«Коханці Юстиції»: антидетектив Юрія Андруховича. Нова книжка стане популярнішою за дві попередні

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2914 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 13/06/2018Дата публікації

Андрухович майже в кожній своїй книжці йде всупереч очікуванням читачів. Не зрадив він себе і в новій прозі, що побачила світ цієї зими.

Читав: Олег Коцарев.

Двобій з читацькими очікуваннями

Історія «непорозумінь» Юрія Андруховича та деяких його читачів тривала і багата на події. Згадаймо декотрі з них. Обурення з приводу «надмірних вольнощів», іронії та неповажного ставлення до традиційних цінностей і святощів у першому романі «Рекреації». Закиди в «блюзнірстві» зображення Богдана Ігоря Антонича в романі «Дванадцять обручів» (дехто знаходив блюзнірство й у сучасніших образах цієї книжки).

Неочікуваний перехід від попередньої метафоричної, міфологічної силабо-тонічної поезії до риторичних сюжетних верлібрів у збірці «Пісні для мертвого півня». Вихід інсценізованої під інтерв’ю книжки «Таємниця», що стала для багатьох розчаруванням – бо ж вони очікували традиційного роману. І це далеко не все, і це ще не згадуючи сумнозвісних тез Андруховичевої навколополітичної публіцистики.

Залишається тільки радіти щасливому парадоксу, що попри це все, Юрій Андрухович не перетворився на скандальний медіа-симулякр, а залишився письменником, і то письменником любленим, популярним (у хорошому сенсі цих слів), одним з кількох головних імен сучасної української літератури.

Очевидно, що найновіша станом на сьогодні прозова книжка «Коханці Юстиції» - теж не зовсім те, чого сподівалися від Андруховича багато хто з його читачів. «Паранормальний роман» - так визначили цей текст в анотації до книжки. І тут важко не помітити іронії з приводу естетичної консервативності значної частини літературної аудиторії, котра послідовно і невпинно бажає отримувати від своїх письменників саме романи класичної форми та класичної побудови.

Великою мірою пародією на такі запити є й оформлення книжки з ілюстраціями в абсолютно сучасному стилі, але при цьому з натяком на великі поважні видання ХІХ-ХХ століть, коли кожна ілюстрація неодмінно стосувалася певного конкретного епізоду тексту і навіть містила відповідні цитати з нього. У моїй домашній бібліотеці, скажімо, так оформлено зібрання творів Гоголя 1917 року.

«Коханців Юстиції» класичним романом аж ніяк не назвеш. Це роман фрагментований, складений із «восьми з половиною серій». Це, звичайно, вказує на кінематографічність. І справді, місцями «Коханці» мають присмак кіносценарію.

Андруховичеві злочини й злочинці

Кожна з «серій» - це історія з детективним присмаком. Загадкові злочини, дивні та страшні незбагненні події, химерні персони, що неодмінно викликають більш або менш обґрунтовані підозри. Події відбуваються в різні часи, з різного типу людьми.

Наприклад, героєм книжки Андруховича став нібито вбивця жінок, «Синя Борода» давнього галицького провінційного містечка з промовистою назвою Другобіч (усі сюжети книжки пов’язано саме з Галичиною, більшою чи меншою мірою).

Також серед героїв - різноманітні продавці своїх душ темним силам. До речі, продаж щоразу відбувається якось не зовсім за сценарієм. Так, інженер «прекрасної епохи», що випросив для своєї дружини вічну молодість, з подивом помітив, що дружина не лише припинила старішати, а й, навпаки, почала молодшати, дійшовши, зрештою, до стану маленької дівчинки – і це стало підставою засудити її чоловіка за розбещення неповнолітньої.

Є тут і терористи, вбивці політиків. Це вбивця Степана Бандери Богдан Сташинський та Мирослав Січинський, який 1908 року вбив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького.

