Умови в тилу часом нестерпніші, ніж на фронті. Чому досвідчені бійці йдуть із Армії

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 7296 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 03/10/2018Дата публікації

«Сильна Армія — запорука миру», — пише на біг-бордах президент і головнокомандуючий Петро Порошенко. Згодні. Але Армія — це насамперед люди, їхній досвід і знання. За першу половину 2018 року з ЗСУ звільнилося 11 тисяч контрактників та офіцерів. Часто це бійці з досвідом перших гарячих років війни. Одна з причин звільнень — порядки, які принижують людську гідність у місцях постійної дислокації, на полігонах та в «учебках».

Автор: Костянтин Воздвиженський

Бригада йде на ротацію. Десь — в колоні, десь — залізницею. Стомлені люди, стомлена техніка – всі потребують «ремонту і відновлення». Але що там, далі, за станцією завантаження? Так, можуть зустріти хлібом-сіллю, квітами, оркестром. Найрадісніше – це відпустка, можливість побути вдома. Але на цьому тилові радощі закінчуються.

Пункт постійної дислокації

Перебування у ППД (пункті постійної дислокації), на полігоні чи в навчальному центрі – це повернення в українську армію до 2014-го року, а подекуди навіть і в радянську. Безкінечна кількість шикувань, прискіпування до форми одягу, перевірки від вищого командування, прибирання території й просто купа витраченого часу. І цей час не назвеш вільним: за територію частини виходити не можна, тож залишається сидіти в казармі та "втикати" у телефон – на більше контрактнику годі й розраховувати.

Будь-хто, кому доводилося бодай трохи стикатися з нашою армією, чув сакраментальну фразу про те, що кожен рядок у статуті написаний кров’ю. Ця фраза перетворює службову книгу на різновид Святого Письма, думка про зміни в якому є гріхом і єрессю.

Але разом з тим ніхто не буде заперечувати, що сучасні статути ЗСУ – це злегка «прокачані» радянські взірці. І в цьому — найбільша хиба, бо весь дух радянської армії був побудований на загальному військовому обов’язку, себто, на призові й певному «класовому» характері війська.

Варто згадати, що недарма попервах та армія носила звання «робітничо-селянської»: це відповідало й ідеологічним настановам, і соціальній структурі. Молоді пролетарі та колгоспники вивчали військову науку під проводом більш досвідчених і освічених командирів. У 90-х українські офіцери жартували: «Ось армія й стала знову робітничо-селянською».

Навіть 22-річний лейтенант, не кажучи вже про старших командирів, щойно після вишу відчував над такою публікою перевагу. Тож, озброєний радянськими статутами, він міг цілковито розпоряджатися долями довіреного йому безправного особового складу. «Солдат – безкоштовний додаток та автомата», «мавпи дурні» - казали про своїх підлеглих офіцери вже незалежної й демократичної України.

Головним завданням командира у довоєнні часи було зайняти чимось чималу масу людей. За умов хронічного недофінансування ЗСУ вибір був невеликий: стройова підготовка й господарські роботи. А коли у підрозділі зненацька з’являвся якийсь «розумник», що намагався якось раціоналізувати монотонну працю, то від командира він зазвичай чув: «Мені не треба, як швидше (краще), мені треба, щоб ви задовбались».

Гумору в цій фразі не так уже й багато: зайняти людей за обмежених ресурсів — і справді задача не з легких.

Тепер, коли підрозідили укомплектовані контрактниками, стройовою не муштрують, але перед командирами стоїть та сама задача: зайняти чимось велику кількість народу. У ППД і на полігоні починається те, що бійці називають словом «затяги»: життя суворо за статутом, сувора дисципліна – словом, звичайне гарнізонне життя.

У соціальному зрізі сучасна армія – далеко не робітничо-селянська: під час війни на контракт пішло чимало свідомих патріотів, освічених і мотивованих, яким недостатньо командирських пояснень в стилі «я сказав» і «так треба». І про порушення своїх прав вони можуть написати у соцмережах, привернути увагу преси.

