Пафосна нудьга. Симпозіум НАНУ: ідеї з Вікіпедії, дрімота у залі і доповідь космонавта (РЕПОРТАЖ)

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 33593 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 29/03/2018Дата публікації

Дідусь у задньому ряду зали засідань міцно обійняв свій чорний портфель і почав нахилятися до нього все більше і більше, аж поки не задрімав. Мене теж хилить на сон: вчений із Російської академії наук Юрій Батурин вже десять хвилин переповідає історію створення академій наук, починаючи із 4 століття до нашої ери. В принципі, цю інформацію можна знайти у Вікіпедії. Але, виявляється, навіть загальновідомі речі можна озвучувати з таким виглядом, ніби це – наукове відкриття.

Текст: Любов Величко

Раптом на стіні з’являється слайд. Читаю і нічого не розумію: «поліфуркації, флуктуації, мікропереходи». Тихенько звертаюся по підказки до сусіда. Може, доктори наук в курсі, що до чого?

Загадкова мова російського вченого Юрія Батурина

«Він – льотчик-космонавт, але не науковець. Хоче всіх вразити – от і зробив слайди нелюдською мовою. Соціальні процеси пояснює технічними термінами. Не тільки ви його не розумієте, а й більшість людей у залі, включаючи директора. Але він щороку приїжджає і ділиться своїми геніальними ідеями, - пояснює мені науковець, що сидить праворуч. І пошепки додає: – А ще він із родини розвідників. Хоч і займає антипутінську позицію».

Щоб зробити конференцію хоч трохи цікавішою, науковці інколи ставлять запитання спікеру - часто не по темі конференції.

«А у мене до вас запитання як до космонавта, - звертається до Батурина гість із Білорусі Петро Вітязь. - Що ми можемо зробити, щоб більш активно співпрацювати по темі космонавтики?»

Напівсонний зал на якусь мить оживає, лише коли спікер починає дякувати за увагу. Короткі аплодисменти – значить мінус один доповідач, а отже, залишилося менше часу до закінчення конференції.

- Відчуваєте дух Брєжнєва? Машина часу інколи непотрібна, - хихотить науковець зліва від мене.

- Чому ж ви тоді прийшли?

Чоловік важко зітхнув:

- Я завтра виступаю. До того ж, начальниця відділу кадрів Олена Олександрівна напередодні зазирнула до кабінету і суворо заявила: «Директор сказав забезпечити стовідсоткову явку».

«Сенсаційні» дані про історію НАНУ мовою архівних документів інтересу публіки не збуджують. Кожен розважається, як може. Чоловік в прямокутних окулярах та старенькому сірому костюмі уважно слухає свою колегу, яка кокетливо посміхається та щось шепоче йому на вухо, активно жестикулюючи ручкою. За столом жінка із хвилястим волоссям розклала перед собою робочі документи й занотовує у свій блокнот. Поруч з нею втупився в одну точку дідусь у молодіжній сірій кенгурушці та синіх джинсах.

Науковий симпозіум у розпалі

Але найкраще підготувався до симпозіуму Сергій Жабін, учений секретар організації, яка організувала цей захід - ІДНТПІН ім. Г.М. Доброва НАНУ. Молодий науковець взяв із собою електронну книгу, й упродовж дня майже не відривається від її блідо-сірого екрану.

Нудяться не лише молоді. Навіть 82-річний заступник Патона Антон Наумовець в перший день конференції після обіду пішов у своїх справах. Користуючись поважним службовим становищем, на другий день симпозіуму він уже не з’являвся.

«…Отже, ми програму конференції виконали, - підсумовує дводенну роботу директор інституту Доброва Борис Маліцький. - Тому дякуємо вам від імені всього інституту. І особливе спасибі нашій президії! Бо в наш складний час ми думаємо: чи варто витрачати час і сили на такі заходи? Звісно, потрібно!»

Тінь Патона

Кілька доповідей симпозіуму організатори присвятили її незмінному керівнику Борису Патону. Про епоху Патона в українській науці зголосився доповісти 78-річний головний науковий співробітник Інституту Доброва Валентин Онопрієнко. Він встає з-за столу і, насупивши брови, починає читати текст із папірця.

