох Францій). А в 2007 році побачила світ «Les Bons Chiffres pour ne pas voter nul en 2007» (Правильні дані для вірного вибору у 2007-му).

Обох — і Бавареса, і Марселя — можна назвати поміркованими консерваторами, прибічниками вільного ринку. Обидва пишуть колонки для тижневика з правим ухилом Le Point. Двоє інших занепадників мають відмінне походження.

Мішель Годе, професор промислової економіки, спочатку був прихильником лівого християнства, але з плином часу почав гостро критикувати промислову та соціальну політику Франції. В книжці 2003 року «Le Choc de 2006» (шок 2006) він вказував на неймовірно високу ціну, яку платить держава за розгалужену систему державного добробуту; ця ідея була докладно висвітлена в книжці 2007 року «Le Courage du bon sens» (сміливість здорового глузду).

Клод Аллєгре, геолог за фахом, працював в уряді Жоспена, де зробив невдалу спробу реформувати освітню систему Франції. Потім він став одним з найкращих колумністів, спочатку в тижневику з лівим ухилом L’Express, а згодом в Le Point.

Слід згадати і п'ятого автора: Люї Шавеля, молодого соціолога з Institut de sciences politiques de Paris (Паризького інституту політології, SciencesPo), який написав стислий та сухий огляд процесу зникнення середнього класу, «Les Classes Moyennes à la dérive». Подібно до Годе та Аллєгре, Шавеля сприймали та досі сприймають як прибічника лівих, що робить його критику ще більш помітною.

Аби зрозуміти, звідки взялись ці книжки, важливо пам'ятати, що Франція є однією з найдавніших національних держав Європи.

З часів Великої Французької революції 1789 року, правління Наполеона, в ній утверджувалося сучасне, секулярне суспільство. В XIX та XX століттях Франція стала світовим лідером в науці, технологіях, фінансах, культурі, мистецтвах та літературі. Вона створила, а потім і звільнила, величезну колоніальну імперію. Франція також відіграла вирішальну роль в створені Європейського Союзу, організації, яка має перетворитись в надпотугу XXI століття.

Небагато країн можуть похизуватись такою яскравою долею або стійкішою національною ідентичністю. Мати окрему національну долю та ідентичність є політичним благом. Але що буде, коли слава більше не сяє, а національна ідентичність слабшає? Якщо основи Франції — єдина культура та спільний спадок — розпадаються?

Таке вже колись траплялось. На початку XX століття Франція, раптово отримавши демографічний спад та уповільнення економіки, коливалась між національною гордістю та розпачем. Це завершилось катастрофою 1940 року, коли Франція була швидко розгромлена та потрапила в німецьку окупацію.

На щастя, Німеччина була розбита коаліцією англо-саксів та Радянським союзом, а Франція отримала можливість відродитись. Що вона із завзяттям і зробила. Починаючи з 1950 до 1970-их точилось багато розмов про Японське диво, Німецьке диво, навіть Італійське диво. Франція була четвертим — і не менш вражаючим дивом. Були відновлені національна незалежність та впливовість, поліпшилась демографія, економіка переживала піднесення. Франція знову виглядала як Франція.

Незважаючи на ознаки проблем, такі як одночасне піднесення Національного фронту Ле Пена справа та різних троцькістів та інших радикалів зліва, новітній оптимізм тривав ще впродовж двох десятиліть. Починаючи з 1990-тих, однак, він пішов на спад. На основі чотирьох книжок та інших матеріалів можна створити приблизно такий портрет сучасної Франції.

Демографічний переворот

До революції 1789 р. та Наполеонівських війн Франція, дуже заможна аграрна країна, мала 27 мільйонів мешканців — чи не найбільше населення в Європі. Одразу після поразки в битві при Ватерлоо народжуваність почала зменшуватись, та в останню третину XIX століття досягла рівня природного відтворення. За століття між 1800 та 1900 роками населення Франції зросло на 30 відсотків, а зростання населення в інших Європейських країнах досягло від 100 до 300 та навіть 400 відсотків (хоча, називаючи різні причини, більшість сучасних демографів вважають, що Франція була на одне-два покоління «попереду» циклічного демографічного спаду, який торкнувся всього Заходу).

