«Таємний щоденник Симона Петлюри» та інші. Снодійне історичне кіно – сучасний український жанр

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 4191 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 18/09/2018Дата публікації

Свіжий український фільм про Симона Петлюру, який іде зараз в прокаті, жодних таємниць не розкриває. Це така собі неспішна екранізація статті з Вікіпедії з лінками-переходами кудись на манівці. Українські історичні фільми, здається, зняті з одного мотиву: "За патріотичну тематику нас не критикуватимуть, а хто засудить, той агент Москви". Такий настрій дозволяє кінематографістам не напружуватись і відверто халтурити.

Автор: Костянтин Воздвиженський

Теми для екранізацій валяються під ногами: що в минулому, що в сучасності. Є багатюща література (чого варта хоча б розконсервована нині спадщина Розстріляного відродження), є повна яскравих епізодів історія, є кінематографічні постаті – десь незаслужено забуті, десь спотворені радянською (російською) пропагандою.

Ось, наприклад, Симон Петлюра – чим не така постать? Його образ, виведений на екран хоча й в авангардному, але без міри більшовицькому фільмі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ діяло з 1922 по 1930 роки) ПКП («Пілсудський купив Петлюру», 1926) чи довженківсьому «Щорсі»(1939) – підкреслено карикатурний.

Потрібно відновити справедливість і нарешті присвятити Головному отаману сучасний фільм – мотив цілком зрозумілий. Держкіно сприяє, є бюджет, в прокаті – теж без перешкод. Але знову щось не те.

Безліч варіантів

Можна було б зробити стрічку про те, як учорашній бухгалтер стає у вирі революції одним з очільників Директорії – в такій історії буде й конфлікт, а головне – еволюція героя від дрібного службовця, просвітянина, революціонера до політичного діяча європейського масштабу. Який відсоток наших співвітчизників добре знає біографію Петлюри?

Процес над убивцею українського лідера Самуїлом Шварцбардом – цілком самодостатня історія для окремої стрічки: тут є й шпигунська історія, й такі актуальні нині інформаційно-психологічні операції «великих попередників» Путіна, і творення міфу про кровожержливих українських націоналістів. Можна вловити усі потрібні аналогії і зробити фільм про те, що нинішні мінські переговори і діяльність Russia today ведуть свій початок з тих самих часів, пояснити сучасність кінематографічною мовою.

Можна зняти бойовик-екшен про Визвольні змагання, показати переконливу кількість перемог українського війська (вони ж були, а хто про них нині знає?). І лише потім – поразки та їхні причини: як фактично з нічого, з уламків деморалізованих імперських частин постала нова українська армія, яку на певному етапі очолив Петлюра. Треба, щоб пронісся бронепотяг «За вільну Україну», показати бойову авіацію УНР (була й така, – а нині, в добу історичної реконструкції такі деталі вельми цікаві), показати, як входить до Криму зі своїм військом полковник Болбочан, той самий парад 1919-го на Софіївській площі Києва.

Можна, врешті-решт, ризикнути, кинути виклик усім дидактичним прийомам і зняти трагікомедію про чвари у Центральній Раді: самоіронія – ознака зрілості.

Але все це не про нас. "Заслужений" український режисер Олесь Янчук йде протореним шляхом. Він просто продовжує свій кінематографічний пантеон: слідом за пафосно-нудними стрічками про Степана Бандеру, Романа Шухевича й Андрея Шептицького він знімає таку ж саму пафосну, сумну та невеселу картину про Симона Петлюру.

Статичний герой із сумним обличчям, крупні плани, високий стиль промов – європейські митці так працювали у XVII столітті, в добу класицизму. І це далеко не єдина хиба картини з інтригою у назві – «Таємний щоденник Симона Петлюри». Жодних таємниць фільм, насправді, не розкриває, це така собі неспішна екранізація статті з Вікіпедії з лінками-переходами кудись на манівці.

Режисер ніби намагається запхати у двогодинну стрічку і дипломатичні процеси після Першої світової, і протистояння всередині Директорії, і цілком окрему новелу про долю полковника Болбочана, і родинно-особисту історію, і, власне, вбивство та процес над Самуїлом Шварцбардом у Парижі.

Жодного розумного хронометражу на таку кількість сюжетних ліній не вистачить, тому ми маємо набір не надто пов’язаних і не надто виразних епізодів.

То Петлюра трьома останніми снарядами придушує повстання на «Арсеналі» (за правдоподібністю це не набагато краще за радянського Антошу Рибкіна, який ловив нацистів вудкою). То кількахвилинна батальна сцена, в якій так одразу й не розбереш, кому ж протидіють війська УНР – чомусь не знайшлося жодного червоного прапору чи будьонівок, щоб маркувати ворога у кадрі. А оповідь про Другий зимовий похід починається і закінчується піднятими вгору руками українських вояків.