- Валентин Іванович, вас не чутно, - Борис Маліцький жестом показує на мікрофон. Турботлива жінка із заднього ряду підсовує стілець для Онопрієнка, і той вмощується і шукає кнопочку, яка вмикає мікрофон.

- Так от. Патон у нас – знакова особистість, - без особливого ентузіазму в голосі розповідає Онопрієнко, і наступні десять хвилин переповідає біографію академіка. Перший віце-президент НАНУ Антон Наумовець схвально хитає головою.

Співає дифірамби Патону і Олег Грачев, завідувач відділу, який займається вивченням проблем діяльності та стратегії розвитку академії наук: «Маю надію, що дітище Патона буде продовжувати розвиватися…».

- А де ж сам Патон? - питаю у його заступника Наумовця. Той у відповідь широко посміхнувся:

- Ну… Ми ж його шануємо. Він уже на такі заходи не ходить. У нього вік поважний.

- А де ж його можна зустріти?

- Борис Євгенович у президію приходить. Коли здоров’я дозволяє. У середу, наприклад – на засідання президії. І в п’ятницю… може.

Побачити Патона на власні очі хочу не тільки я. Молодий вчений Антон Корецький за вісім років роботи в інституті Доброва та численні ходіння на усі конференції ще жодного разу не бачив керівника НАНУ.

«Я живу в гуртожитку з іншими науковцями. І ніхто з тих, з ким я спілкувався на цю тему, не зустрічав Патона. Ми знаємо його лише за переказами. Це такий собі міфічний персонаж. Але я б дуже хотів хоча б одним оком на нього глянути», - каже він під час кава-брейку.

Старші науковці згадують – востаннє Патон приходив на симпозіум у далеких дев’яностих. А потім почали ширитися чутки про його поганий стан здоров’я.

«Єдиний публічний захід, на якому академік мусить бути присутнім – це щорічна звітно-виборна конференція НАНУ. Зазвичай вона відбувається на початку квітня, - пояснює завідувач Сергій Бублик, заступник завідувача відділу системних досліджень науково-технічного потенціалу Інституту Доброва. - Це закриті збори для членів-кореспондентів та академіків, під час яких підводяться підсумки річної роботи всіх установ НАНУ. Тоді Патон зачитує для всіх присутніх загальний звіт. Зазвичай на це потрібно 40 хвилин. Втім, кажуть, що під час останніх таких зборів у 98-річного вченого не вистачило сил дочитати звіт до кінця. За станом здоров’я».

Питання старішання кадрів НАНУ під час наукових конференцій обговорюється вкрай рідко. До трибуни вийшов із доповіддю про зміну вікової структури дослідників академії представник середнього покоління Ігор Булкін.

«Тривалість життя наших вчених подовжується, і це прекрасно! Але чи прийде їм хтось на зміну? Зараз молоді не дають жодних перспектив», - каже вчений, демонструючи графіки та цифри.

Деякі сивочолі науковці аж почервоніли. Кілька людей вийшли із зали. Для чого їм зайвий стрес?

- А чому після досягнення пенсійного віку вчені не виходять на пенсію? - моє майже риторичне питання до спікера розворушило весь зал.

- Тому що пенсія маленька, - відповів старенький дідусь із заднього ряду під бадьорий сміх колег.

У цю мить величезний стенд зі збільшеною копією постанови НАНУ з гуркотом звалився на підлогу. Регіт посилився.

Коли відсміялися, пролити світло на проблему наважився 78-річний заслужений діяч науки і техніки Олександр Попович:

«Багато людей, які не знають нічого про наукові колективи (це, в тому числі, стосується і наших колективів), мають нахабність звисока судити про науку. 40% вчених-пенсіонерів таки йдуть на пенсію, а 60% залишаються на роботі. Основна причина, чому молодь не йде в науку – економічна. У нас низькі зарплати у молодого вченого. Ще є психологічна причина: через падіння авторитету науки».

Сказав, як відрізав.

Болючі теми

Зараз наукові симпозіуми в інституті Доброва проводять два-три рази на рік. Старожили (а їх тут більшість) із ностальгією згадують, як наприкінці дев’яностих на конференції приїжджало до трьохсот чоловік.

«У 1998-му році конференцію проводили на великому пароплаві, і цілий день пливли по Дніпру. Прямували аж до Черкас. Відвідували шевченківські місця. Було багато зарубіжних гостей», - розповідає Лідія Кавуненко, заступник директора інституту Доброва.