Франція стала демографічно поступатись сусідам — один з основних чинників поразки від Німеччини в 1870 р., та відчайдушна необхідність укладання анти-німецьких союзів з Росією, Англією та Сполученими Штатами, з невеликими центрально- та східно-європейськими країнами, з будь-ким. Звідси — ще принизливіша поразка в 1940 році.

Після 1945 року країна пережила вражаюче демографічне відновлення. Частково його можна пояснити повоєнним демографічним бумом: в ті роки в постраждалих від війни країнах почали народжувати в середньому по три-чотири дитини на родину. У Франції мали місце додаткові чинники, такі як притік мігрантів з інших європейських країн та заморських колоній. Врешті-решт, за 15 років, з 1945 до 1960 рр., населення Франції зросло на 25 відсотків, що дало підстави першому прем'єр-міністрові в кабінеті генерала де Голля, Мішелю Дебре, складати плани про «Францію з населенням 100 мільйонів» в 2000 році.

Але вони не здійснилися. В кінці 1960-тих в Франції, як і в схожих європейських країнах, на зміну буму народжуваності прийшов глибокий спад. Народжуваність впала нижче від необхідного для відтворення населення показника — 2.1 дитини на жінку. Завдяки щедрим стимулам до народження дітей та, більшою мірою, вищій міграції з іноземних країн з дуже високою народжуваністю, спад не був таким суттєвим, як в інших країнах Європи. Тим не менш, в 2007 році населення Франції становило лише 63 мільйони людей. За прогнозами ООН, до 2050 року населення Франції залишиться не більшим за цей показник.

Насправді населення інших європейських країн також швидко скорочується; з огляду на це, стагнація може бути й доброю новиною. Але населення Франції в цілому старіє: в 2005 році майже чверть населення була старішою від 60 років, а кількість осіб у віці від 20 до 59 років — тобто, тих, хто утримує решту населення, прямо чи непрямо — складала лише 50 відсотків. Також міграція, яка підтримує кількість населення, поступово заміщує власне населення Франції. Але тут ми маємо перейти до наступного фрагменту картини.

Міграційний шок

За останні 30 років до Франції приїхало 6 мільйонів легальних іммігрантів, 90% з них — родом з ісламських районів південного Середземномор'я та суб-Сахарської Африки. Темпи притоку мігрантів пришвидшуються, а услід за ними — й темпи натуралізації: 150 000 нових громадян щороку, починаючи з 1999-го.

Нелегальна імміграція також не знижує обертів: за різними оцінками, від 100 000 до 200 000 осіб потрапляють до Франції щороку нелегально. Більшість з нелегальних мігрантів залишаються та з часом отримують право натуралізації. Крім того, будь-яка дитина, народжена у Франції, навіть якщо її батьки нелегальні іммігранти, отримує французьке громадянство.

Загальну кількість легальних та нелегальних іммігрантів в країні оцінюють на рівні понад 15 мільйонів осіб. Приїжджі зазвичай молодші за питомих французів, а народжуваність в їхніх родинах вища. Все вказує на те, що їхня частка в населенні країни істотно зросте в наступні два десятиліття, аж до того, що прогнозовані 63 мільйони громадян Франції мешкатимуть в ісламській, африканській, середземноморській країні з нечисленними анклавами власне французького населення.

Тенденцію посилює самоідентифікація іммігрантів та 5 мільйонів мешканців заморських «департаментів» на Карибах, острові Реюньйон та в самій Франції, які приймають Іслам.

Президентські вибори 2002 року стали першими, коли іммігранти та їхні нащадки продемонстрували свою силу: після поразки противника імміграції Ле Пена в другому турі, тисячі вийшли на святкові демонстрації з прапорами своїх рідних країн, особливо Алжиру та Марокко.