Історія Директорії – це історія неуспіху, тому Петлюра у фільмі Янчука періодично кається у своїх прорахунках, але робить це у такий класицистичний спосіб, щоб у глядача виникло бажання обійняти героя і сказати: «Ну годі, пане отамане, ви ні в чому не винні, це все пройдисвіт Винниченко».

Кадр з фільму. Симон Петлюра (Сергій Фролов) і Володимир Винниченко (Євген Ніщук)

Останній і справді зображений вкрай непривабливим типом. Євген Ніщук, що грає роль опонента Петлюри у Директорії, говорить із відчутними вкрадливими котячими інтонаціями – у глядача не залишається сумнівів, що всі біди в УНР саме від нього.

Особистий, ба навіть інтимний вимір обмежується старосвітським танцем головного героя з дочкою і несподівано затягнутою сценою, в якій Ірма Вітовська (грає дружину отамана) вдягає панчохи. Нове слово в олдскульній українській еротиці, яка досі обмежувалася стукотінням гілок у вікно і розпусканням волосся.

Найвдалішою в фільмі є лінія про замах і суд на Шварцбардом – якби вона була генеральною, то, можливо, її побачило б більше глядачів, бо терпіння додивитись до кінця вистачає на всім: хтось засинає, хтось залишає зал за годину від початку стрічки.

Чому так? Зняті на сучасному матеріалі «Кіборги» чи фентезійна з голлівудськи гумором «Сторожова застава» змусили повірити, що сучасне кіно нам під силу. А от «Таємний щоденник…» викликав неприємне відчуття, що наша школа історичного кіно на рівні художніх засобів застрягла у добі класицизму, а на технічному – десь у 1990-х.

Патріотична халтура

Всі фільми Янчука, «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка чи просто сміховинний серіал «Чорна Рада» (український режисер Засєєв-Руденко при екранізації Кулішевого «роману вальтерскотівського типу» перетворити його на історичну версію «Золотого гусака»), здається, зняті з одного мотиву: за історичну, ба більше патріотичну тематику, нас не засудять, а хто засудить, той - агент Москви.

Такий настрій дозволяє кінематографістам не напружуватись і відверто халтурити. Абищо, але ж про нашу давнину – такий креатив і на державну премію можна висунути, і хай спробують не відзначити.

І в цьому – велика небезпека: часи, коли саме по собі українське було екзотичним явищем, минають, вітчизняні кінемтографісти отримують доступ не до екзальтованої урапатріотичної публіки, а до масового багатомільйонного глядача. А за такого глядача треба боротися. Природним, себто ринковим, шляхом.

Російського колоніального домінування немає, то ж треба, як і всім національним кінематографам, змагатися зі світовими лідерами прокату. Задача амбітна, халтурою її не реалізувати, примусовими переглядами – й поготів. Переможе якість.

Різнобарвний історичний матеріал і фінансування з боку держави ще не гарантує постання сучасного конкурентоспроможного кіно. Потрібна нова кіномова, режисерська сміливість, модерна побудова історії й модерна розповідь (цьому можна навчитись), інакше наш кінопродукт за ефектом більше нагадуватиме снодійне, аніж витвір мистецтва.

Є де вчитися

Майже одночасно з «Таємним щоденником Симона Петлюра» у прокат вийшла стрічка «Гірська жінка на війні». Цей фільм є ісландсько-франко-українським спільним проектом. Динамічний, з несподіваними поворотами сюжет про боротьбу одиначки-екоактивістки проти металургійного заводу, ісландсько-український саундтрек (на нього критики звернули увагу в першу чергу), іронія над гіпертолерантністю і масовим захопленням йогою – цього набору вистачило, щоб отримати дві нагороди в Каннах.

Те, що відзначили саме санудтрек – «перемога», бо саме до нього українці долучилися найвідчутніше. А «зрада» – в тому, що за сюжетом замість України могла бути будь-яка бідна країна, в якій точиться війна.

Втім, досвід такої копродукції має свої плюси: долученість до світового кінематографу має відкривати нашим режисерам і чиновникам Держкіно очі на тренди сучасного кіномистецтва. А це корисне знання для домашньої роботи над помилками.

Гірська жінка на війні

Читайте далі нашу статтю з інфографікою про розвиток кіноіндустрії в Україні «Українське кіно знімають, але не завжди показують (ІНФОГРАФІКА)»

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!