За законом, у контрактника значно більше прав, аніж у строковика: він взагалі в пункті постійної дислокації має перебувати на території військової частини лише в свій робочий час. А в вільний — спокійно виходити в місто, винаймати для себе й своєї родини житло, а в ідеалі ще й отримати від держави квартиру.

В реальності все зовсім не так. Частини зараз формуються далеко не за територіальним принципом: те, що 72-га бригада базується на Київщині, а 14-та — на Волині, аж ніяк не означає, що вони укомплектовані вихідцями саме з цих регіонів. Можливо, врахований досвід Криму, коли саме кримські контрактники переходили на сторону окупанта. Але бійцям від цього не легше.

Виходить ось яка ситуація: контрактник повертається з фронту, але побачитися з родиною він може тільки під час своєї відпустки. Варіант перевезти сім’ю в місто, де розташована твоя військова частина – на межі фантастики. В американській армії, наприклад, існує додаткова надбавка «за розлуку з родиною». У нас же, попри курс на стандарти НАТО, про таку практику навіть не говорять.

Природу заборон на вихід за межі частини можна пояснити. Не буде розголошенням військової таємниці, якщо визнати той факт, що після фронту багатьом бійцям хочеться «відрватися»: погуляти-побухати. Й це бажання цілком природне, воно навіть оспіване в художніх фільмах і літературі.

Зрозуміло, що такий релакс рідко завершується без "інцидентів". Тож командири вирішують, «аби не будити лихо», просто заборонити вільний вихід в місто. А тих, хто з’явиться добряче напідпитку на території частини, карають як «аватарів» — практика теж, слід визнати, далеко не гуманна.

Після фронту, де бійці живуть здебільшого невеликими, добре злагодженими колективами, зрівнялівка й закручування гайок багатьох починає дратувати.

Читайте також розповідь Павла Солодька про його службу "Это у вас офицера отп.здили?" Аватари, будні й концерт самодіяльності в батальйоні тероборони

Полігон

Життя на полігоні теж мало кого надихає. По-перше, побут. Сучасні комфортні модулі для проживання військовослужбовців досі залишаються в планах. Зі скандалами просувається будівництво на полігоні «Широкий лан»: звіти «майже завершено будівництво» чергуються з повідомленнями про розтрати бюджетних коштів і розслідування цих розтрат.

Досі найпоширенішим «полігонним» житлом залишаються брезентові намети. Бійці місять багнюку, рубають дрова й обігірваються «буржуйками». Полігонний комфорт мало чим відрізняється від фронтового.

Щодо польових виходів і стрільб, теж не все так прекрасно, як у бравурних звітах військового відомства. В очікуванні на боєкомплект, отримання нової техніки й просто дозволів "згори" бійці можуть тижнями нидіти від неробства.

По-друге, травматизм. У підрозділах, що можуть сидіти на полігоні місцями, падає дисципліна й техніка безпеки. На жаль, не рідкість — повідомлення про загибель бійців на полігоні.

Нещодавно вибух міномета під Рівним забрав життя трьох бійців. Офіційне розслідування встановило, що причина — подвійне заряджання, себто, порушення правил безпеки. Навесні 2017-го на полігоні на Харківщині під час навчальних стрільб з БМП загинули двоє бійців, що стояли в очепленні.

Такі втрати демотивують контрактників значно більше, ніж втрати на фронті. Формальний підхід до справи в бойових умовах – злочин, і війна добре цього навчила. Однак на полігонах ці уроки згадують не завжди. Трапляється, що змучені гарнізонним неробством і полігонним буднями бійці переводяться до підрозділів, які перебуваються фронті: це свого роду протест проти життя за радянськими статутами.

Так, влітку минулого року ціла група добровольців перевелася із 54-ої бригади у батальйон «Донбас». Цьому передував гучний скандал і навіть голодування бійців.