Передвиборна кампанія 2007 року висвітила ще більш разючі зміни. Всі політичні партії, включно з партією Ле-Пена, заграють з виборцями іноземного походження, які тепер мають помітний вплив на результати голосування. Всі кандидати мають в оточенні помічників-іммігрантів, на телевізійних зустрічах кандидатів з громадянами зазвичай присутня непропорційно велика кількість іммігрантів в першому та наступних поколіннях та інших французів з темною шкірою. Політичні лідери свідомі того, який вплив ці «нові французи» матимуть в майбутньому.

Соціальний безлад

Класичне французьке суспільство, яке існувало починаючи з революції до кінця XX століття, яке зображене в творах видатних французьких письменників та кінематографистів, від Ренуа до Трюффо, від Шаброля до Соте — трималось, в першу чергу, на міцній нерозлучній родині. В цивільному кодексі Наполеона розлучення було дозволене, але на практиці було дуже ускладненим; законні діти, хоч і рівні між собою, мали переваги над незаконними; батьки мали більший авторитет за матерів.

Французьке суспільство також спиралось на розгалужений, але дуже поважний державний апарат з армією, державними службовцями та школами, університетами та цілим набором державних підприємств; на франк, прив'язану до золота валюту; на особливі домовленості в релігійних справах, завдяки яким секулярна влада та велика меншина вільнодумців співіснували з католицькою більшістю та вірянами інших релігій; на великий прошарок малих фермерів та ще більший прошарок міських робітників, з окремою соціалістичною та комуністичною субкультурами; на панування Парижа, «міста вогнів»; та, нарешті, на широкий та життєво важливий середній клас, який складається (за словами Льюїса Шавеля) з «державних службовців, академіків, інженерів, підприємців, торговців, керівників та чиновників, ремісників та власників магазинів», які мають спільну освіту, культуру та разом працюють на збереження національної спадщини.

Зрозуміло, що постійно відбувались різного роду зміни; але вони дотепер відбувались поступово та невеличкими кроками. І хоча політичне життя Франції було неймовірно бурхливим — чотирнадцять конституцій, три королівських династії, п'ять республік, близько 50 революційних криз від штурму Бастилії в 1789 р. і до заколотів в передмістях в 2005 р. — французьке суспільство залишалось дуже стабільним.

Яскравий приклад: бакалаврат, вступні іспити до французьких університетів та дуже вимогливі вступні іспити до «великих шкіл» були скасовані лише один раз, коли Німеччина напала на Францію в червні 1940 року. Через чотири роки вони знову проводились, незважаючи на запеклі бої за визволення, здійснювані союзниками.

Все це відійшло в минуле.

Основним чинником змін, імовірно, можна назвати розпад родини. Частка розлучень зросла з 12 відсотків в 1970 р. до майже 40 відсотків в 2005 р.; 20 відсотків всіх французьких пар не одружені; третина всіх матерів виховуть дитину самі; 40 відсотків всіх дітей народжені у неодружених батьків.

Насправді «відновлена родина» стала соціологічною та етичною нормою, наслідком численних одружень та розлучень, коли діти переходять з дому в дім через «поділ батьківської відповідальності» та мають вчитись співіснуванню з такими самими дітьми своїх біологічних батьків. Цивільний кодекс був оновлений, аби встигати за тенденціями, що ще більше пришвидшило процес. Була запроваджена повна рівність між батьками та матерями, законними та біологічними дітьми, одруженими та неодруженими парами — і хоча одностатеві шлюби досі не легалізовані, одностатеві громадянські союзи дозволені (станом на 2012 рік).

Низка аналогічних зрушень змінила всі аспекти французького стилю життя.

