«Донецький» і «львівський», майдан і АТО: історія однієї з найкращих світових фотографій 2017-го року

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 9266 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 09/03/2018Дата публікації

Наприкінці грудня «The Guardian» опублікувала рейтинг з двадцяти п'яти найкращих фотографій 2017-го року. Серед них - робота донецького фотографа Сергія Ваганова, яку він зробив у тилу одного з батальйонів 59-ї бригади ЗСУ. Зробив він її у селі Водяному під Маріуполем, після роботи над нашим репортажем про фронтовий побут цивільних. Як склалася доля фотографа і його героя? На фото старлей Олександр Назарійчук зі Львова. Він повернувся додому, відходить від війни і допомагає дружині вести блог в Інстаграмі. Фотограф Ваганов мешкає у власній квартирі у Маріуполі та судиться з Пенсійним фондом.

Автор: Дмитро Кирилов

Великі кадри народжуються раптово. Після передової ми потрапили в тиловий пункт батальйону в селі Талаківка. Туди на кілька днів відпочинку по черзі виводили для перепочинку бійців з передової, там же готували гарячу їжу для всього підрозділу. Як Сергій Ваганов знайшов імпровізований спортивний зал для бійців і сфотографував зі штангою з 120мм мінами замість млинців старшого лейтенанта Олександра Назарійчук, я не помітив.

Але самого старшого лейтенанта я мріяв розговорити давно. Я знав, що в 59-тій служить офіцер зі Львова, який взимку 2013-2014 років був на Майдані в складі одного з батальйонів Внутрішніх військ, а потім змінив МВС на міністерство оборони і воював в АТО.

Те саме фото з «The Guardian»

Сергій Ваганов - людина з непростою історією. У 2010 році його фотографія шахтаря, обгорілого після аварії на шахті імені Засядька, потрапила в рейтинг «Кращих журналістських фотографій 1-го десятиліття 21 століття» новинного агентства MSNBC.

Мені стало цікаво поговорити з двома героями цієї випадково схопленої миті, офіцером і журналістом, дуже типовими акторами нинішньої війни.

Фотограф

«Я в Талаковке вышел покурить и краем глаза вдруг вижу что-то непонятное - эту штангу из мин, - розповідає про історію фото Сергій Ваганов. - Я видел разные спортивные площадки и разные штанги у военных: и из шлакоблоков, и из траков гусеничных, и из шестилитровых бутылей с песком, турники и брусья из акаций тоже видел… Фактически на каждой позиции есть такой уголок.

Но тут были мины, и они меня поразили, конечно. Я поймал какого-то проходившего бойца с просьбой отжать эту штангу, сама по себе она «кадром» не являлась, но он отмахнулся. А следом вышел Саша с вопросом: «Что нужно?». Я его попросил показать, как она работает, и он тут же тоже: «Я не буду!». Ну я и пристал к нему: «Почему «не буду»? Вы тут самый красивый!». Он после этих слов растерялся как-то и сделал подход к штанге. Можно сказать, хамство мое сработало!»

Сергій Ваганов і знімальна група 5 каналу - Тетяна Ігнатченко і Євген Гончаренко. "У нас склалася традиція фотографуватися в уцілілих дзеркалах на війні. Там, де в них більше ніхто не дивиться", - каже Ваганов

У рейтингу The Guardian в історії цієї фотографії більшу частину зайняла історія роботи фотографа Ваганова в Донецьку і його вигнання з міста. Сергій Ваганов знімав щоденну хроніку Донецька з зими 2014-го до входу в липні в Донецьк зі Слов'янська загонів Ігоря Гіркіна (Стрелкова), і своє місто він покинув не з власної волі.

Донецьк, 2014

«Это было 10 июля, Гиркин 5-го только вышел из Славянска и проводил свою первую пресс-конференцию в Донецке, - згадує Сергій. - Я зашел в ДонОГА и возле лифта меня встретил Олег Фролов, известный донецкий деятель русского движения еще с 90-х. В Донецке горизонтальные связи были очень развиты, и мы все друг друга знали. И на начальном этапе они в принципе спокойно относились к тому, что я их снимал.

Этот Фролов на митингах в феврале еще кричал: «За Ваганыча любому ноги поломаю!». Они не видели, как это все выглядело со стороны - неправильно, безобразно, преступно. Они жили всем этим и им казалось, что фотографии — это хорошо.

