В Україні активно розвиваються власні бренди одягу. Три успішні історії

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 9707 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 31/10/2018Дата публікації

Спершу кілька суконь, потім сорочки, а тоді туфлі і верхній одяг. За три роки в моєму гардеробі з’явилося українського вбрання практично у кожній категорії речей. Якщо перше пальто компанії Folk L’OR із Львівщини купувала кілька років тому з думкою, що треба підтримати національного виробника, то нині вибір такого гардеробу – повсякденність, а не патріотичний жест. З огляду на черги до кас у магазинах українського одягу на Хрещатику та деінде в центрі Києва, це звичний вибір для громадян. Ми поговорили з тими, хто, створює бізнес, одягаючи країну.

Автор: Ярослава Тимощук

В Україні почала розвивається власна швейна індустрія, яка працює на внутрішній ринок. До цього ми десятиліттями шили для іноземних брендів, з їх тканини і за їхніми лекалами. Ця робота давала мінімум прибутку. Натомість створення одежі під власним брендом це вже інший, вищий рівень бізнесу. І українці його опановують.

Патріотизм корисний для економіки

2010 рік, Бердичів. Перед входом у торговий центр – манекен у рожевій сатиновій спідниці, він має заманити клієнтів на сукні українського виробництва. Власне, охочих не так багато. Хоч власниці магазину надрукували флаєри, замовили рекламу на радіо, записали відео для місцевого телеканалу – тобто скористалися всіма прогресивними на той час підходами для бердичівського ринку. Все одно не йшло.

Власниці могли б прислухатися до знайомих, які радили закритися. Тоді б нині у них не було дев’яти магазинів одягу по Україні, цеху на тисячу квадратних метрів і Марина Порошенко не одягнула б їхню сукню у день Незалежності.

Костюм у клітинку, українське виробництво, марка MustHave

Це коротка історія бренду українського жіночого одягу MustHave. А довша звучить так. На економічному факультеті університету Шевченка навчалися двоє студенток: Анна Коваленко та Анастасія Дзюба. З другого курсу почали працювати, перепробували різні роботи: видача споживчих кредитів у банку, маркетинг у агентстві, асистування директорові інвестиційної компанії, економічна журналістика.

Тож коли після закінчення університету дівчата зійшлися на думці, що хочуть виготовляти одяг, вже мали уявлення про те, що таке компанія та як вести бізнес.

Від ідеї до першого магазину минув місяць. Дівчата позичили чотири тисячі доларів і рушили за 200 кілометрів від Києва до Бердичева, звідки родом Анастасія. Бо ж відкрити магазин у маленькому місті значно дешевше.

Планували за півроку повернути вкладення. Насправді все затягнулося довше: ще впродовж року Анна й Анастасія докладали грошей зі своїх зарплат, а весь прибуток від одягу вкладали в розвиток справи. На випадок, якби нічого не вдалося, дівчата не кидали своїх робіт – щоб із зарплат повернути позичені долари.

Тож для тих, хто хоче починати власну справу, підприємиці мають пораду: набратися терпіння й не сподіватися, що ось сьогодні ти вклав певну суму, а через півроку отримаєш вдвічі більше. Бізнес любить терплячих.

Знайшли приміщення у торговому центрі, замовили меблі, найняли швачок із місцевих ательє. Заодно почали думати про рекламу. Магазин Насті і Ані був першим, де ввімкнули музику і встановили яскраве освітлення – «щоб створити атмосферу». Тоді ж з’явився манекен у рожевій спідниці і футболці з логотипом MustHave, флаєри, реклама на радіо й телебаченні. У Бердичеві тоді, згадують дівчата, ніхто не думав, що потрібна якась реклама для одягу.

Усе одно їхню маленьку колекцію (12 моделей одягу у порівнянні з теперішніми 150-ма) не поспішали розкуповувати. Знайомі казали: вибрали невдалий час для старту своєї справи. Мовляв, відгомін кризи, банки луснули, люди втратили робочі місця – про який український одяг може йтися? Батьки радили зосередитися на «нормальній роботі». Мало значення і те, що звиклі до блискіток й іншого надмірного декорування жінки не оцінили лаконічних убрань, які пропонували дівчата.

Анастасія та Анна, засновниці бренду

Швачки теж підводили – відшивали одяг на кілька тижнів пізніше обумовленого терміну. Обставини складалися не на користь бізнесу. Але дівчата собі подумали: кращий час, про який усі навколо говорять, може і не настати.