Хоча держава розрослась до небачених розмірів, більшість функцій з написання правил зникла. Всі знають, що реальний центр влади, якщо говорити про законодавство та регуляторну політику, а також судочинство, знаходиться в ЄС, в Європейському парламенті та Єврокомісії, а не у Французького парламенту та уряду.

Державні школи, колись чудові, були послаблені спільними наслідками фемінізації викладацького складу та імміграцією. В більшості міст шкільні подвір'я фактично захоплені підлітками-хуліганами, які розважаються тим, що постійно чіпляються та принижують вчительок та директорів.

Державні університети, колись неперевершені, невпинно занепадають з 1968 р., а «великі університети», або Grandes Ecoles, тепер змагаються за своє місце на глобальному освітньому ринку (за даними 2007 р., жодна французька академічна установа не представлена серед 100 найкращих університетів світу). Після скасування призову в 1995 армія скоротилась до символічного ядерного потенціалу та невеличких сил особливого призначення для миротворчих місій. Франк був замінений на євро.

Що стосується релігії, то Католицька церква пережила крах наприкінці 1960-тих, й відтоді не відродилась: за останніми опитуваннями, лише 51 відсоток французів вважає себе католиками, і лише 17 відсотків з них виконують католицькі канони. Протестанти та євангелісти намагаються заповнити порожнину — євангелістів зараз може бути вдвічі більше за звичайних протестантів, та й сама католицька церква намагається повернути свою популярність, хоч і без особливого успіху. Справи у секулярних релігій, вільнодумців, так званих «гуманістичних» шкіл думки, старих соціалістичних та комуністичних субкультур зараз ще гірші.

Сільське господарство, індустріалізоване та фінансоване ЄС, все ще має важливу роль в економіці Франції, але селяни як клас майже зникли (складаючи лише 3 відсотки серед усіх робітників). Великі ділянки землі тепер покинуті та не обробляються.

Робітничий клас в промисловості також зникає: з 38.5 відсотків серед усіх робітників в 1974 р., — до близько 20 відсотків в 2005 р. Працівники виходять як з профспілок, так і з політичних партій лівого спрямування.

Через спустошливі проекти реконструкції міст з історичного Парижа були викинуті традиційне робітниче населення та середній клас. Унікальний динамізм зник, а інші міста Франції не змогли замінити його та не можуть змагатись з іншими євромістами, такими як Лондон, Брюссель, Амстердам, Мюнхен, Берлін, Цюрих, Мілан чи Барселона.

Середній клас у Франції, підсумовує Шавель, переслідує «відчуття неминучого зникнення» (це саме каже учасниця нинішніх протестів у репортажі BBC). Зарплати з 1980-их уже не збільшуються колишніми темпами; меритократія вже не діє для соціальних ліфтів; безробіття зростає, руйнуючи життя людей, позбавлених підтримки родини; придбати нерухомість неможливо, якщо тільки не успадкувати; перспективи забезпеченої старості зникають із року в рік.

Старіші представники середнього класу, пише Шавель, «значно поліпшили власний рівень життя», але їхні діти «розуміють, що такого поліпшення вже не буде. Насправді, вони побоюються, що житимуть набагато бідніше».

Нарешті, якщо цього мало, існує ще проблема злочинності. До 1960-тих Франція була безпечною країною: люди, як мої батьки, залишали ключі під килимком, або й узагалі не зачиняли дверей. Зараз країна стала дуже небезпечною: випадки насильства, підпалів, пограбувань та вбивств стали дуже поширеними. За даними Інституту національної статистики, загальний рівень злочинності, відношення зареєстрованих злочинів до населення, зріс з 12 відсотків в 1960 р., до понад 60 відсотків в 1980 р., і до 70 відсотків в 2000 р.

Зростання злочинності можна пояснити різними причинами, включно з економічними. Але воно безсумнівно пов'язане з імміграцією. За даними поліції, понад 60 відсотків злочинців та понад 90 злочинних ватажків у Франції або іноземці, або іммігранти, або їхні нащадки.

