«Внє політікі». Росіяни не хочуть бачити правду про війну з Україною і не можуть відкинути колоніальне сприйняття

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 9132 Перегляди
  • 15 Коментарі
  • 01/08/2018Дата публікації

Від початку анексії Криму українські користувачі соцмереж мають стійку схильність до пошуку «хороших росіян». Громадян РФ, які засуджують політику Путіна, знайти не так вже й важко. Але дуже часто ці симпатичні хлопці та дівчата «засипаються» на українському питанні: комусь шкода повертати окупований півострів, хтось висловлює «фе» на блокування соцмереж, комусь не до шмиги наша мовна політика. Виявляється, що «за порєбірком» дуже мало тих, хто ладен без «але» сприйняти нашу незалежність й окремішність – заважає вихована поколіннями зверхність «старшого брата».

Автор: Костянтин Воздвиженський

Я маю чимало рідні у Росії, тож доводилося бувати там (Москва і регіон «Золотого кольца») там ледь не щороку із середини 1980-х й аж до 2013-го. Треба сказати, що сприйняття України за цей час змінилося, але не так, щоб докорінно.

За часів перебудови нам трохи заздрили: в часи тотального дефіциту в магазинах Житомирщини вибір був хоч і небагатий, але помітно кращий, ніж десь в Нечорнозем’ї; трохи співчували через Чорнобиль. Але сильно не вирізняли: от Прибалтика – це «наша» Європа, Узбекистан – азійська екзотика, а Україна – те саме, ну тепліше, охайніше і з харчами в магазинах краще, різниця мізерна.

З падінням СРСР сприйняття загострилося: пам’ятаю, як показав у підмосковному автобусі наші паперові купони сусідові-пасажиру, реакція була: «Безобразие!» Прагнення України до незалежності не розуміли, багато іронізували з цього приводу. Втім, великого значення не надавали - надто бурхливими були події в самій РФ: путч 1991-го, розстріл парламенту у жовтні 1993-го, Перша чеченська. Згадували хіба що в контексті чвар за Чорноморський флот, що було тоді однією з топових тем. У той час вперше почали вимальовуватись міфи про «кривавих націоналістів» і тотальну україназцію, «соотечественнинков».

Ось, наприклад, ролик «демократичного» НТВ (ще задовго до олігархізації ЗМІ і приходу Путіна), в якому розповідають про те, як націоналісти погрожують мешканцям Севастополя «охохлачіванієм».

Боротьба з «російськими пельменями», горілкою та інші шедеври пропаганди. 1993-й рік

Щойно Росія пережила лихоліття першої половини 1990-х, почав оформлюватися «український наратив» для росіян, відомий нам сьогодні.

Сприйняття України завдяки ТБ й емпіричному досвіду сформувалося як зверхньо-дружнє: українці забавляються у якусь там незалежність, а загалом непогані хлопці, і дівчата там гарні, і кухня пречудова, і ціни комфортні. Це політики щось там перемудрили, розвалили Союз, а загалом - ми ж братні народи, і так було завжди.

Що сприяло появі цього наративу - якщо залишити осторонь затягану історію про вплив російських медіа? Давайте спробуємо визначити, які дії з нашого боку мали значення для цього.

Самогон, їжа, жінки та ще красиві пісні. Таку Україну хочуть бачити більшість росіян

По-перше, прикордонна політика: громадяни РФ могли їздити в Україну без закордонного паспорта (бо ж який це закордон?), жодних мовних бар’єрів, підкреслена лояльність до росіян (передовсім, у Криму). І ця лояльність мала насамперед економічне підгрунтя: заможніші росіяни, зокрема, москвичі, могли собі дозволити гуляти в Криму «на широку ногу» – місцеві ціни для них були цілком прийнятними. Більш помірковані у своїх витратах українські туристи з тих же причин великої поваги серед кримчан не мали.

Другий чинник: заробітчани. Українці ще в 1990-х поїхали робити євроремонти «новим русскім» – це, своєю чергою, породило міф про «бідну Україну, яка нікуди від нас не подінеться». Звернімо увагу: мешканці Балтії в ті роки жили доволі скромно, однак роботи в колишній метрополії не шукали.

Третій: спільний інформаційний і культурний простір: Україна ретранслювали усі ці «Старые песни о главном», «Голубые огоньки» тощо, чимало українських поп- і рок-зірок мали за щастя гастролювати на теренах РФ і зніматися у спільних з росіянами мюзиклах, які за жанром нерідко нагадували такі собі модернзовані «малороссийские водевили».

Скрипка-Вакула, Лорак – Оксана, Кіркоров – Чорт і всі-всі-всі)

У пересічного росіянина виникало розуміння «не зовсім своєї», але й геть не чужої України. Ба більше, під рукою завжди був приклад Білорусі: ось сябри, мовляв, трохи побавилися у незалежність, а потім прикордонні стовпи викопали і союзну державу створили. Тож і Україна нікуди не дінеться! Десь наприкінці 90-х – початку 2000-х ходила навіть така байка про Леоніда Кучму, мовляв, того десь у вузькій дружній бесіді за чарочкою спитали:

– Чому ви не любите Росію?