Почали розвивали інтернет-магазин та сторінку в соцмережі. Так зрозуміли, що їхні покупці живуть здебільшого у великих містах, передусім – у Києві, звідки надходили замовлення. Вирішили, що потрібне власне виробництво.

Був 2012 рік, коли Анна і Настя орендували в бердичівському ательє кімнатку площею 25 квадратних метрів. Придбали дві швейні машинки та інше приладдя, найняли двох швачок, головного конструктора. Почали думати в бік Києва. У тодішній маленькій команді дівчата були водночас і дизайнерами, і моделями, і фотографами, і кур’єрами. Ще кілька місяців провели в Бердичеві, поки не зважилися остаточно перебратися до Києва.

У центрі міста відкрили перший магазин, нині він розширився з початкових 20 квадратних метрів до 190. Проте у 2012-му і раніше ще не було тренду на все українське. Деякі клієнтки просили: тільки щоб на одязі не було бірочки «зроблено в Україні».

Проте знаходилися клієнти, які могли оцінити: гарна якість, цікаві моделі, приємна тканина. Сьогодні дівчата їм вдячні: сформували своє коло клієнтів за кілька років до того, як почнеться Євромайдан, а після нього настане час, коли бірка made in Ukraine стане модною.

«Хотілося підтримувати одне одного, а це можна зробити в тому числі купуючи українське», – каже Анна.

«Патріотизм корисний для економіки. На цій хвилі кожен може робити щось своє, що до вподоби. У людей з’являється більше відповідальності і відчуття, що вони керують власним життям. Замість ходити на завод беруться розвивати малий і середній бізнес», – додає Анастасія.

Якось дівчат підтримала перша леді – Марина Порошенко одягнула сукню бренду на святкування Дня державного прапора у 2014-му році. Ще два роки після того клієнтки замовляли «плаття, як у Порошенко».

Так само конкуренція спонукає їхніх колег по цеху сумлінніше працювати: дбати про рівні шви, відточувати лекала, підбирати моделі – тобто пропонувати клієнтові ліпшу якість.

Ціна сукні в MustHave – 1500-2000 гривень. Хоч це й більше, ніж середня ціна, дівчата вважають, що українське не означає, що це має бути мегадорого або, навпаки, дешево. Підприємиці кажуть, що розраховують вартість, дбаючи про співвідношення ціни і якості.

Нині для одягу вони закуповують тканини на турецьких фабриках – тих же, з якими співпрацює відомий американський бренд Tommy Hilfiger, Zara, Massimo Dutti.

Легендарна для нового бренду "жовта сукня Порошенко". Ціна демократична 899 грн. На фото дружина президента Марина Порошенко

Цех нині займає одну тисячу квадратних метрів, у компанії працюють 230 людей (половина на виробництві, половина в продажах). Є дев’ять магазинів по Україні, також оптовики точково продають одяг Must Have у Європі – і думають серйозніше розвиватися там. Кожних три місяці готують колекцію з двадцяти тисяч предметів одягу.

Але всі ці цифри не свідчать про те, що можна видихнути і пожинати лаври.

«Не лише на початках набиваєш ґулі – треба підготуватися до того, що складно буде впродовж усього процесу. Слід багато вкладати і не розраховувати на швидку віддачу. Минуло два роки перш, ніж ми могли вважати свій бізнес успішним», – ділиться Настя.

Сукня українського виробництва, компанія MustHave

Ще три передумови успіху дівчата виділили з власного досвіду.

По-перше, треба любити справу, яку збираєшся реалізувати, і тямити в ній. «Якщо ти експерт у тортах, то не варто шити одягу, бо це здається прибутковішим».

По-друге, пам’ятати про терміни. Завжди найважче розпочати, тож призначте терміни, за які впровадите задумане.

І головне – не варто перейматися, якщо не можете скласти покроковий бізнес-план. Підприємництво – це більше про креатив, ніж про слідування шаблонам.

Технології і кадри

Бізнес хмельничанина Олега Червонюка розпочався з 70 доларів, які родичі подарували йому на весілля. Це було 25 років тому, серед ровесників вважалося крутішим придбати авто. Чоловік натомість купив швейну машинку і не прогадав: тепер він власник льонокомбінату і мережі магазинів «Goldi». Нині у його компанії працює півтори тисячі людей у п’яти хабах: на льонокомбінаті в Рівному та фабриках у Хмельницьку, Нетішині, Шепетівці та Волочиську.