Дефолт

Франція досі залишається однією з найбагатших та економічно найрозвиненіших країн світу. ВВП дорівнює близько 2.2 трильйонам доларів. Національний дохід на душу населення дорівнює $30 000. Тобто, на рівні Японії та Німеччини, двох країн з більшим населенням.

Частково нинішній добробут тримається на традиційних галузях, таких як сільське господарство, туризм, модельний бізнес; за останні 30 років вони перетворились на галузі з великою доданою вартістю.

Також він тримається як на традиційних промисловостях та сферах послуг (Airbus в літакобудуванні, Carrefour в масовій дистрибуції, Accor в готельному бізнесі, Total-Elf у нафтовидобуванні, Renault та Peugeot в автобудуванні, Société Générale та BNP-Paribas у фінансовому секторі), так і на високотехнологічних галузях (атомна енергетика, телекомунікації, фармацевтика). Але в останні два десятиліття почали відбуватись важливі зміни.

Хоча багато французьких компаній залишались прибутковими протягом років, ВВП країни зростав дуже повільно, якщо взагалі зростав. Це означає, що французька промисловість та постачальники послуг отримують доходи від діяльності закордоном, а не у Франції. Насправді, деякі компанії вже дійшли логічного висновку та переїхали до інших країн: флагман промисловості, компанія "Рено", тепер зареєстрована в Нідерландах.

А ті, що залишились в країні, виявились нездатними створити достатньо робочих місць для майже 30 мільйонів працездатного населення. Тому понад 9 відсотків (10% в лютому 2012 р.) безробітні — це майже вдвічі більше, аніж в Британії, Ірландії, скандинавських країнах, Японії або Сполучених Штатах (станом на 2006-2007 рр.).

Серед працездатної молоді у віці до 24 років середній рівень безробіття сягає 22 відсотків. Більше того, понад 50 відсотків сучасних робочих місць слід вважати швидше «віртуальними», позбавленими економічного сенсу. За даними індексу Організації економічної співпраці та розвитку, реально роботі французи присвячують 617 годин на рік, тоді як у Британії цей показник становить 801, та 865 годин в Сполучених Штатах.

Як французи дають собі з цим раду? Просто: вони покладаються на зростаючу систему соціальної допомоги, яка піклується про безробітних та бідняків, на марнотратні державні підприємства, на численних державних службовців нижнього рангу та соціальні служби. І це без урахування різноманітних соціальних видатків та дотацій, зазвичай у вигляді податкових знижок, які уряд дає підприємствам, аби тільки ті не закривались і не переїздили до інших країн.

Державний борг Франції у відсотках ВВП. Нижній рядок: президенти; верхній: премєр-міністри.

Ця частина системи з'явилась в 1936 році разом з упровадженням оплачуваних відпусток та офіційним визнанням ролі профспілок. Вона закріпилась в 1945 році разом з впровадженням соціального забезпечення (Securité Sociale), розгалуженої програми підтримки пенсійної системи, охорони здоров'я та сімейних пільг. В 1950-ті роки з'явилось ще більше соціальних програм, включно з масштабними проектами державного житла.

Гарантована мінімальна зарплата була запроваджена в 1950 р., в 1968 р. вона була замінена «індексованою мінімальною зарплатою». Робочий час був поступово скорочений — або через подовження оплачуваної відпустки (з двох тижнів у 1936 р. до п'яти у 1982 р.), або через скорочення робочого тижня з 40 до 35 годин. Звільнення на пенсію стало обов'язковим по досягненню віку в 65 років, а в деяких випадках і набагато раніше.

«Дострокові пенсії», тобто, звільнення на пенсію зі збереженням всіх пільг, стали поширеним явищем в 1970-ті. Звільнення стали предметом бюрократичного розгляду, звільнені часто-густо отримували спеціальну допомогу. Як державна служба, так і державні підприємства мали створювати робочі місця заради створення робочих місць.