И вот этот Олег Фролов в июле меня остановил, и какой-то российской электронной коробочкой вдруг стал меня проверять «на наличие жучков». Он мне: «Зайдем со мной на 5 этаж!». Он со знакомым завели меня и ушли. Говорили со мной уже какие-то недонецкие люди.

Сказали: «Мы знаем, ты хороший специалист и на врагов мы тебе работать не дадим!» - предложили мне работу на телеканал «Звезда» за сумасшедшие для меня деньги. Что-то около 45 тысяч рублей, полторы тысячи долларов по тому курсу - из одного кармана ни от кого столько я не получал.

Я спросил: «А если я откажусь?». Мне ответили: «Тогда пойдешь копать окопы за бесплатно!». Я ингалятор показал: «У меня ж астма, какие окопы?».

Мне спокойно ответили: «Значит подохнешь быстрее!» Ну и все. Я им сказал, чтоб определялись быстрее, что со мной делать, потому что у меня через 10 минут пресс-конференция. Они подумали и отпустили меня, но сказали, что найдут. Я отснял Гиркина - и это стало последней моей работой в Донецке. Пришел домой, сложил сумку и первым автобусом в 6 утра на следующий день выехал в Мариуполь».

З серпня 2014-го Ваганов знімає війну і мир в Маріуполі, він тут, так би мовити, корінний житель - від померлої мами йому залишилася однокімнатна квартира в місті. Так що Ваганов - переселенець з особливим становищем: має прописку в Маріуполі, має право голосувати на місцевих виборах, але не має своєї пенсії по інвалідності.

У серпні 2017-го її виплату, керуючись інструкціями Мінсоцполітики, призупинив Пенсійний фонд. На думку відомства міністра Андрія Реви, колишні «донецькі» зобов'язані реєструватися і можуть отримувати пенсію тільки як «переселенці», незалежно від наявності нових місць проживання, прописки та членства в нових громадах.

Багато вважають за краще не боротися з міністерством, по другому колу отримують всі довідки. Але Ваганов гордий, він за довідкою не йде, пенсію не отримує і сьомий місяць завзято судиться з Пенсійним фондом. Як відсудить пенсію - подасть в суд за моральну шкоду.

«Украина - это я, а не все эти «ревы»! Дискриминации быть не должно. Понимаешь меня?»- говорить він. Я розумію.

Офіцер

Олександр Назарійчук зараз - викладач в українській Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Їхати для розмови з ним довелося понад добу - з Маріуполя до Львова поїзд їде 30 годин. Але воно того варте.

Свого часу Олександр закінчив Львівський державний університет внутрішніх справ якраз за фахом «викладач психології у вищих навчальних закладах». Ще в 2011-му йому дали звання «лейтенант міліції», але в міліцію він не пішов, пішов в магістратуру вчитися. Після неї в березні 2013 року вже з усім цим багажем його призвали служити строкову службу. Рядовим, до Внутрішніх військ, була і є у Львові така частина 4114. Коли почався Майдан, частину перший раз відправили туди.

17 січня 2014 року рядового Назарійчука демобілізували, а 19-го його частину вдруге кинули у відрядження до Києва.

«Я недовго посидів вдома, щось мені «стрельнуло», я підписав короткостроковий контракт і поїхав вже молодшим лейтенантом, командиром взводу, до своїх хлопців», - розповідає Олександр.

Майдан

«Чесно кажучи, ми часто толком і не знали, де ми були - вивезли з автобуса, розвантажили, поставили - півдня постояли, відвезли, - розповідає про ті дні Назарійчук. - Для мого взводу все обійшлося без втрат, в сусідньому ж дві людини, з якими я відслужив строкову службу, загинули. Будівля Апеляційного суду на Грушевського, біля якої ми тоді стояли, була захоплена, і звідти прозвучала одна автоматна черга. Як стояли ланцюжком, так двоє людей з ланцюга і почали падати, їх спіймали, віднесли... У одного три кулі потрапили в живіт, другий отримав кулі в область нирок. Один мій товариш помер на місці, другий вже потім в лікарні. Не врятували...

- Хто утрмував будівлю Апеляційного суду?

