"Ріелтор-паразит". Оповідання із нової книги Артема Чапая "THE Ukraine".

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 3887 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 05/10/2018Дата публікації

Письменник Артем Чапай опублікував нову книгу. Це збірка оповідань про сучасне життя. Написані легко, колоритною живою мовою, без фальші. Частина з них на основі подорожей автора Україною, про які він писав репортажі в наше видання ( їх читайте тут) Ми ж публікуємо одне з оповідань, яке не пов'язане із подорожжю.

Автор: Тексти

У чаcтини читачів виникає питання чому The Ukraine, адже граматично правильно англійською буде просто Ukraine. Автор назву книгу словами одного з героїв:

"Вона цитувала свого улюбленого поета: “Я люблю цю країну навіть без кокаїну”. Я прозаїчно додавав: “І без антидепресантів”. Вона тоді саме кинула приймати антидепресанти: казала, що від них набирає вагу – єдина дріб’язковість, яку я за нею помітив за всі ці роки. А тепер вона мені завжди згадується разом із віршем мого улюбленого поета: She was a middle class girl…

Вона кілька років прожила у США: туди виїхав на заробітки її батько, потім викликав і її. Там вона закінчила університет, вийшла заміж і швидко розлучилася. Минуле, до якого я ревнував її, й тому ми говорили про нього мало. Раз вона розповіла, як там друзі, та й навіть колишній чоловік, називали її країну The Ukraine. Із артиклем.

Навіть коли знали, що англійською правильним вважається просто Ukraine, було помітно, як язик їхній ніби сам повертається вимовити “the”. Чому, питала вона. Раз колишній чоловік замислився і припустив: “I think, it’s the U sound”. Просто звук: the USA, the UK, the Ukraine. Ми з нею посміялись, але відтоді стали помічати й одне одному вказувати ситуації чи явища, коли правильно сказати саме “the Ukraine”: бо ж є Ukraine як така, а є і справді the Ukraine — “ось-Україна”. Український Dasein."

The Ukraine на сайті видавництва

А тепер повідання з книги:

Ріелтор-паразит

Через півроку, коли Оксана була вагітна нашим першим хлопчиком, ми мусили шукати нову квартиру. Все-таки з дитиною вже не хочеться орендувати житло на пару з чужими людьми.

Як усі понаєхавші, я ненавидів ріелторів. А цього разу ще й шукали хату довго та нервово. Рекламують “акуратну чисту двушку”, приїжджаєш — таргани, видерті дошки паркету, бульбашки вогкості на відвислих шпалерах і плями плісняви на стелі. Або “дизайнерський ремонт”: на рожевому тлі — доричні колони з гіпсокартону. Бійтеся “дизайнерського ремонту”!

Чи стіни з берьозками. А Оксана — з гормонами.

Дизайнерський ремонт. Стіни з берьозками

***

– Не знаю, – зітхаю. – Я, звичайно, наглію. Але можна, ми втретє приїдемо, вже разом? Не хочу все-таки вирішувати без жінки, через її голову. Це буде неправильно.

Я тихенько порипував паркетом, переходячи з кімнати в кімнату. Вони всі стежили за мною очима й мовчали. Господар, відставний міліціонер, стояв біля дивана в кутку, в руці – ціпок, на який він спирається. Його теща біля балкона – це мила бабуся, яка показувала мені квартиру першого разу. А за бабусею – маленька жінка років тридцяти п’яти, на зріст не більш ніж метр шістдесят.

- А це ви агент? — запитав я у неї.

Вона мовчки кивнула.

- Інна мені сказала, що я їду вже на підписання договору, – з притиском сказав господар. – Я тільки тому й прийшов.

Він помахав перед собою ціпком. Мовляв, бачиш, як мені непросто.

- Я знаю, вибачте. Я ж кажу, дружина в останній момент не змогла поїхати.

Господар дивився на мене пильно, по-ментовськи. Не кліпаючи. Він переніс вагу тіла, й паркет під ним зарипів.

Я заговорив скоромовкою:

– Вже була взута, але у дверях розвернулася — знаєте, які у вагітних перепади настрою?