У Червонюка є амбіції створити українську компанію на зразок Zara або H&M: відому, впізнавану, яка б експортувала продукцію у Європу, а то й далі.

Є дві передумови, щоб цього досягнути, вважає Червонюк.

По-перше, багато працювати.

По-друге, робити це в себе вдома.

Сам чоловік почав працювати ще тоді, в дев’яностих. Спершу привозив одяг і тканини з Індії, Сирії, тут продавав. А потім почав шити перші блузки у підвалах та гаражах.

У 2008-му чоловік очолив льонокомбінат у Рівному – успішне за радянських часів підприємство розвалювалося в дев’яностих. Кілька років приводили виробництво до ладу: ремонтували цехи, закуповували обладнання, шукали працівників. У 2011-му комбінат почав випускати трикотажні тканини.

Нині тут виготовляють практично весь асортимент одягу: від футболок до пуховиків і джинсів. А з 2014-го відкрили приблизно два десятки магазинів по Україні. Нерідко в будь-якому з них можна побачити черги до примірочних.

Формула успішного бізнесу, на думку Червонюка, звучить так: сучасні технології і кваліфіковані кадри. У прикордонному Рівному остання проблема особливо актуальна. Хоч підприємство і не платить за роботу скільки ж, як у Польщі, проте все ж піднімає зарплати. Це стало можливим завдяки новому обладнанню на підприємстві.

Денний заробіток рядового працівника в цеху – у середньому 500 гривень. У місяць, каже Червонюк, швачка заробляє 400-500 доларів, ми його слова не перевіряли. Понад цю планку платити не виходить – інакше підприємство працюватиме в збиток.

Хрещатик поступово стає вулицею українських бендів одежі. Магазин Льонокомбінату на Хрещатику. Праворуч від нього магазин іншого українського бренду - Арбер. А ліворуч від Льонкомбінату на місці колишнього магазину Mango продається одежа в національному стилі від різних українських виробників

Ще один виклик, яким переймається директор комбінату, – те, що велика кількість українців у Польщі означає не лише проблему з кадрами вдома, а й зменшення споживання продукції в Україні. Можливо, тому підприємець взявся освоювати ще й польський ринок: на початку цього року відкрив два магазини у Варшаві і Лодзі.

Продукція Льонкомбінату не дорога і в Україні конкурує китайським ширпотребом по ціні і якості.

Ютуб і бажання

Вистачить ютубу і бажання. Так вважає подружжя Аліни й Дмитра Сердюків, засновників марки українського одягу для дівчат byMe. Для старту справи їм знадобилося 10 тисяч гривень – їх вклали в те, щоб створити майстерню шкіряних пасків.

Купили пряжки, шкіру, інструменти. Шили все власними силами, хоча з досвіду були хіба уроки трудового навчання в школі. Кажуть, особливих складнощів у тому, щоб пошити пасок, нема, головне – вибрати якісний матеріал. Самі наловчилися, переглядаючи ролики в інтернеті.

За першу виручку купили ще шкіри, а затим взялися шити головні убори: пов’язки і шапки. Потрохи до справи підключилися батьки Аліни й Дмитра. Все шили на домашніх швейних машинках, а продавали через інтернет.

Разом із тим Аліна й Дмитро не покидали своїх основних робіт, а майстерню розцінювали як хобі. Аж поки не почали поглядати в бік українських дизайнерів одягу, яких більшало після 2014-го.

Осіннє пальто, виробництво byME

У березні 2016-го подружжя пошило першу невелику колекцію: кілька сорочок і спідниць. З нею подалися на ярмарок «Всі. Свої», де продають свою продукцію українські бренди. Після кількох показів їхню марку почали впізнавати. Аліна й Дмитро замислилися, що можуть створювати конкуренцію на ринку.

Після маркету створили сторінку у фейсбуці, по 3-5 доларів щодня вкладали у рекламу. Знову допоміг інтернет: переглядали ролики про те, як розкручувати бренд в мережі.

Аліна Сердюк: "Наш одяг - для дівчини, яка завжди поспішає, тому для бізнесу потрібно було налагодити швидку доставку

Як згадує тепер Аліна, не потребували значних ресурсів, аби розширити виробництво. Замовлення швачкам відсилали на аутсорсі, самі фотографували для інстаграму. Так потрохи вийшли на рівень, коли почали створювати практично весь асортимент жіночого вбрання та взуття.

