Нареготалися над собою. Комедія «Скажене весілля» збирає рекордну касу і стала проривом у своєму жанрі

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2956 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 05/11/2018Дата публікації

Сила фільму – в самоіронії. Це не просто фільм, щоб посміятися – це фільм, щоб посміятися над собою. Не в імперській традиції, яка вивела образ такого собі придуркуватого, хитрого, але незлостивого «хохла». А по-дружньому, зі знанням справи, розкриваючи усі вкорінені стереотипи й забобони. Перший і найголовніший з них – «що люди скажуть», він прямо показаний у фільмі.

Автор: Костянтин Воздвиженський

Донедавна українські кінематографісти найбільше заморочувалися тим, щоб сподобатися за кордоном. Представники «високих» артхаусних жанрів переймалися тим, якою б іще чорнухою шокувати західного глядача, в топ виходили фільми типу «Подорожніх» Ігоря Стрембіцького (дія картини розгортається то в «психушці», то в Будинку ветеранів сцени).

Ті, хто воліли знімати більш масове кіно, завжди мали на меті потрапити до російського прокату – як от, наприклад, популярний серіал «Свати». Він значною мірою знятий українською командою, але майже увесь сюжет вкладено в реалії РФ – дарма, що майже всі «дєрєвєнскіє» персонажі в ньому говорять з дуже впізнаваним «малоросійським акцентом».

Знімати щось винятково про українців і для українців було чимось типу дурного тону – спробувати можна, але годі розраховувати на успіх. Все це – пережитки радянської класифікації фільмів: мовами союзних республік знімалися стрічки так званої «третьої категорії», і їхній прокат обмежувався територією тих самих республік.

Інколи таким роботам таланило – «За двома зайцями» потрапив до всесоюзного прокату, коли йому змінили категорію і переклали російською (український оригінал віднайшли аж у 2013-му!). Навіть сьогоднішні нікчемні серіали типу «Останній москаль» чи «Село на мільйон», зняті вже після 2014-го, за якістю режисури та гри акторів важко оцінити вище третього гатунку, себто категорії.

Здавалося, що за межі формату «Золотого гусака» український комедійний жанр просунеться ще нескоро.

Але вихід у прокат 4 жовтня цього року комедії «Скажене весілля» зруйнував чимало упереджень: за місяць стрічка зібрала 46 млн грн (при бюджеті в 10,8 млн грн!) До речі, про гроші: Держкіно взяло на себе лише 10% витрат, решту, як помітно неозброєним оком, залучили шляхом примітивного, якщо не сказати грубого, продакт-плейсменту: «Нова пошта», «Ощадбанк» і «Розетка» виринають у кадрі переконливу кількість разів. Сам же фільм примітивним назвати важко.

І це – попри простий, навіть позичений сюжет: старомодний батько-українець робить усе можливе, щоб не допустити весілля між його дочкою та французом африканського походження. Водночас, стрічка є доволі майстерною сатирою на життя української провінції. Фільм надзвичайно корисний саме для внутрішнього вжитку (везти його на закордонні фестивалі навряд чи є сенс).

Найпомітніший секрет успіху стрічки – у зірковому складі. Власне, зірок кінематографу в нас наразі не так уже й багато, тож продюсер фільму Юрій Горбунов і невідомий режисер Влад Дикий (хто ховається за цим псевдо – наразі невідомо), вирішили перекрити цей дефіцит за допомогою селебритіз із шоу-бізнесу: вже на афіші ми бачимо Олега Винника, Монатіка, Потапа.

Їхні ролі епізодичні, але для публіки, яка звикла «йти на прізвища», це спрацювало. Навіть популярний здебільшого серед малоосвічених чоловіків комік Петро Бампер, що грає роль тупого полковника поліції, – це теж аргумент «за» для тих, хто, можливо, досі й не мав великої симпатії до українського кіно.

Сила «Скаженого весілля» – у самоіронії. Це не просто фільм, щоб посміятися – це фільм, щоб посміятися над собою. Не в імперській традиції, яка вивела образ такого собі придуркуватого, хитрого, але незлостивого «хохла».

Кадр з фільму "Скажене весілля"

А по-дружньому, зі знанням справи, розкриваючи усі вкорінені стереотипи й забобони. Перший і найголовніший з них – «що люди скажуть», він прямо артикульований у фільмі. Похвалитися «дорогим» закордонним зятем, зіграти весілля, щоб не дай Бог не дешевше, ніж у сусіда, робити все «по знайомству» – кожен, хто бодай трохи пожив в українському райцентрі, з посмішкою впізнає увесь цей набір життєвих установок. В них же й коріниться ксенофобія наших провінціалів.