– Та люблю я! Тільки мені не дозволяють...

А далі прямо за Булгаковим: «Сказал и прослезился». Хто ж саме заважав Леоніду Даниловичу любити Росію, цей анекдот, на жаль, так і не пояснював.

Росія – країна неймовірно велика, і життя в Бурятії й Петербурзі різниться десятиліттями, якщо не століттями. В Тиві і Чечні етнічних росіян витіснили з усіх хоч трохи значущих керівних посад, та й в принципі кількісне скорочення російськомовного населення в цих республіках мало б викликати занепокоєння, але про це пишуть тільки непопулярні демократичні медіа.

Та й Тива – це бозна де, там і залізниці досі немає. А чеченців росіяни побоюються – попри те, що війна там давно закінчилася, кожен російський відеоблогер свій репортаж з Грозного починає словами, що «тут абсолютно безпечно». Серед мешканців центральної Росії мало хто зараз знає, що Чечня входить до складу Федерації.

Ось експрес-опитування 2015-го року, яке провів тележурналіст.

У 90-х, нульових і навіть на початку двадцятих мої російські родичі і друзі ставили мені одні й ті самі абсурдні запитання:

– А у вас що, своя валюта, не рублі?

– У вас якісь свої окремі мобільні оператори?

– А чого на твоєму автомобільному номері немає номера регіону? (в РФ області, республіки і краї мають порядковий номер, який вказують на номерних знаках автомобілів – ред).

Певного коригування «український наратив» в РФ зазнав після Помаранчевої революції. Відтоді почали говорити про те, що два народи намагається посварити Америка, й іронізувати щодо євроатлантичних прагнень Києва з тією ж самою аргументацією – «нікуди ви від нас не подінетесь».

Про істерику 2014-го сказано і написано багато. Цікавіше з’ясувати, як сприймають Україну сьогодні ті росіяни, які не поїхали воювати за «Новоросію» і дещо протверезіли від жахалок про розіп’ятих хлопчиків. Як сприймають нас ті, хто зберігає до нашої країни певні позитивні сентименти. Дуже показовим є в цьому сенсі допис московської блогерки, яка щиро здивувалась тим, що в Одесі майже ніхто не вболіває за збірну Росії на чемпіонаті світу з футболу. Закінчує вона словами, вартими цитування:

"Утром проснулась в отвратительном настроении, искала билеты домой, в сегодняшнюю свободную Москву). Где можно болеть за любую страну. И я все понимаю, кроме кровной вражды и шовинизма, разделения на группы "мы и они", исключение индивидуальности и в то же время –

универсальности. К обеду добрались до пляжа Аркадия, где песок, белые зонтики и, в целом, было свободно. Наконец, искупалась в Черном море. За день остыла. Вновь полюбила Одессу и Украину."

Найвідоміший дослідник постколоніалізму Едвард Саїд зробив би з аналізу цього поста чималеньке есе. Для москвички Одеса – це пляж, пісок, море, і мізерну роль грає те, що ж відчувають «тубільці», які раптово втратили лояльність до «господарів», ба більше – впали у «шовінізм».

Зараз тотальна більшість росіян і далі не вірить у те, що саме Росія веде війну на Донбасі («якби там була наша армія, ми б уже давно були в Києві»), не розуміють, чому українці в більшості своїй не сприймають Росію позитивно і з пересторогою ставляться до всього російського – особливо, сучасного російського.

Дуже популярною є думка про те, війна – «це політика», а спорт, культура, наука, курортні подорожі тощо – «поза політикою». Якісь абстрактні політики (чи цілком конкретна погана Америка) намагаються посварити два братніх народи, але ж не вийде? «А война, ну что война – так заведено», - як співає російський гурт «АукцЫон».

До речі, міфологема про «це все політика» має вірусне поширення й в Україні – її активно експлуатують Опоблок та інші проросійські сили, які намагаються вдавати із себе «голубів миру».

Чому росіянам так не хочеться визнавати факт війни в Україні? Заважає імперська свідомість. Бо воювати РФ, за визначенням, може з «чимось великим». Наприклад, з міжнародним тероризмом – такими мотивами пояснювали Другу чеченську і нинішню кампанію в Сирії: і звучить красиво, і в тренді міжнародної безпекової політики. Сказати, що в Україні воюють проти США й НАТО – непереконливо, не в тренді (в ключі обійм з Трампом).

Тож залишається «війна не знати кого не знати з ким», і взагалі «це все політика». Той, хто приймає такий формат діалогу з росіянами, навряд чи може вважати, що робить щось задля примирення. Він просто вписується у зручний колоніальний формат, коли первинне – білий пляж, пісок, борщ та красива українська пісня, а говорити про війну – це «шовінізм».

Примиритися в такій матриці неможливо – тільки програти.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 15

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!