Перед тим, як відкрити власну крамницю, мали трохи місця в магазині з українським одягом. До кожного подальшого зростання підходили зважено, бо боялися зробити щось неправильно. Запитували себе, чи готові до нової посади в штаті, не поспішали купувати дорогої техніки або орендувати просторе приміщення.

Сарафан, виробництво byME

За два роки їхній бізнес розрісся до власного магазину в центрі столиці, продажів у Львові, цеху під Києвом.

Окрім бажання та мінімального стартового капіталу, важив ще час, коли розпочали справу.

«Ми стартували на підйомі нашої моди, відразу після Майдану, коли в тренді було хвалитися українськими, а не італійськими чобітьми. Якби трохи загаялися, не впевнена, що все склалося б так само гладко. Згодом з’явилося чимало інших дизайнерів – і заявляти про себе тепер важче», – говорить Аліна.

Вона згадує недобросовісних виробників одягу, які, користуючись трендом на українське, продавали синтетичні сорочки за кілька тисяч гривень. Сьогодні такий трюк провернути важче: клієнт став вимогливим, шукає річ, в якій поєднується ціна, якість і тренд, тож не залишається нічого, як бути чесним.

Головний бізнес-секрет Сердюків – не дивитися на покупця як на мішок із грішми, а сприймати продажі радше як бонуси.

«Ми ростемо, готуємо нові колекції – і кожен відгук в інтернеті або покупка підтверджує те, що робимо правильно. Не ставили собі цілі заробляти – проговорювали те, щоб одягати людей у красиве», – каже Дмитро.

Запит на українське

Патріотизм Євромайдану – лише одна з причин, чому побільшало українського одягу, стверджує голова Асоціації підприємств легкої промисловості Тетяна Ізовіт. Інший більш приземлений фактор: після обвалу гривні торгівельним мережам стало вигідніше працювати з українськими виробниками.

«Після Майдану купівельна спроможність упала, відповідно обсяги імпорту зменшилися. До 2014-го частка китайського одягу низької якості складала 60 відсотків, взуття – понад 70. Нині Китай теж залишається головним імпортером як готового одягу, так і матеріалів для його виробництва. Проте вже в 2017-му Китай імпортував чверть від усіх товарів легкої промисловості. Краще замовити товар у місцевого підприємця – жодної логістики, моря, митниці», – пояснює Тетяна Ізовіт.

Хоч Китай уже не є таким конкурентом для української легкої промисловості, як раніше, але ним є секонд-хенд. Наприклад, у 2016 році із-за кордону завезли 111 тисяч тонн – це по 10 виробів на одного українця. Торік – ще більше. Вживаний одяг часто прибуває контрабандою, його продають без касових апаратів, а це нерівна конкуренція для вітчизняних виробників, які сплачують податки.

З 2013 року галузь зростає. Окремі підприємці почали шити форму для Збройних сил України. Нагадаємо, що за тендери від Міноборони йшла справжня війна, але волонерам, які прийшли працювати в МО вдалося налагодити чесні тендери і це вплинуло на якість української продукції.

Якщо ж підприємець ввозить робочу техніку з-за кордону, може розраховувати на розстрочення сплати ПДВ. Як каже Тетяна Ізовіт, все більше підприємців закуповують обладнання для того, щоб виготовляти в Україні з нуля готову продукцію.

Пані Тетяна спостерігає, як молоді люди без досвіду у швейній галузі йдуть у неї, відчувши запит на українське. Експериментують, розширюються, впроваджують нові технології (наприклад, для виробництва підкладок, технічного текстилю).

Створюючи підприємства, розвивають галузь, адже малий і середній бізнес – основа легкої промисловості. Зі слів пані Тетяни, нині в Україні налічується півтори тисячі швейних підприємств: навчених, конкурентних.

Читайте також: Київ модний. Столиця почала вдягатися краще

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Хороша стаття, але щодо: "Нині Китай теж залишається головним імпортером як готового одягу, так і матеріалів для його виробництва. Проте вже в 2017-му Китай імпортував чверть від усіх товарів легкої промисловості". Ви впевнені, що там все правильно? може не "імпортером", а "джерелом імпорту"?