Держава також оплачує освіту. Навчання в початкових та середніх школах стало безкоштовним ще в часи Третьої Республіки; здійснені в 1960-ті спроби підвищення плати за навчання у вищих навчальних закладах гучно провалились, як і спроби підняття рівня вступних іспитів.

Процес досяг апогею, коли в 1982 р. була впроваджена Revenu minimum d’insertion («мінімальний дохід для соціальної інтеграції») — державна допомога для людей, які залишаються безробітними упродовж тривалого часу. Неважливо, громадян чи ні. А в 1999 р. запровадили Couverture médicale universelle («загальне медичне страхування»), завдяки якому та сама група осіб отримала безкоштовний доступ до й так вже сильно дотованої та дешевої медичної допомоги. В підсумку, державний бюджет складає 54 відсотки ВВП, а податкові збори поглинають 44% національного доходу.

Як Жак Марсель пише в Les Bons Chiffres, Франція перетворюється на роздвоєну країну, де більшість живе на «мінімальну індексовану зарплату», а не так вже й багата меншість платить «податки з багатства».

І навіть так держава неспроможна вкластись в кошти, і весь час влазить у нові позики. Державний борг зріс з 213 мільярдів сучасних євро в 1978 році до 454 мільярдів в 1990 році. Потім він підстрибнув до 740 мільярдів в 1995 році та 1.2 трильйонів євро в 2006 році, щоб сягнути 1.6 трильйонів (82.3% ВВП) в 2010 році.

Але державний борг Франції враховує лише половину від того, що враховується для таких країн, як США або Канада. Тут не враховані борги пенсійного фонду для державних службовців (від 800 мільйонів до трильйона євро, станом на 2007 рік), дефіцит системи охорони здоров'я та різні приватні борги (як, наприклад, Crédit Lyonnais), взяті на себе державою. Насправді державний борг станом на 2007 р. ближчий до 2.7 трильйонів євро, або 130% ВВП. Марсель попереджає, що він може подвоїтись в наступні 15 років. Такий борг вже можна порівняти з боргом Османської імперії в кінці XIX століття.

Державний лад

Жак Ширак був найгіршим або найнеефективнішим Президентом в історії П'ятої Республіки, створеної Шарлем де Голлем в 1958 році. Саме протягом його двох президентських термінів у 1995-2002 та 2002-2007 роках криза перетворилась на катастрофу.

Заради справедливості слід зазначити, що Ширак від початку розумів, що ситуація погіршується, та наказав першому прем'єр-міністру, Алену Жюппе, здійснити декілька важливих реформ. На жаль, ані він, ані Жюппе не подбали про поліпшення обізнаності населення щодо проблем та запропонованих реформ. Менш ніж через рік після виборів потужні страйки та демонстрації примусили президента відкликати більшість реформ. Йому не вдасться відновити сили, та він вже й не рятуватиме країну по-справжньому.

Номінально Франція є демократичною республікою з виборним Президентом, двопалатним парламентом, 22 регіональними урядами та близько 40 000 місцевих рад, Конституційним судом та більш-менш незалежними судами. Франція виконує закон про права 1789 року та інші декларації й закони, включно з хартією про права людини ООН 1948 року та обома хартіями про права людини ЄС, ради Європи 1950 року та Європейської Спільноти 2000 року.

Але насправді ситуація дещо інша. Конституція 1958 року має дуже дивні, авторитарні риси — та відповідну інтерпретацію. Президент може оминати звичні законотворчі процеси та скликати референдум з приводу будь-яких законодавчих змін та змін до Конституції.

Стаття 16 дає йому можливість оголосити надзвичайний стан та правити з майже диктаторськими повноваженнями протягом місяців. «Domaine réservé», «особиста відповідальність» — поняття, яке не зустрічається ніде в Конституції, але є невід'ємною її частиною, — дає Президентові особистий контроль за національною безпекою, міжнародними відносинами та державною безпекою.

