Не вистачає хисту? Українські письменники неготові говорити на теми війни, смерті, колаборації, антисемітизму, расизму

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 4174 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 30/11/2018Дата публікації

Перша думка, яка виникає, коли констатуєш відсутність тієї чи іншої теми в книжкових новинках української літератури, — це думка про те, що автори бояться чи соромляться писати про це. Однак при ближчому розгляді розумієш, що справжня причина — доволі традиційна: письменникам бракує мистецького хисту або життєвого досвіду для показу соціально значущих тем.

Авторка — Тетяна Трофименко

Здається, українські письменники геть неготові говорити на теми війни, смерті, колаборації, антисемітизму, расизму. Дивовижно, коли тема танатосу (смерті) — природній прихисток для літератури всіх епох — лишається неосмисленою в сучукрліті.

За останні роки я можу назвати хіба два тексти, які наближаються до спроби говорити про смерть не як факт біографії персонажа, а зміну екзистенційного стану — роман «Довгі часи» Володимира Рафєєнка та поетичну книжку «Бабин Яр: голосами» Маріанни Кіяновської.

Про війну на Донбасі ми маємо здебільшого документальні хроніки чи щоденники, цілком одноманітні й малохудожні.

Або явно табуйована в очах значної частини суспільства проблематика ЛГБТ: твори, які ми маємо на сьогодні (романи «Тепло його долонь» Юрія Яреми, «Навчи її робити це» Анни Малігон чи окремі п'єси Олеся Барліга), слабкі насамперед у художньому плані, і я не думаю, що на якість позитивно вплинула би більша лояльність суспільства.

Викликів часу не помічаємо

Саме через брак компетенції,а користуватися послугами консультантів, як то роблять романісти у всьому світі, у нас, здається, досі не прийнято, сучукрліт продовжує обертатися у вузькому й давно освоєному жанрово-тематичному колі.

Трагічна історія, родинна драма, передбачуваний детектив, нестрашний трилер, повчальна фантастика, несмішна сатира, слабка реакція на виклики часу та ігнорування спроб художнього осмислення таких тем, як, скажімо, штучне запліднення, трансплантація органів (торгівля органами), сурогатне материнство, психічні розлади, аутизм. Звісно, про це написати значно складніше, ніж викласти історію життя власної бабусі.

Разом з тим сучасну українську літературу не назвеш цнотливою і святенницькою. Активне «розтабуювання» тем, сюжетів і стилістики, характерних для класики ХІХ століття та радянського періоду, почалося в 1990-х.

Бу-Ба-Бу і Подерв'янський, Забужко і Жадан, Винничук і Ульяненко заговорили про свободу особистості, її сексуальні потреби, її іноді незвичні сексуальні потреби, заговорили іноді матом. На сьогодні в сучукрліті, здається, було все з традиційного арсеналу заборон: від найрізноманітніших описів сексуальних сцен до некрофілії («Моя кохана К'яра» Олеся Ільченка).

Із екскрементами теж склалося непогано: приміром, «Карбід» Андрія Любки рясніє описами актів дефекації та згадками про фекалії (і я не пригадую, щоб автора перестали після цього приймати в пристойному товаристві). Клондайком різноманітних збочень і перверзій став роман сестер Черніньких «Хутір загублених душ».

Що вже казати про прозу лауреаток шоколадного конкурсу «Коронація слова», де взагалі не обходиться без показу тяжкої жіночої долі, яка неодмінно включає трагічне кохання, зраду, істерику, інцест, зґвалтування, убивства, самогубства та звернення до чорної магії з приворотом менструальною кров'ю.

Інцест матері з неповносправним сином ми бачили в романі «Мама Маріца, дружина Христофора Колумба» Марії Матіос. Що ж до лексичного розтабуювання, то обсценна лексика в літературі нині є цілком природнім засобом художньої виразності.

В умовах комерціалізації літератури та розширення масового сегменту «табуйовані» теми забезпечують книжкам продаваність, однак це не означає якісного художнього опрацювання. Український масліт не відповідає на виклики часу, він у найкращому випадку констатує проблему, іноді іронізуючи, іноді вичавлюючи з читача сльозу, однак не відкриває перспективи.