Окремої уваги варті умови й терміни руху ешелонів: потяг із бійцями й технікою з Західної України на той таки «Широкий Лан» може йти кілька діб – як в часи Першої світової. Для контрактників, що стійко переносять фронтові будні, товарний вагон з діркою в підлозі замість туалету – річ не так дивна, як просто неприємна. Солдат, що боронить країну, має право вимагати до себе належного ставлення у тилу, а не подорожувати у «скотовозах». І тут, як у цивільному житті, без розголосу в соцмережах і тиску на командування, справа перевезення особового складу на краще не змінюється.

«Учэбка»

ЗСУ не вистачає сержантів і офіцерів, а чиновники часто скаржаться, що солдати з бойовим досвідом не хочуть вчитися, аби рухатися вгору кар’єрними сходами в Армії. «Народ лінивий», — роблять висновок чиновники, відповідальні за безпеку й розвиток Армії.

Та як таке навчання відбувається в реальному житті?

Під час виходу на ротацію чимало бійців вирушають до навчальних центрів: підвищити кваліфікацію, отримати нову військово-облікову спеціальність.

І тут рецидиви совка дають про себе знати: заняття можуть зводитися до того, що солдат-строковик із секундоміром перевіряє, чи може контрактник, який провів на фронті не один рік, вкластися у норматив із розборки-зборки автомату. Не вкладеться – матиме «мінус» у зарплаті.

Наряди зі збирання недопалків на території, безкінечні прибирання, обшуки тумбочок, коли солдат може отримати догану за позастатутний рулон туалетного паперу чи «надмір» косметичних засобів (у жінок). І так само: жодних звільнень, вихідних – навіть коли немає, власне, занять з теорії, стрільб, польових виходів тощо. Це не стара цитата з преси часів радянської перебудови, коли часто писали про армійські маразми. Це реалії ЗСУ 2018 року. Так часто відбувається навчання новим військовим спеціальностям.

Уся ця совкова муштра чи «добровільне перебування в зоні» (як один курсант описав цей досвід друзям) змушує багатьох ентузіастів замислитися: чи варто було йти на це навчання, якщо більшість часу тебе ганяють, як строковика, а нового й корисного дізнаєшся обмаль?

«Солдатська пошта» працює відмінно. Тож інформація про порядки в «учебках» жваво шириться військовими частинами й демотивує багатьох, хто міг би піти на навчання, якби воно не супроводжувалося совковими прийомами.

ЗСУ проводить досить хорошу рекламну кампанію. Та найголовнішйи принцип успіху полягає в тому, щоб реклама не відрізнялася від реального стану речей.

Грошей недостатньо

Не можна сказати, що Армія втрачає людей. Станом на липень цього року ЗСУ залучили 17 тисяч контрактів. Головне, щоб ці нові бійці не розчарувалися, адже картинка на рекламі показує одне, а реальність – інша.

В Міноборони, тим часом, упевнені: люди йдуть із війська через низькі зарплати, варто їх підвищити – й проблема вирішиться. Вищі зарплати частину людей утримають від звільнення, і зарплати бійцям потрібно підвищувати постійно. Але ЗСУ в найближче десятиліття не зможе конкурувати по зарплатах з приватним сектором України – якщо йдеться про кваліфікованих офіцерів; чи країн Центральної Європи – якщо йдеться про простих солдат, куди вони легко можуть поїхати на роботу після розірвання контракту.

Однак прогноз генералів видається надто самовпевненим: без викорінення радянських звичаїв і зміни самого підходу до військовослужбовців і їхніх потреб у тилу, навряд чи можна говорити про високомотивоване професійне військо.

Бійцям треба давати щось більше, ніж гроші: відчуття гідності, причетності до великої справи, можливість вільно розвивати свої військові таланти.

Читайте далі: Блукаючий міномет. Від них пахло потом, пилом, пережитим страхом і полином. Репортаж із вилазки спецпризначенців ЗСУ

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!