Вона походить не від якихось там упереджень про вищі й нижчі раси, а все від того ж «що люди скажуть». «От у сусіда дочка вийшла заміж за вірменина – дрібного бізнесмена. Вона що, білого собі не могла знайти? Ну нічого, от моя квіточка за француза вийде – і ми вам усім носа втремо», – приблизно так міркує головний герой Василь Середюк.

Але зять-француз виявляється ще «чорнішим», ніж у сусіда – і такої «ганьби» поважний чоловік, здається, не переживе. ЩО Ж ЛЮДИ СКАЖУТЬ?! Нехай би вже краще місцеві недолугі парубки – колишні доньчині залицяльники! Це хоча б «як у всіх», а за чорношкірого зятя з нього ж усе містечко сміятиметься, – так міркує Василь.

ЩО Ж ЛЮДИ СКАЖУТЬ?!

«Що люди скажуть», – головний, але не єдиний стереотип, який висміюють у фільмі. Тут і тиранія батьків: тільки вони знають, як повинні жити їхні дорослі діти – і зась сперечатися. Так вважає і сам Василь, і мати «стрьомного Єгорка», яка готує його у чемпіони з «кіберспорту», і доки він ним не став – жодних дівчат.

І різні гендерні ролі. Василь – ніби й домашній деспот. Дружина так боїться його гніву, що не наважується попередити його про чорношкірого зятя. Проте, варто Василеві провинитися перед своєю половиною – й він покірно йде чистити картоплю на все весілля. Що вже казати про сусіда, який тільки з-під столу може кричати, що він вдома господар. Батьки, що, схоже, ніколи не були за кордоном, моляться на Європу: для них вона щось на кшталт царства небесного, мовляв, там усі заможні й щасливі.

Діти знають про Європу більше, тому в них немає жодних ілюзій та упереджень. Вільні вони й від міщанських забобонів. Фільм сатиричний навіть у дрібничках: дістається і зрілим жіночкам, що шаленіють від Олега Винника, і богемним бібліотекаркам, що заочно закохані в Андрія Кокотюху, і підліткам, що проміняли об’єктивну реальність на зомбі з комп’ютерних ігор, і священикам, які готові відспівати ще «не до кінця метрового» пацієнта, аби їхні послуги оплатили.

Весільний тамада, що його грає Юрій Горбунов, – дуже вдала карикатура на райцентрівського «діяча культури». Він впізнаваний за зачіскою a la ВІА «Песняри» і за фразами-штампами, які доводилося кожному чути на традиційному весіллі.

До позитиву слід зарахувати також вдало підібране місце дії: Дністровський каньйон. По-перше, це красиво, по-друге, це дає можливість популяризувати туризм на Поділлі – серед українців цей напрям не так добре відомий, як Карпати чи приморські регіони.

Окремо варто згадати стереотипи іноземців щодо України: збираючись на Поділля, вони можуть придбати собі бронежилет, фільтри для води, ліки від малярії, й уявляють собі українське весілля як напівдике середньовічне дійство. Чому європейці такі наївні, у фільмі дещо пояснюють: якщо дивитися Russia today, то Україна видаватиметься crazy country будь-кому.

Сказати, що «Скажене весілля» повністю порвало з попередньою українською комедійною традицією, все ж не можна. Тут місцями трапляються недолугі жарти на кшталт «У тата в музеї миші зжерли опудало кота, мабуть, помстилися за своїх». Герої фільму підозріло часто носять вишиванки – не так по-водевільному, як в «Останньому москалеві», але більше «кежуалу» на героях не завадило б.

Жалюгідний стан лікарні, показаний у фільмі, або вайлуватість спецзагону поліції можна розтлумачити як зрадофільські насмішки над реформами в медицині чи МВС. Але вони все ж значно більш помірковані на тлі того, що дозволяє собі, наприклад, «95-ий квартал». Ну, а для публіки, що дійсно звикла сприймати дійсність в контексті «зради», такі моменти мають зробити фільм «життєвим».

Той факт, що українці масово пішли на «Скажене весілля», свідчить про кілька тенденцій. Перша: українці можуть сміятися над собою, їх це не травмує. Друга: у нас є селебритіз, заради присутності яких навіть в епізодах люди готові йти до кінотеатрів. Третя: ми можемо сміятися не тільки над своїми, а й над «гостьовими» стереотипами. Четверта: фільми «для внутрішнього вжитку» можуть приносити хорошу касу.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!