"Ви будете заробляти стільки, скільки хочете". Селяни годують Київ тепличними овочами та мріють про європейський ринок

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 11253 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 26/02/2018Дата публікації

Красилівка, Димерка, Требухів. Села, що розташовані неподалік від Києва, десятиліттями годують столицю овочами. "Своїм робітникам я плачу іноді більше за себе, бо вони багато працюють і вже о п’ятій ранку їдуть на роботу. Дзвонять ось вже до мене дівчата шістнадцять-сімнадцять років та просяться на роботу. Каже одна: хочу плаття гарне на випускний. Напише в школу, що хворіє, а сама до мене працювати поїде. Загалом, якщо є у людини талант і бажання, то вона в Красилівці й озолотитися може. Я не жартую".

Автор: Дарина Проказа

“Тут діють закони дикого ринку”, - кажуть місцеві. Незадовго до весняного сезону вони вже закуповують насіння у Голландії та Франції й інвестують десятки тисяч гривень у майбутній врожай. Як покоління селян налагодили сільський бізнес та мріють про поставки у Європу - у репортажі “Текстів”.

«Дівчино, вам щось підказати?» – з-за помідорів, огірків, добірної картоплі виглядає продавчиня. Закутана у кілька шарів теплого одягу, вона привітно усміхається: з-поміж десятків інших прилавків покупець підійшов саме до неї. Пані Наталя родом з Красилівки. Вже тридцять років вона мало не щодня їздить торгувати власними продуктами на головний ринок країни – Бессарабський. Помідори, зелень, перець – все своє, запевняє жіночка, і хвалиться: тут торгували ще її мама та бабуся.

На Бессарабці Наталя торгує втому числі і своїми овочами з Красилівки

«У нас тут і зірки, і політики бувають. Деякі покупці їздили до мене додому, щоб пересвідчитися, що в мене справді своя продукція, - розповідає пані Наталя. – Їздили до мене в Красилівку, і я все-все показувала. У нас же екологічно чисте все».

Овочеві династії

Від Києва до Красилівки тридцять кілометрів. Щодня місцеві долають шлях до міста машинами й громадським транспортом. Маршрутка № 803 від метро Лісова за сорок хвилин довезе пасажирів через Бровари та сусідні села прямо до центру. Сільмаркет, нова затишна кав’ярня та магазин ділять головну площу із великою православною церквою. Навпроти - двоповерхова біла будівля сільської ради. Сучасна “парковка” для велосипедів сильно контрастує з подертою дошкою оголошень: “Работа склад!!!»

“У нас тут приблизно половина селян заробляє винятково на базарі”, - розповідає працівниця сільської ради пані Світлана. Поки селищна голова у відпустці, то з усіма питаннями йдуть у її кабінет. - “Дехто з наших на складах від київських супермаркетів працює, хтось на старій фермі, де нині виробляють нитки. Все ж мало не в кожного вдома - теплиці”.

Вирощувати овочі тут - сімейна справа. Хоча сусідні села Димерка, Требухів - теж повністю заставлені теплицями, продукцію з Красилівки можна знайти мало не на кожному ринку Києва.

“Мій брат в Тернополі живе, - каже пані Світлана. - Він там купував картоплю - і та з Красилівки! Але зараз у Києві місць, де можна торгувати, стало менше”.

Пані Світлана вже багато років працює діловодом у приймальні сільської ради. У спеціальних зошитах вона реєструє шлюби, народження та смерті. “Папери перекладаю з місця на місце”, - жартує жінка й показує великі книжки з записами, де веде облік сімей Красилівки: така-то земельна ділянка, голова родини - Василь, 47 років. Мало не кожен з селян має власні паї.

“Розпайовка була після колгоспів, - пояснює працівниця сільради. - У нас є два орендарі, які беруть у людей землю і платять тисячу гривень на рік. У інших селах родичі казали, що отримують 150 кг цукру, три тонни пшениці кожному за два гектари землі, а у нас - одна тисяча. Це знущання, звісно, проте не здаси їм пай - і того не буде”.

Державні програми для сільського господарства в село за 30 км від Києва не доходять.