Зараз до кінця конференції досиджують від сили тридцять учасників: організатори, іноземні гості та кілька працівників інституту, яких змусило прийти керівництво.

- А як ви підбираєте теми для наукової конференції? - запитую Лідію Ковтуненко – члена оргкомітету сьогоднішнього симпозіуму.

- Теми літають у повітрі. Беремо найактуальніші - переважно, ті, за які інститут отримує державні гроші. У кожного відділу інституту є своя тема для досліджень на 3-5 років. Ми з колегами обговорюємо проміжні результати, і в ході обговорення шукаємо нові теми для досліджень. Тобто, під час наукової конференції відбувається апробація наших результатів. Це наче звіт. Особливо цікаво побачити реакцію наших закордонних колег.

Цього року академія наук святкує своє сторіччя. Тож симпозіум вирішили присвятити ювілею НАНУ і підвести підсумки її роботи. І назвали відповідно: «100-річчя Національної академії наук України: минуле та сучасність». І – ні слова про майбутнє.

Дивлюся в програму конференції. Всього – 25 виступів. Які ж теми зараз літають у повітрі? «Епоха Патона в українській науці», «Становлення полімерної науки в Україні», «Роль вчених у створенні Житомирського музею космонавтики» та «Маловідома адреса ВУАН: «Академічний будинок» на Короленка, 37/29»…

Але немає тем «Новітні методи пошуку фінансування для наукових досліджень: досвід НАНУ», «Реформування академії наук: перспективи», «Прикладні дослідження: моделі взаємодії із бізнесом на прикладах інститутів НАНУ».

«Так, у нас є тема конференції. Але… просто у нас не прийнято відмовляти. Бо беруть участь наші колеги, і вони традиційно приходять зі своїми результатами. Ми намагаємося зберегти гарні стосунки з ними», - пояснює Лідія.

Та інколи толерантне ставлення до колег вилазить боком іншим присутнім. За кордоном науковці приходять лише на ті виступи, які їм цікаві. І це служить своєрідним індикатором популярності вченого та актуальності теми, яку він досліджує. Але в українській академії наук все ще живе неписане правило «партия сказала «надо», комсомол ответил – «есть». Хочеш – не хочеш, а треба відсидіти від початку і до кінця симпозіуму.

«В ідеалі, наукові симпозіуми мають проводити, коли накопичуються наукові знання. А в Україні звикли так: треба (!) провести раз на рік – і проводять. Тобто, конференція - це радше ритуал. Вчені приходять, щоб прочитати свою доповідь, бо потім її опублікують», - пояснює Ігор Булкін, завідувач міжвідомчої лабораторії МОН і НАН України з проблем формування та реалізації науково-технлогічної політики ДУ «ІДНТПІН ім. Г.М. Доброва НАНУ».

Вчені обурені, але рідко висловлюють своє незадоволення вголос: конференція має складатися із доповідей про наукові проблеми та їх вирішення; натомість таких заходах обговорюються теми, висмоктані із пальця.

- Наукова проблема – це те, з чого починається наука. Як долетіти на Марс за три години, як вилікувати рак – це є наукові проблеми, - пояснює Олег Мех, завідувач відділу системних досліджень науково-технологічного потенціалу інституту Доброва. - Є відкриття – значить, буде продукт, який рано чи пізно можна буде продати.

А в нас теми дисертацій часто народжуються так: науковий керівник за п’ять хвилин формулює наукову проблему. Запитуєш його: «Що ж тут невідомого?», а він тобі: «Ну, ми ж цього не знаємо». – «Але ж інші знають». На виході ми маємо ще один стілець – такий самий, як і сотні інших. А потім Гройсман ставить закономірне запитання: «Друзі, а де економічний ефект? За що ми вам гроші даємо?».

Через те, що не вирішуються реальні наукові проблеми, науковці зашифровують свої дослідження та доповіді незрозумілими термінами. Але коли вченому є що сказати, він може пояснити свою ідею простими словами.

Молоді заручники

Може, мені було нудно, бо я не науковець? У перерві між виступами ми з молодими вченими пішли до кабінету пити чай. Цікаво, що вони думають про сьогоднішній симпозіум.