- Як їх там називали, не знаю - «тітушки»? Чотири людини заблокували будівлю, чому відкрили вогонь по нас - ми не уявляємо.

Командира нашого батальйону підполковника Березнюка завжди пам'ятатиму. Серйозний дядечко - колишній «краповий берет», експерт як у фізичному плані, так і мізки у нього правильно мислили. Він тоді в цей Апеляційний суд сам зайшов.

На нас КЗРН (комплект захисту рук і ніг - прим. Д.Д) - наколінники, налокітники, шолом Ш-307 знову ж, щит. На комбаті, коли він в ту будівлю сам входив, тільки бронежилет залишався наш стандартний «Панцир» - він тільки проти ножа захищав, не від автоматної кулі. Все інше він перед строєм кинув, щоб не сковувало рухів. Зайшов в цю будівлю - і через 15 хвилин вийшов, виніс автомат, кийки якісь і сказав: «Заберіть їх!». Коли зайшли досередини, всі четверо були без свідомості й пов'язані.

- Знаєш їхню подальшу долю?

- Я не заглиблювався тоді в цю ситуацію. Зовсім інші думки були. Реально, переді мною загинуло два хлопці, з якими я пройшов всю строкову службу в одному взводі. Просто у мене була вища освіта і я служити мав 9 місяців, мене демобілізували, і я з ними поруч у тому ланцюгу не стояв, вже взводом сусіднім командував. А всі мої товариші по службі терміновій багато потім переслужили, хто живий залишився.

Уже під Маріуполем на блокпості зустрів солдата з взводу, яким я командував у внутрішніх військах. Він уже в Національній гвардії, підписав контракт, одружився в Маріуполі, дочка у нього ...

Така зустріч була! Я машину зупинив, поговорили ...

А подальшу долю комбата мого, підполковника Березнюка, я не знаю.

Знаєте, взимку 2014-го ми не знали, за що ми стоїмо, навіщо ми тут, чому ми не пускаємо людей з нормальними очима, що стоять навпроти нас. За нами стояли люди з битами, ланцюгами. Не пускали ми, виходить, хороших до поганих, але хто хороший, хто поганий - ніхто солдатам не пояснював, вище командування було повний «нуль». Для мене це стало переломним моментом - стояти незрозуміло навіщо, виконувати незрозумілі накази, люди на нас кидаються, ми повинні якось захищатися... Пішов я з Внутрішніх військ».

Війна

Повістка Олександру Назарійчуку прийшла в грудні 2014-го, в третю хвилю мобілізації. Сам Саша з військової родини, народився в 1990 в Магдебурзі в групі радянських військ у Німеччині. Батько - підполковник ЗСУ - на сьогодні пройшов три ротації в АТО. Син теж пішов служити.

Спочатку півтора роки вчився і сам навчав новобранців на полігоні, потім перевівся в Академію до Львова і вже звідти в березні 2017-го виїхав на свою ротацію. «Батько зі своєї ротації приїхав, ми з ним привіталися, два дні поруч побули, і я в АТО поїхав», - згадує Олександр.

«Я служив психологом батальйону 59-ї бригади, і ми тримали позиції під Водяним, Гнутовим і за Талаківкою, - продовжує Назарійчук. - Чим доводилося займатися на фронті? Переважно - розмовляти з солдатами: на «передку» у хлопців інформаційний колапс, вони не знають толком, що попереду, що позаду, що діється в світі? І основна твоя робота - донести, що відбувається у нас за спиною і що - на тому боці. Принаймні, про те, що розповідають люди звідти, що по телевізору показують, що розвідка говорить.

На передовій. Фото Сергія Ваганова

Ну і, звичайно, зарядити магазин і стати поруч з ними в окопі, щоб бійців підтримати, щоб бачили офіцера поруч. Офіцерів на «передку» не вистачає, часто позиціями командують сержанти, і коли хлопці бачать поруч офіцера, то розуміють, що не все так погано, як здається спочатку. Хоча сержанти на передовій часто не першу ротацію служать і знають краще за багатьох, як поводитися, як мінімізувати втрати, як правильно додатково зміцнити позиції і все інше.

Я бував на нашій передній лінії, від першої до останньої точки, і для мене все це було по-новому. Раніше я знав це все «по книжці» і по тому, чого навчився на полігоні. Потім вже вчили мене «що до чого» сержанти та досвідчені солдати. Дуже їм вдячний за це.