“Децентралізація? Ні, не чули такого. Допомога на розвиток малого бізнесу? - щораз перепитує працівниця сільради. - Ну, як ви собі уявляєте це? Прийти в банк по кредити? Чула, що хтось із членів виконкому брав гроші під відсоток. Проте не знаю, що з того вийшло”.

Тепличне життя

Щоб виростити овочі взимку, селяни облаштували собі парове опалення. По всьому периметру теплиці проводять величезні залізні труби, які під’єднують до твердопаливного котла. Щоб нагріти воду в трубах, спалюють дерево. Обов’язково додають металеву пічку - буржуйку, а біля неї - вентилятори, щоб рівномірно розганяти тепле повітря.

Більшість теплиць у Красилівці ще не запрацювали

Мешканці Красилівки кажуть, що у таких теплицях, які використовують ранньою весною, овочі зріють удвічі довше, ніж у літніх сонячних. Наприклад, редис у теплиці влітку готовий за двадцять днів, тоді як взимку можна чекати більше місяця.

Але люди не горять бажанням показувати своє господарство – чомусь бояться податкової.

“Що? Теплиці? Ні, у мене нічого немає, - відповідає телефоном пан Володимир. - Ви для чого то питаєте? Щоб з нас потім податки втричі зняли? Ні, я вам можу так розказати, що і як у нас робиться, проте показувати нічого мені. Зима, не садили ще”.

«Дарма вам про податки казали. Присадибне господарство не оподатковується. Почитайте податковий кодекс: я його штудіюю постійно по роботі, й немає там такого. Якщо я не здаю продукцію гуртом і не зареєстрована, як приватний підприємець, то мої доходи від городу ні в які декларації не йдуть”, - говорить інша красилівчанка Наталя.

У теплий час сім’я пані Наталі має піднятися о шостій ранку, щоб зібрати врожай на продаж. Більше, ніж зуміють самі обробити, - не садять. Найняти відповідального робітника майже неможливо. Працьовиті селяни обробляють власні городи, тому допомоги можна чекати, за словами пані Наталі, лише від пияків. За день їхньої роботи треба заплатити 200-250 гривень, двічі нагодувати та обов’язково поставити вкінці пляшку горілки. Найгірше, що за дві доби всю їхню роботу треба знову переробляти.

“Ми слідкуємо, яку можна техніку в допомогу собі купити, - розповідає пані Наталя. - Зараз маємо сівалку, яка садить нам картоплю й так само її викопує. За три години можемо десять соток картоплі вибрати. Є красилівчани, що купили велику професійну техніку та здають її в оренду - 25 гривень за обробку однієї сотки землі”.

Свій річний заробіток пані Наталя точно підрахувати не може. Каже, вистачає на комунальні, харчування, подарунки рідним та навчання сина в київському університеті. Щосезону близько шістдесяти тисяч гривень вони з чоловіком вкладають у свій город. Пані Наталя рахує: машину дров купити - шість тисяч гривень; невеликий камаз гною - три-чотири тисячі.

Читайте також: Сила землі. Три гектари забезпечують родині достойне життя і освіту дітей

“І це ж лише на десять діб, уявляєте? - пояснює господиня. - Я обробляю дев’яносто соток, а з них шістдесят під теплиці. У нас всі працюють як “присадибні господарства”. На ринках не питають документів. Ті, хто постачає продукти до крамниць, відкривають собі приватного підприємця. Проте є й ті, хто торгує нелегально”.

Насіння імпортне

Пообіді в центр селища приїхали дві машини з насінням. На своєму постійному місці з великих професійних упаковок продавці відсипають потрібну кількість зерен жіночкам, що вже вишукувалися в черзі. Насіння тут купують лише закордонного виробництва: Голландія, Франція, Польща, Чехія. Українське брати не ризикують.

“Ось знаєте ті розкладки, що стоять на ринках із насінням, яскраві, гарні упаковочки? Ми вже стільки разів погоріли на них, тепер туди не повертаємо носа, - розповідає пані Наталя, що якраз стала в чергу за односельчанками. - З нашими постачальниками село співпрацює вже десятиліттями. Точно знаємо: якщо привезли голландські помідори, то вони обов’язково з Голландії. У них стабільна якість, ростуть гарно”.