Навіть право ухвалювати законопроекти — основна функція в сучасних демократіях — було відібране у парламенту, оскільки подані урядом проекти законів, або «проекти», мають пріоритет над парламентськими проектами, або «пропозиціями».

Зрозуміло, існують і сили протистояння. Більшість з них — не передбачені авторами Конституції. Реферундум можна і програти. Виконавча гілка послаблена змаганням між Президентом та прем'єр-міністром: перший може призначати останнього, але не може його звільняти. Навіть якщо обидва належать до однієї партії, між ними часто виникають конфлікти, і такі конфлікти можуть призводити до стану роздвоєння влади («співіснування»).

Тоді Франція має вдаватись до безглуздих кроків. Скажімо, одночасно відправляти як Президента, так і прем'єр-міністра на важливі міжнародні події, такі як засідання Ради Європи або зустрічі G-7 та G-8.

Але насправді великого удару Французькій демократії завдає інша конституція, прихована за Конституцією: її невибірною державною бюрократією.

Цитуючи Шовеля: те, що казали про Пруссію — інші держави мають армію, але в Пруссії армія має власну державу — можна сказати й про Францію, але з маленькою відмінністю. Інші країни можуть мати державних чиновників, але у Франції державні чиновники мають власну країну.

Проблема етатизму у Франції — зовсім не нова. Токвіль присвятив дослідженню цієї проблеми цілу книжку, «Старий режим та революція». Він дійшов висновку, що революція 1789 року, попри весь запеклий радикалізм, завершилась посиленням, а не усуненням монархічної природи французької держави; влада залишилась централізованою, зосередженою навколо ієрархічно організованих установ. Бюрократичний етатизм мав ще більшу роль в кінці XIX та особливо протягом XX століття.

В 1940-ві режим Віші створив близько 60 «шкіл для лідерів». Після звільнення Франції одна з них, розташована в південних Альпах, стала моделлю для заснованої в 1945 році де Голлем Національної школи адміністрації (Ecole nationale d’administration).

Краще відома за ініціалами ENA, нова установа стала синонімом меритократії. Вступні екзамени були важкими, а дисципліна суворою. Перелік предметів був дуже широким: від економіки та менеджменту — до адміністративного права та державної служби.

Студенти ENA багато подорожували як всередині країни, так і за її межами. Та важливим був дух школи: затяте прагнення повернути велич країні. І тому випускники бачили себе не так державними службовцями, як вчителями та провідниками нації.

ENA знадобилось понад десятиліття, щоб вирости з простого проекту в повноцінну організацію. Саме тоді, коли її випускники, яких називають «енархами», стали досить численними, аби заповнити головні посади в державному апараті, Франція опинилась за крок до чергової катастрофи.

Четверта Республіка була слабкою парламентською державою, яка страждала від безладу в уряді, корупцієї та поразки в Індокитаї та початку війни у Алжирі. З іншого боку, тривало «французьке диво», спричинене демографічним вибухом, повоєнним економічним розвитком, планом Маршалла та європейською інтеграцією. Треба було лише вловити момент.

Де Голлю вдалося й це. Починаючи з 1950-тих, він жив у відносній ізоляції в Коломбе-ле-Де-Егліз, муніципалітеті на сході Франції, але зберіг багато лояльних, ба навіть фанатичних прибічників. В 1958 році, коли розпочались заколоти в частинах французької армії в Алжирі, переляканий політичний клас звернувся до старого генерала, щоб «врятувати республіку». Він погодився — за умови, якщо Конституція буде змінена та отримає підтримку на референдумі. Так народилась П'ята Республіка, де Голль був обраний Президентом та залишився на цій посаді на наступні десять років.

Проект Конституції 1958 року був написаний Мішелем Дебе, головним ідеологом голлізму та одним з головних творців ENA. Жодна конституція в історії Франції, починаючи з Другої Імперії, такою великою мірою не посилювала виконавчу та не послаблювала законодавчу гілку влади.

