Український архітектурний модерн. Сільські школи архітектора Сластіона

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2598 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 11/04/2018Дата публікації

Завдяки групі ентузіастів майже з повного стану знищення і небуття повертаються сільські школи Опанаса Сластіона. Ці школи не просто зразок стилю українського модерну на побутовому, сільському рівні – це ще й пам’ятки спротиву російському імперству й асиміляції. Поціновувач чиказької архітектурної школи, Сластіон вважав, що архітектура нового стилю має синтезувати в собі національні традиції, передові технологічні та стильові тенденції.

Автор: Лариса Вакульницька

Ми звикли уявляти собі, що українство на межі 19 і 20 століть – це селянство, як носій етнографічної культури, й інтелігенція – талановита купка ентузіастів, яка на культурно-науковому рівні намагалась дати українському народу високу культуру. Проте, творча ідея, яка б вона не була прекрасна, не втілюється в життя без грошей. Без грошей можна писати вірші і прозу, картини і розробляти архітектурні проекти «в стіл».

Там вони і залишаться, не помічені ні сучасниками, ні нащадками. А ми ж маємо українську літературу, українське мистецтво, українську науку, українську архітектуру, нарешті!

На гроші панів і народу

На розвиток нашої культури не давав грошей російський уряд, о, навпаки. Загальновідома послідовна – від царів до генсеків - політика асиміляції українського народу, знищення мови, освіти, культури, церкви, привласнення нашої історичної спадщини.

Гроші в ті, ще відносно беззубі у порівнянні з радянсько-російським окупаційним режимом часи російської імперії, на розвиток української культури давали люди, яких ми звикли вважати всуціль зросійщеними.

І хоч політика окупаційного режиму з асиміляції українців була послідовною й копіткою – проте вирішити «українське питання» їй не вдалось.

Завдяки допомозі як великих землевласників і «панів», таких як Милорадович, Скоропадський, Шептицький, Тарнавські, так і потужних бізнесменів - як Чикаленко, Симиренко, а також і в складчину, невідомими дрібними тогочасними «фопами», вчителями, інженерами, фермерами, робітниками, телефоністами і т.д. – всіма станами тодішнього населення України творилась сучасна жива, динамічна, модерна українська культура – наука, література, музика, малярство й архітектура.

Ідеєю відтворити свій власний український архітектурний стиль, творчо переосмислюючи національні традиції й сучасні світові архітектурні концепти, переймалися ще за життя Тараса Григоровича Шевченка.

Справа ця була непростою, бо архітектура церков і громадських будівель в так званому «малоросійському» стилі була заборонена російським царатом ще у 1800-му році.

Втілити в життя цю ідею вдалось вже у 20 столітті, в часи модерну, коли в Полтаві на гроші громади постав будинок місцевого губернського земства (1903-1908) авторства геніального Василя Кричевського – перлина українського архітектурного модерну (УАМ).

Прообрази УАМу можна впізнати в замках Поділля і Галичини, церквах мазепинського бароко, селянських хатах Подніпров’я, карпатських колибах, поміщицьких будинках.

Ви безпомилково впізнаєте цей стиль за характерними заломами на дахах, трапецієподібною формою вікон (часто поряд з прямокутною), башточками (не завжди), крученими колонками, цегляним і майоліковим декором фасадів, що навіюють асоціації з візерунками вишиванок, розписами Петриківки, тощо.

Цей стиль проіснував довго, набагато довше багатьох інших національних відгалужень модерну, відрізнявся різноманіттям напрямків і закінчився аж по другій світовій війні – останньою цікавинкою цього стилю, готелем «Україна» в Луганську.

В стилі УАМ будували різні архітектори по всій території розселення етнічної української спільноти, не зважаючи на кордони тодішніх державних утворень: від заходу України до південної Росії включно, від Ужгороду до Кубані. Чи використовували цей стиль в українських поселеннях на Далекому Сході - залишається недослідженою ділянкою історії архітектури.

Будували церкви, банки, дохідні будинки, готелі, лікарні, училища, школи, клуби, віли, театри, вокзали. Всього в цьому стилі було створено понад 500 різноманітних споруд і комплексів.

І разом з тим, жоден архітектурний стиль так не сварили в часи імперської та ранньо-радянської окупації, й не замовчували в пізньорадянські часи. Якби можна було знищити, щоб і сліду не лишилось – знищили б все, але проблема з житловою і функціональною площею в УРСР завжди стояла гостро – тому деяка частина будинків в стилі УАМ збереглась.

Вибір Лохвицького земства

Це непомічання УАМ, успадковане від радянських часів, інерційно існує й досі, хоча ситуація вже не настільки сумна – принаймні, є надія. Так, завдяки групі ентузіастів (о, яким капслоком в історію України має бути вписане таке явище, як «некорисливі люди, що працюють заради спільного блага») майже з повного стану знищення і небуття повертаються сільські школи Опанаса Сластіона.

Школи ці своєрідні, належать до часів зародження УАМу і концептуально наближені до етнографічно-народницького відгалуження українського архітектурного модерну - такий задум зрозумілий, бо школи призначались для початкового навчання сільських дітей.

Бурхливий промисловий розвиток в Україні на початку 20 століття викликав необхідність в освічених людях, зокрема, і на селі. В 1908 році влада ухвалює закон про обов’язковість початкової освіти.

І хоча освіта українською мовою була заборонена, але якщо не дають вчитись рідною – то можна спробувати побудувати школи в українському стилі, щоб українець залишався українцем.

Ці школи – не просто зразок стилю УАМ на побутовому, сільському рівні – це ще і пам’ятки спротиву російському імперству й асиміляції.