Я не став пояснювати, що за годину до того ми з Оксаною ледь-ледь не зняли іншу квартиру, й Оксана рознервувались до істерики, сказала, що не хоче вирішувати таку важливу справу в такому стані – а я психанув і таки поїхав сюди сам: блін, от зніму й поставлю перед фактом, щобббб ужжжже вссссе цццце наррррешті прррррипинити! Але, поки їхав, заспокоївся.

- Можна подивитись і втретє, і вчетверте, – господар стримував роздратування. – Тільки без мене. Я приїду підписувати договір. Ось, із Інною розмовляйте. А ви сама де живете? – звернувся він до агента.

- Біля “Чайки”, – сказала маленька жінка.

- По Житомирській трасі?

Інна кивнула.

- Ого! Тоді перед нею вибачайтесь, – повернувся обличчям до мене господар. – Я хоч живу поруч.

- Вибачте, – я розширив очі та схилив голову.

- Та нічого, – силувано усміхнулась агент. – Це ж моя робота.

Квартира була в Голосіївському районі, на протилежному від “Чайки” кінці міста.

Квартира була в Голосіївському районі

***

- Мені справді шкода, – сказав я Інні, коли ми вийшли з під’їзда в пітьму. – Я коли вам дзвонив, то був упевнений, що жінка приїде.

Була зима. Дев’ята вечора. Агент на ходу прикурила тонку сигарету. Глибоко затягнулась і видихнула.

- Нічого, я сама пам’ятаю, як воно при вагітності. У мене двоє дітей.

Я здивувався: Інна говорила зі мною приязно.

- Нам півтора місяці лишилося, – почав розповідати їй, щоб загладити провину. – Вже з десяток квартир подивилились, але нічого не підходить. Так втомився! – я вирішив поскаржитися на свою тяжку долю, щоб так неначе виправдатися.

- Ви на зупинку? – запитала Інна.

- Думаю пішки пройти, тут же до метро недалеко.

- Ну ходімо, – секунду повагавшись, вирішила вона. — Не переживайте, знайдете хорошу квартиру.

Вона вже розуміла, що цю я знімати не буду. Я не казав прямо, але це стало очевидно. Після заяви мента-господаря, що “я у відставці, але в нашій справі, хе-хе, колишніх не буває, майте на увазі, ми будемо підписувати договір, і я можу в разі чого перевірити вас по нашій базі, хе-хе”.

- Та знаю, що знайдемо, – я тепер відчував до Інни майже ніжність.

- Я коли була вагітна своєю молодшою, у нас із чоловіком не було ані квартири, ані грошей. А я вже на сьомому місяці. Але нічого! Заробила і на те, щоб зняти квартиру, і собі на пологи. А через два місяці після народження доньки знову працювала. Якщо треба бігти на показ – даю малу чоловікові, а сама на дві годинки вискакую. Чоловік тоді якраз без роботи сидів.

- А він чим займається?

- Теж колишній мент, – Інна махнула рукою назад у бік будинку, з якого ми вийшли. – Він і досі часом підробляє по цій частині. Там свої мутки, – вона зробила жест рукою з сигаретою; я зацікавлено глянув на неї, вона помітила погляд і похапцем перевела мову: – Він же пішов туди, бо обіцяли дати квартиру. А через сім років сказали, що будинок, де йому мали виділити, перестали будувати. Так що сенсу сидіти на такій смішній зарплатні більше не було.

- То ви теж орендуєте?

- Ну так. Зняли сирець прямо після будівельників. Я коли приїхала з пологового – там іще нічого не було. Голі бетонні стіни. Навіть без кухонної плити. У мене тоді така депресія почалась, ви не уявляєте! Ще ж після пологів. Але нічого. Поступово, за два роки, все докупили.

Я йшов поруч і уявляв усе, як вона розповідала. Сірі сирі стіни, нема навіть побілки чи шпалер. Один беушний продавлений диван, на якому вони з чоловіком сплять. Старша, семилітня донька — на матрацику, покладеному на темно-коричневий лінолеум. Молодша у дитячому візочку. В унітазі дуже голосно змивається вода, бо квартира зовсім порожня й нею шириться луна. Тільки через півроку з’являється газова плитка.