- Які теми з озвучених на конференції, були для вас цікавими? - запитую у Дениса Жернового, молодшого наукового співробітника інституту Доброва.

Він замислюється, і перед тим, як відповісти, обдумує кожне слово – бо керівництво інституту може обуритися, якщо в інтерв’ю буде сказано щось, що їм не сподобається.

- Не було конкретики з приводу майбутнього академії. А мене як молодого вченого це дуже цікавить і хвилює. Натомість щоразу чуємо одні й ті самі доповіді. Про одне й те саме. Абстрактні речі без жодного зв’язку з реальністю.

Денису є з чим порівнювати: він стажувався за кордоном і бачив, які цікаві теми піднімають його колеги під час публічних заходів.

«На конференції приходять авторитетні вчені, які публікуються у рейтингових міжнародних наукових виданнях. Наприклад, в Об’єднаному віденському інституті ми обговорювали тему залучення прямих іноземних інвестицій в українську економіку. Я там для себе відкрив нову методологію для досліджень».

«Я стараюсь ходити лише на цікаві конференції. Навіть наш інститут щороку проводить конференцію у Пущі-Водиці. Приходить на неї в основному молодь», - каже Олександр Пустовіт, аспірант Інституту телекомунікацій і глобального інформаційного простору НАНУ.

Паралельна реальність

Пізнім вечором у Будинку вчених семінар проводить аспірант Інституту кібернетики НАНУ Сергій Шпига. На прикладі базових задач з теорії ігор та використання умови рівноваги Неша він демонструє, як правильно вести ділові переговори, щоб залишитися в максимальному виграші.

Семінар тривав сорок хвилин, але присутні ще півгодини не відпускали спікера: ставили йому запитання, обговорювали почуте, і ділилися враженнями.

- А як ці знання, крім переговорів, я ще можу використати? - лунає запитання із зали.

- Варіантів безліч. Мій знайомий випускник Інституту кібернетики за допомогою рівноваги Неша грає в інтернет-покер. І заробляє пристойні гроші, - відповідає Сергій.

В очах гостей з’явилися іскорки.

Виявляється, організувати пізнавальний, корисний та цікавий науковий захід в Україні – реально. І для цього не знадобляться додаткові мільярди фінансування. Це доводить Катерина Терлецька, яка уже два роки є головою Ради молодих вчених при Інституті проблем математичних машин та систем НАНУ.

За словами молодої дослідниці, керівну посаду їй дали зі словами: «Можеш нічого не робити, бо зарплату ти все одно за це не отримаєш». Але дівчина не хотіла сидіти на місці і вирішила організувати регулярні семінари для молодих науковців.

Науковець Катерина Терлецька організовує лекції для молоді

«Неправильно, що люди працюють в одному інституті й не знають, чим займаються їхні колеги. А потрібно спілкуватися, обмінюватися думками. Це дуже корисно», - пояснює вона.

І продовжує: «Я прийшла до Будинку вчених і кажу: «Дайте мені залу для семінару». Директорка каже, мовляв, графік дуже щільний, можна раз на місяць проводити. Пізніше виявилося, що ніяких проблем із суперзайнятістю Будинку вчених і не було. Зали - вільні! Тож зараз двічі на місяць я можу проводити семінари у будь-який зручний для нас час».

І ось уже півтора роки поспіль Катерина щомісяця збирає молодь у Будинку вчених.

«В нас організувалася невеличка команда: я, Сергій Шпига, Олена Казьміна та Сергій Жабін. Разом підшукуємо серед своїх знайомих гідних доповідачів. Часом у залі яблуку ніде впасти – настільки людям цікаві теми наук про життя, екологію, штучний інтелект, цифрові науки та теорії ігор».

І якщо українську науку хтось врятує, то саме такі молоді ентузіасти, але не нинішні очільники НАНУ.

Також читайте інші матеріали з циклу про Академію Наук:

Зомбі-академія: вчені-пенсіонери НАН України не витримують конкуренції у світовій науці. Їх утримання коштує близько 3,7 млрд. грн

Наукове рабство. $15 тисяч за дисертацію, гори барахла і злидні. Сповідь молодого вченого з інституту Патона

Ера динозаврів. Попри колишні досягнення, Інститут кібернетики НАН повільно вмирає

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!