Важливою особливістю були надані новою Конституцією переваги державним службовцям в порівнянні з вибірними політиками. На відміну від Вестмінстерської моделі, члени парламенту мали відмовлятись від статусу для переходу до виконавчої гілки влади, але адміністратори могли бути обраними до парламенту чи призначені міністрами без звільнення з державної служби.

Більше того, після виходу з політики вони могли повернутись на попередню роботу зі збереженням всіх державних пільг.

Процес «енархізації» став невпинним. За різними оцінками, починаючи з 1970-тих, близько 70 відсотків всіх депутатів були державними службовцями, професорами університетів та викладачами в інститутах. Енархи складають майже 90 відсотків від складу ради міністрів.

Із 17 прем'єр-міністрів, починаючи з 1958 року, шестеро були енархами (випускниками ENA, Національної школи адміністрації), і ще дев'ять були державними службовцями або колишніми державними службовцями, військовими або працівниками державних компаній. Серед президентів лише один, Міттеран, мав досвід роботи в приватному секторі; інші чотири були по суті державним службовцями. Двоє з них, Валері Жискар д'Естен та Ширак, були енархами.

Державні службовці отримали ще більше влади завдяки контролю над економікою. Починаючи з 1936 року, багато великих компаній — банки, страхові компанії, залізничні та авіаперевізники, гірничі та сталеливарні підприємства, радіо, телебачення, агенства новин, автовиробники — були поступово націоналізовані.

Після 1958 року П'ята Республіка пішла ще далі, реалізувавши масштабні промислові плани, які великою мірою стерли різницю між державними та приватними підприємствами.

Останні почали так сильно залежати від перших, що перетворились на фактично їхні підрозділи. Деякі державні контракти були написані так, аби сприяти зацікавленим приватним підприємствам здобути переваги над конкурентами. І якщо одні енархи керували державним сектором, інші переходили на роботу до приватних підприємств.

Не треба читати «Шлях до Кріпацтва» Фрідріха фон Хаєка, аби зрозуміти, що такий всеохоплюючий контроль в країні поступово стане деструктивним, якщо не гірше.

Що міцнішою ставала влада енархів, тим більш схильними вони були керувати Францією у власних інтересах, а громадськість заспокоювати різними подачками. Наприклад, однією з таких подачок, хоч і риторичною, але не менш від того ефективною, стало націоналістичне вихваляння, зазвичай спрямоване проти США; улюбленим гаслом енархів є місія Франції врятувати та відстояти вищу континентальну цивілізацію державного добробуту проти англо-саксонської моделі «хижацького» ринкового капіталізму. Структурні проблеми, такі як старіюче населення, хвилі імміграції, державний борг, залишились в стороні.

Деякий опір енархістам все ж таки був, переважно у вигляді хвиль протестів серед найбільш постраждалих. Була так звана студентська революція 1968 року, яка хитала П'яту Республіку протягом кількох тижнів та знизила особистий авторитет де Голля, та на початку 1970-их був нетривалий романс з тероризмом лівих.

Однак великою мірою етатизм переміг. Зокрема тому, що здавалось, ніби він працює, та ще й виконав головну місію — врятував країну. До цього додався заспокійливий ефект від невпинно зростаючої системи державного добробуту.

Нарешті, за соціаліста Франсуа Міттерана майже вся еліта та квазі-еліта, включно з комуністами та інтелектуалами, була залучена до системи або куплена нею. В наступні десятиліття єдині реальні зміни відбувались через європейську інтеграцію, особливо через вимоги «єдиного рику», які дали європейській економіці більше прозорості, конкурентності та динамічності.

Післямова

****

Та припустімо, був би обраний Президент-реформатор, противник етатизму (а таким багато хто вважає Макрона, до того ж, він мав досвід роботи у приватному секторі). Хто б йому допоміг здійснити задекларовані перетворення, якщо все, що він має в своєму розпорядженні — це енархи та державні службовці?

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!