- Зате дуже дешево. А яка там природа! Сосни шумлять. Отак-от наш будинок, – Інна показує рукою по лівий бік від тротуару, – а отак ліс! – показує по правий бік.

- А ви самі звідки?

- З Вінниччини. І я, і чоловік. Уже сім років у Києві. Старша донька, їй зараз дев’ять, іще вдома народилась. А молодша, якій два – вже кієвлянка.

Сірі сирі стіни, нема навіть побілки чи шпалер

***

- Вам теж до “Академмістечка”, правда? – запитав я, коли ми заходили на “Деміївській”.

- Ні, від “Святошина” автобус ходить.

- То поїхали разом до “Святошина”. А довго ще звідти до “Чайки”?

- Та ні, якихось 15 хвилин! – махнула рукою дрібненька Інна.

Я скоса глянув на неї. Відколи жив в Ірпіні, чудово знав, як усі ми, живучи в подібних місцях, у розповідях завжди применшуємо час на доїзд. Скажімо, не згадуємо про стояння в довгій черзі, коли ти сядеш тільки в третю маршрутку. Замовчуємо, наскільки ми прив’язані до розкладу електричок чи іншого громадського транспорту.

- Тільки треба до десятої встигнути, на останній автобус, – підтвердила мої думки Інна.

- Це ж вам часто отак вечорами дзвонять? Бо я переважно дзвоню агентам після роботи й аж до десятої.

- Так, я завжди маю взяти трубку і все розповісти, – усміхнулась Інна.

- Це ви на якесь велике агентство працюєте? Чи на себе?

- На куму. Нас троє.

- І скільки квартир виходить здати на місяць?

- У мене? – вона на кілька секунд замислилась. – Десь три. В середньому. Якщо пощастить, чотири.

Я порахував подумки. Якби я зняв ту квартиру у мента, комісійні для Інни склали б дві тисячі.

- Це в місяць шість тисяч гривень? — пожалів її.

Інна стримала посмішку і трохи пригнула голову – так, ніби я зробив їй комплімент, і їй приємно, але хочеться це приховати:

- Ну, це ви так... так... оптимістично кажете. Насправді три з половиною, чотири тисячі виходить.

Мої уявлення про багатих ріелторів, які на порожньому місці наварюють на мені скажені гроші, сипались, наче стара суха штукатурка.

- Зате якщо продати, то зразу великі комісійні, – припустив я.

- Ну так! Правда, я поки жодної не продала, – призналась Інна. – Ходять, дивляться. Але щось ніхто не купує.

Перед тим вона розповідала, скільки у неї в місяць іде на транспорт. Об’єкти ж по всьому місту. Я рахував і не міг нарахувати, як їм вистачає на прожиття взагалі. Ймовірно, припустив я, “мутки” чоловіка “по колишній ментовській частині”.

Ми помовчали, сидячи поруч у напівпорожньому в цей час вагоні метро. Поїзд гримів у тунелі, але говорити зараз не заважав. Наче відчувши, що я проводжу в голові арифметичні операції, Інна сказала:

- Нічого, головне – вірити, що зрештою все буде добре.

Я усміхнувся до неї, а вона додала оцю тезу, яку так часто доводиться чути:

- Думки матеріалізуються. Якщо вірити, що у тебе вийде – то все вийде.

Блаженні ті, хто вірить, їй-богу.

Станція метро "Святошин"

***

Вона ще встигла розповісти про старшу доньку, для якої нічого не шкодує. Про доньчиного хом’ячка та як він спершу жив у банці, а з комісійних Інна купила йому спеціальну клітку. Тепер хом’ячок бігає в колесі вдень і вночі. Вдень і вночі. Доводиться вставляти в колесо олівець, аби хоч іноді відпочити від торохтіння.

Виходячи на “Святошині”, Інна ще раз усміхнулася мені:

- Я впевнена, ви знайдете чудову квартиру!

Вона побігла по платформі, бо до останнього автобуса лишалося шість хвилин.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!