Майданчик цей спортивний - потрібна річ для психологічного розвантаження! Робив я його з головним сержантом по матеріальному забезпеченню. Ще мінометники нам добре допомогли - мінами неробочими 120 мм. Знайшли звичайну залізну трубу, навіть не гриф, одягли ці міни. Все, що знайшлося в зруйнованій будівлі, в діло пішло, випиляли лавку цю, все облаштували. Там у нас штанга була, бетоном залили пляшки під «гантелі». Кілька разів штангу піднімеш, втомлюєшся - і стрес меншає...

Праворуч Олександр Назарійчук

- Де найскладніше було?

- Під Водяним, звичайно. Там до позицій супротивника в найближчому місці 70 метрів, 100 метрів.

- Правда, що там коти ходять в окопи навпроти?

- Так, був там такий кіт, який записки на ту сторону носив. Рудий кіт, червоний нашийник від бліх, а на нашийнику кільце від гранати. В кільце засунута записка нехороша: «Вы укропы…». Наші щось таке саме відписували, кіт приходив відгодований назад, наші теж у боргу не залишалися. З кожною ходкою ріс рудий в розмірах. Їв кіт те саме, що й ми. Там стандартні клички котів армійські, прості - «Тушонка», «Згущонка».

- А я чув, що у вас пса на прізвисько Абрам поранило?

- Так, був великий пес, алабай. Пес жив командиром на ВОПі (взводний опорний пункт - прим Д.Д) за 200-300 метрах від противника. І цей пес щоранку з командиром обходив позиції. Командир поїхав на тиждень у відпустку, за нього залишився інший офіцер. Але пес щоранку звичним маршрутом інспектував позиції сам і десь «виліз». З того боку побачили і обстріляли його - поцілили в лапу.

У відповідь ми придушили їх вогнем, витягли собаку і відвезли до Маріуполя. Три або чотири операції зробили, поставили пластину в задню лапу, там стегно пошкоджене було. Не знаю ціну, своїм коштом Абрама лікував командир того ВОПа. У мене їхнє фото є, ще з полігону, вони завжди разом.

Зараз, слава Богу, пес повернувся живий і здоровий з ротації разом з бригадою в Гайсин під Вінницею. А мій батальйон в місто Кодима Одеської області. Бачив ролик в інтернеті, як люди їх зустрічали. Зробили ланцюг з прапорами, місцева адміністрація вийшла, батальйон теж під прапорами, колоною додому зайшов. Приємно було дивитися, що не забувають армію.

- З місцевими складно було знайти спільну мову в тому ж селі Водяне? Вони там живуть, а ви який вже за рахунком в їхньому житті батальйон...

- Чесно кажучи, я думав, буде важче. Заїжджали на територію, де люди перебувають котрий рік під постійними обстрілами, бійці у нас в бригаді всі україномовні, а там відсотків 80 російською говорять. Але якось знайшли точки доступу, ми їм водою питною, хлібом допомагали, вони нам продуктами з городу - огірочки, помідорчики, горіхи... Я горіхи зараз не можу їсти, сильно переїв.

Серед місцевих є військовий інженер - ще з в радянській армії служив, росіянин, але з абсолютно чіткою проукраїнською позицією, дуже допомагав. У нього там такий гараж окультурений, все що треба є, зварювальний апарат свій та інше.

Ми як могли їм з поїздками до Маріуполя допомагали, коридор безпеки організовували, у багатьох місцевих свій транспорт був. Не без перевірок на блокпостах, звичайно. Але проблем не було ніяких, жодних навіть підозр з приводу зливу інформації на ту сторону не виникало...

Мир

В свої 27 років Олександр Назарійчук, як для старшого лейтенанта, вже старий.

«Армія зараз сильно змінилася! – говорить Назарійчук. - Ті молоді офіцери, яких я бачу, - а це і старші лейтенанти, капітани, є молоді майори мого віку, -

всі побували в найгарячіших місцях в 2014-му і в 2015-му, коли йшли найважчі бої. У нас серед курсантів дуже багато бійців, які пройшли АТО і вирішили залишитися в Армії. З ними набагато легше знаходити контакт, їх набагато краще розуміють офіцери, які теж були там. Ми у Львові готуємо командирів взводів для мотопіхоти і танкістів».