Або, наприклад, один із постійних персонажів Юрія Андруховича – шляхтич, розбійник і поет, «прекрасний розбишака» барокових часів Самійло Немирич.

Цікавий сюжет однієї з «серій» «Коханців Юстиції» розгортається в окупованому німцями під час Другої світової містечку Західної України. Він не чорно-біло, а з усіма належними критичному мисленню напівтонами переосмислює тенденції того часу, зокрема, колаборацію та опір (політична шаблонність взагалі зазвичай не притаманна художнім творам Андруховича).

Одному з бійців націоналістичного підпілля тут радикально не подобається масова співпраця українського населення з німцями або просто пасивна позиція. Він влаштовує провокацію, наслідком якої мають стати масові арешти, страти українців і – як наслідок – розгортання збройного спротиву.

А у фінальній частині (в тій, яка – «половина» після восьми «серій») зображено загадкове знайдення обезголовленого трупа в обласному центрі Радянської України шістдесятих років (само собою, в ньому неможливо не вгадати Івано-Франківська). В загалом тихому місті це, звісно, справжній вибух. Надто що все сталося на тлі тріумфу фільмів про Фантомаса в радянських кінотеатрах, фільмів, що тільки збільшували увагу до будь-яких кримінальних таємниць. Однак, таємниці обезголовленого трупа так і не судилося бути розгаданою, принаймні, на сторінках цієї книжки.

Постмодерн триває, карнавал не скінчився

Властиво, всі розгадки всіх загадок «Коханців Юстиції», навіть там, де вони є, мають дуже умовний і суперечливий характер. У цьому сенсі книжку можна назвати «антидетективом». Після кожного нібито розкриття істини або нібито тріумфу правосуддя виникає маса запитань. Чи визнані винними справді є злочинцями? Чи справедливе і виправдане їхнє покарання? Ба навіть – чи взагалі мав місце злочин?

Сумнів у можливості докопатися до переконливої правди, у можливості правильного покарання – один із головних наскрізних мотивів книжки. Що ж, це вірна ознака того, що Юрій Андрухович залишається відданим постмодернізму з його багатозначністю та сумнівами у можливості отримати відповіді на запитання.

Як залишається письменник відданим і суто стилістичним традиційним ознакам свого письма. Якщо ви – любитель чи любителька творчості Андруховича в цілому, то в «Коханцях Юстиції» на вас чекають «старі друзі». Маю на увазі фірмові «переліки», специфічну, притаманну саме Андруховичу гру слів, його характерний гумор та сексуальні мотиви.

Отже, карнавал триває. Присутня в книжці, безперечно, і багатоповерхова розгалужена система цитат, самоцитат (а отже, й самоміфологізації – зокрема, на рівні жартівливих «сутичок» із критиками: так, Андрухович їдко знущається з розповсюджених закидів з приводу традицій зображення приходу радянських військ до Галичини 1939 року – з використанням офіцерськими дружинами нічних сорочок як суконь, невмінням користуватися ватер-клозетами тощо), натяків, символів (наприклад, протягом усіх «серій» на маргінесі кожної історії неодмінно з’являється мандрівний цирк «Ваґабундо»).

Так само постмодерною є повсякчасна фрагментація тексту і сюжету, його нібито розпад, але при цьому утримування в єдиному силовому полі.

Загальна грайливість «Коханців Юстиції» наближає роман (я все-таки називатиму його саме так) до ранніх романів Андруховича. Втім, тут зовсім інший, значно повільніший темп, менш «густий» ритм, більше рефлексії та риторики. «Коханці Юстиції» явно не стануть такими культовими, як «Рекреації» або «Московіада», проте навряд чи будуть так само мало прочитаними й осмисленими, як «Таємниця».

Нова книжка Юрія Андруховича, ніби на витку спіралі, багато в чому перетинається з його «класичною» прозою дев’яностих і початку двотисячних років. Але вона ж може виявитись і вступом до істотно нового етапу творчості письменника.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!