Так, у романі «Мазуревичі» Дарини Гнатко головний персонаж — садист, який ґвалтує й тероризує жінок, але це не той текст, який би я порадила читачам, котрі цікавляться психологічними аспектами теми насильства, а середнього рівня мелодрама, де персонажі закликають разом із ними «повпиватися» стражданнями.

Те саме можна сказати про тему наркоманії й алкоголізму в сучукрліті, романтизовану цілим поколінням 1990-х. Ця традиція триває й досі: у свіжому романі «Капітан смуток» лідера музичного гурту «Фіолет» Сергія Мартинюка головний персонаж, вічно вбуханий мачо, цілком собі позитивний у сприйнятті оповідача.

Несподіванкою для багатьох стала поява цього року роману Петра Крижановського «Педофил», де бодай порушено важливу проблему, про яку українські автори мовчать; на жаль, книжка написана настільки кондовою мовою російськомовної попси, що відлякає більш-менш інтелектуального читача.

Та й масовий читач зараз уже не надто ведеться на «полуничку». Принаймні спостерігаючи за антипремією «Золотий хрін», доводиться визнати незаперечний факт: якщо у 2017 році на відзнаку за найгірший опис сексу в літературному творі номінувався десяток авторів, і вибір журі між «кабаном у пошуку трюфелів» із роману Любка Дереша «Спустошення» чи гарячою пристрастю до жінки-лошати персонажа «Трощі» Василя Шкляра був нелегким.

У 2018-му секс майже зник із сучукрліту, а якщо він і є, то дуже стриманий — самі автори пояснюють це орієнтацією на масового читача: мовляв, годі годувати його натуралізмом і збоченнями!

Ці зміни можуть припасти до душі консервативній частині суспільства, яка в умовах відсутності фізичних покарань за порушення табу опікується дотриманням «моральних норм».

Про готовність боротися за традиційні цінності свідчать скандали, які час від часу виникають у довколалітературному просторі: громадський осуд книжки Лариси Денисенко «Майя та її мами», де згадуються одностатеві стосунки, штучне запліднення, іншонаціональні родини; або запізніла реакція на вміщення в хрестоматії з української літератури 2011 року оповідання Тані Малярчук «Цвєтка і її я», в якому стурбовані батьки виявили пропаганду інцесту й лесбійства.

Консерватизм суспільства

Можна з певністю сказати, що для значної частини суспільства табуйованими лишаються всі теми, які виходять за межі патріархальних святощів.

Замахом на святе вважається й перегляд канону: пригадуємо анекдотичну ситуацію з поданням на Шевченківську премію робіт одного з чільних сучасних літературознавців Григорія Грабовича, проти якого постали українські праві, звинувачуючи професора в тому, що у студії «Шевченко як міфотворець» він буцімто назвав великого Кобзаря гомосексуалом, богоборцем, космополітом і взагалі цинічно плюнув у лице українській нації.

У той же час ціннісні пріоритети суспільства відчутно змінюються завдяки поширенню уявлень про гендерну рівноправність, боротьбі з сексизмом у рекламі, появі видань, присвячених фемінізму та протистоянню насильству. Фраза «секс не продає» рано чи пізно почне стосуватися і книжок, а згадки про «підора» чи «жирну суку» у словах автора, а не персонажа, нас уже напружують і викликають несприйняття, адже їхнє вживання не виправдаєш бажанням реалістично передати живе мовлення.

З одного боку, це добре, як і те, що в сучасній українській літературі, попри відсутність цензури, немає помітних прикладів розпалювання міжнаціональної ворожнечі, пропаганди фашизму, антисемітизму чи зоофілії. З іншого, чи не стане стеження за дотриманням засад толерантності новим варіантом табуювання — уже не з боку консервативної більшості, а ліберальної меншості?

Утім найбільш актуальною проблемою, на мою думку, все-таки лишається втеча авторів від низки больових точок об'єктивної реальності, які мали би потрапляти в поле бачення літератури.

Чи існує табу на зображення взаємин із ромами? Думаю, його немає, але немає й книжок на цю тему. Чи є тексти про взаємини між чоловіком і жінкою, побудовані на сексистських стереотипах? Вони є і їх багато. Чи мають бути заборонені такі книжки? Думаю, ні, адже не за це боролася наша література, долаючи рамки й порушуючи правила, але ми мусимо мати можливість говорити про цю ситуацію, аби процес розтабуювання не перетворився на нове затабуйовування.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!