Варто підкреслити: як у випадку і з Полтавським будинком губернського земства (зараз Полтавський краєзнавчий музей. Площа Конституції, 2), вибирали проекти шкіл і давали гроші на реалізацію саме земства - комісія від громади. Бо якби вибирали державні чиновники - то навряд чи вдалось би реалізувати цей чудовий задум.

Земство – виборне місцеве самоврядування, що виникло в результаті реформи 1864 року. Земства опікувались освітою, ремонтом доріг, охороною здоров’я.

Земські курії (збори) були губернськими й повітовими, формувались за становим і майновим принципом, де відсоток дворян, великих землевласників, промисловців, торговців з чималим капіталом був більшим, ніж представництво від міщан і селян.

І от саме земська комісія Лохвицького повіту, попри деякий спротив російських шовіністів, вибрала проекти шкіл від Опанаса Сластіона. Проект був дуже масштабним – всього планувалось побудувати 93 школи.

Опанас Григорович Сластіон – художник, графік, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч – вважається одним із теоретиків і гарячих поборників стилю УАМ (інколи його називають «неоукраїнський стиль»).

Бувши поціновувачем сучасних йому архітектурних тенденцій, зокрема, чиказької архітектурної школи, Сластіон вважав, що архітектура нового стилю має синтезувати в собі національні традиції і передові технологічні та стильові тенденції, при цьому повинна бути вписана в ландшафт – і то не тільки загальноукраїнський, а й конкретний регіональний.

Обмірний фасад двокомплектної земської школи в с. Богодарівка Чорнухинського району. 1913-14 рр.

Земська однокомплектна школа у с. Риги Лохвицького р-ну. 1912-13 рр.

Земська школа в селі Риги, сучасний стан

Плани одно-, дво- та трикомплекних шкіл для Лохвицького земства (креслення Віктора Чепелика). У деяких місцях видно заплановані розсувні стінки

Двокомплектна земська школа в селі Безсали (південь села) Лохвицького району Полтавської області.

Двокомплектна земська школа в селі Гільці Чорнухинського району Полтавської області.

В селі Світличне

Однокомплектна земська школа в селі Піски-Удайські Чорнухинського району Полтавської області.

Будівля земської школи в селі Бондарі

Більше фотографій дивіться тут

Зауважимо, що існувало декілька архітектурних осередків художників, декораторів, гончарів, архітекторів та інших майстрів, що працювали в цьому стилі: Київський, Львівський, Харківський і Полтавський. Саме Полтавському належить честь бути генератором і першим реалізатором ідеї власного стилю.

Характерними для шкіл Лохвицького земства є ризоліти і башточки, які, попри одноповерховість будівлі, є домінантним архітектурним осердям села. Будинки прикрашені українським орнаментом з цегли, шестикутними вікнами, які дають відчуття світла і простору, наметовими дахами з кількома заломами, оригінальними карнизами.

Всього було розроблено 8 проектів на один, два, три, чотири комплекти (класи) з гармонійним поєднанням функціональних технологічних рішень і декоративності. Крім класів, стінки яких були розсувними, щоб можна було перетворити приміщення на більші – мало застосована в ті часи технологія – в школах були запроектовані бібліотека і житлові приміщення для вчителів.

Проект виявився настільки вдалим, що схожі школи побудували ще й в Сумській і Чернігівській областях. Але саме школи в Полтавській області – єдиний настільки масштабний регіональний архітектурний комплекс.

Зберегти спадок

До того, як померти у вересні 1933-го, Опанасу Григоровичу довелось побачити, як порожніють його школи, як декілька поколінь учнів минувшини й теперішності сходять в могилу у супроводі Вершника на Чорному Коні (один з чотирьох вершників Апокаліпсису, що символізує Голод), як вмирає, руйнується і занепадає те, що йому дороге.

Як зникають кобзарі – він збирав їхні думи, створив галерею портретів і навіть організував капелу бандуристів.

Достеменно невідомо, скільки шкіл було побудовано, але приблизно до 70-ти. Вірогідно, будівництво зупинили в 1914 році, з початком війни, коли царський уряд видав сувору заборону на будь-які прояви українофільства.

Станом на сьогодні існує 51 школа. Ще донедавна їх було 54. Майже століття школи були прихистком освіти, але час невблаганний. Є села, де школи залишились школами, є ті, в яких перетворились на магазини, клуби, дитячі садки, а то й чиїсь приватні оселі з відповідним переплануванням, іноді варварським; є вмираючі села, де архітектурні пам’ятки розвалюються й поступово перетворюються на руїни, які вже неможливо реставрувати, а потрібно будувати «репліки» по віднайденій або відтвореній проектній документації і фотографіям і, можливо, в іншому місці.

І якби не ентузіасти… Священик і журналіст протоієрей отець Андрій Власенко з 2008 року їздить в експедиції, шукаючи, фіксуючи, фотографуючи і описуючи школи УАМ. На власні кошти ним був виданий альбом – сьогодні це найповніший друкований каталог шкіл Опанаса Сластіона.

Той самий альбом

Експертна рада при Мінкульті, за енергійного лобіювання ще однієї групи ентузіастів, яку очолює Ольга Герасим’юк, яка зараз зараз працює першим заступником голови Національноі ради України з питань телебачення і радіомовлення, в кінці березня цього року внесла 30 шкіл в реєстр місцевих пам’яток архітектури.

Ми розкидаємось своїм культурним спадком, ніби він безкінечний і невичерпний.

Але так не є.

Більше про цей стиль читайте у нашій статті Український архітектурний модерн. Коротка історія втраченої естетики (ФОТО)

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!