Я запитав про посттравматичний синдром у бійців, які повернулися з війни в мирне життя.

«Можу сказати про себе, - пояснює Олександр. - Спочатку дуже дико дивитися на це мирне львівське життя, щасливі обличчя людей, що піднімають келихи в кафе. Мене це якось нервувало: «Ви тут радієте, а там навіть не розумієте, що діється!». Чи не знав, куди себе подіти, за кермо не сідав, бо на різні звуки, сигнал будь-який, сплеск - міг неправильно відреагувати, різко смикнути кермом. Пару разів спочатку сів за кермо і ... передав машину дружині. Дружина з цього стану і витягла. Тягнула мене з того життя назад в мирне: за руку і вперед на вулицю, на люди, з нею проводити десь час!

Дружина у мене - аналітик ринку в компанії «Галнафтогаз». Марічка моя, крім цього, починає вести про життя у Львові і всяке жіноче - є багато модних слів, яких чоловіки не розуміють. Суботами тепер вчуся її красиво фотографувати для блогу, відволікаюся від служби.

Одружилися ми ще до моєї строкової служби. Виходить, вона мене чекала півтора роки, поки я на полігоні служив, потім я допізна працював в академії тут у Львові, потім вирушив в АТО. Чекала, чекала...

Багато проблем, вникнути в мирне життя після АТО дуже важко і, якщо є рідні люди, які не тиснуть, а втягують в світ, адаптація проходить все ж легше».

Саша - ще початківець-блогер і фотограф, і «технічну частину» в цьому питанні йому ще потрібно підтягнути. Його чарівна дружина Марічка веде свій блог в Інстаграм і тільки збирається відкрити канал в YouTube. З дружиною лейтенанта ми поговорили теж, і особисто у мене склалося враження, що Марічка зі своєю мудрістю і терпінням дасть фору будь-яким професійним військовим психологам.

Олександр та Марічка Назарійчуки. Фото з Інстаграму Марічки

«Я себе не накручувала, що він міг якось помінятися, хоч і бачила, що в нього є якісь агресивні реакції, але пропускала їх повз вуха й делікатно намагалась сказати: «Не нервуйся», - говорить вона. - Я не робила ніякої трагедії на зразок того, як зараз пишуть і як говорять : «Он він приїхав зовсім іншою людиною!».

Я поводилася так, ніби він на тій війні і не був! Я пропонувала ходити і робити якісь корисні для нас речі, ходити в кафе, ходити в кіно, бо він хотів просто сидіти вдома і не бачити людей. Я не намагалася йому нав’язувати якісь великі шумні компанії, ми зустрічались з двома друзями або з родичами чи батьками, але щоб він перебував десь хоч би періодично у людському середовищі. І все!

Ми просто його сприймали таким, який він є, і не намагалися його зі своєю свідомістю поміняти. Тому що мені здається, що вся причина проблем у тому, що жінки очікують, що чоловік приїде - і він буде іншим».

Майбутнє

Марічка знає все можливе про життя чоловіка на війні, зі знанням справи передає привіти маріупольським журналістам і фотографам, і готова зустрічати їх усіх у Львові.

Ваганов, як завжди, запрошення прийме і не приїде. Буде лікувати свою астму і виїжджати за нагоди у вигляді приїжджих знімальних груп телеканалів на передову, до чергових Сашків і Павликів, що зайшли на ротацію. У своєму легкому, мало від чого захисному бронежилеті та надійній кевларовій касці, подарованій недавно загиблим донецьким волонтером Льонею Краснопольським.

Йому в цьому році 60, і він ще багато хоче встигнути. Повернути пенсію, до речі, теж входить в його перелік пріоритетів на життя.

Старший лейтенант Назарійчук недавно з заступника командира роти курсантів з виховної частини став викладачем за своєю основною спеціальністю, психологією. У нього попереду все нове - робота на кафедрі, викладання і, як у всіх, можливе нове відрядження в Донбас.

А Марічка буде працювати аналітиком ринку нафтопродуктів, розвивати свої канали в соцмережах і далі любити й захищати свого чоловіка.

І всі вони будуть жити своє життя, і знатимуть своє місце на війні. Як і всі ми. Ті, хто знає, що ця війна є.

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!