“А українське взагалі не купуєте?” - питаю.

“Ні! Дуже обманюють, - емоційно відповідає господиня. - Купила якось огірки, написано - «урожайний». Виріс один огірок, і той гіркий. Буває, що російське щось проскочить нормальне: помідори у них зараз пішли хорошої селекції - транспортабельні й смачні. Зараз і Китай пішов непоганий: дуже огірки в них добрі. А наші – це «Ні». Категоричне «ні». Дуже дурять. Тому тут на площі влітку стільки людей в чергах, що можна з три години простояти, поки щось купиш”.

“Цього року так може і не бути, - додає жвава продавчиня, поки насипає черговій клієнтці замовлення. - Базарів немає. На ринках нічого не можна продати людям”.

Окрім двох машин, із яких продають насіння, є й спеціалізований магазин. Його відкрила три роки тому одна родина. Ірина раніше теж вирощувала овочі, проте згодом орендувала приміщення й почала постачати імпортне насіння. Її основні клієнти - з інших селищ. Замовляти в українського виробника теж не ризикує. Розповідає, що сама їздила на виробництво й бачила, що нормальну продукцію змішують із поганою.

“Ціни на закордонне й українське не дуже відрізняються, - пояснює жінка. - Проте, якщо садити голландські, то врожай буде з ранньої весни до пізньої осені. На п’ятсот огірків треба з шістсот гривень витратити, а врожай дуже пристойний. Вирощують у нас м’яту, шавлію, прянощі різні на продаж. І все насіння - імпорт”.

Картопля з Єгипту

Щоб не стояти на базарах, можна здавати овочі оптом. Продукти відносно великими об’ємами можуть закуповувати крамниці, невеликі ресторани або інші продавці на базарах. Красилівчани кажуть, що працювати із великими мережами магазинів Києва їм не під силу: потрібні великі об’єми товару, відмінна якість та укладена угода.

Також молодше покоління селян освоїло торгівлю через Інтернет.

“Молодь у нас дуже розумна, проте їм потрібен капітал, документи, які підтверджують якість - розповідає красилівчанка, місцевий гуртовий покупець Лариса. - Достатньо в інтернеті написати, що ви маєте 3 гектари землі, теплиці, певну продукцію, і з вами одразу багато людей захоче працювати”.

Пані Лариса вже вісімнадцять років співпрацює із селянами в різних селах Київщини. Вона закуповує овочі в окремих людей, а потім знаходить клієнтів на них. Каже, що ціни на навіть на закупівлю гуртом можуть відрізнятися суттєво. Головний чинник такої різниці - якість.

“Є постачальники, які готують свої продукти ідеально, - пояснює жінка. - Наприклад, одна людина здає кілограм руколи по 130 гривень, а інша - за 70. Тут різниця майже 50%, бо одні все подають ідеально, а інші - абияк”.

Калькулятор заробітку, кажуть красилівчани, у селі дуже умовний. Тут щомісячний дохід залежить від того, скільки людина любить спати та наскільки великі має потреби.

Якщо є у людини талант і бажання, то вона в Красилівці й озолотитися може

“Ви будете заробляти стільки, скільки хочете, - каже пані Людмила. - Своїм робітникам я плачу іноді більше за себе, бо вони багато працюють і вже о п’ятій ранку їдуть на роботу. Дзвонять ось вже до мене дівчата шістнадцять-сімнадцять років та просяться на роботу. Каже одна: хочу плаття гарне на випускний. У неї в сім’ї вісім дітей, а тому вона собі сама на вбрання хоче заробити. Каже, напише в школу, що хворіє, а сама до мене працювати поїде. Загалом, якщо є у людини талант і бажання, то вона в Красилівці й озолотитися може. Я не жартую”.

Та односельці пані Лариси, які здають продукцію гуртом, жаліються, що зараз здавати свою продукцію їм стало важче. Згадують, що двадцять років тому торгували з Росією, возили товар і на Донбас. Тепер міркують, як можна вийти своїми силами на європейський рівень.

“Я рахував, що років з двадцять тому тільки з Красилівки щодня по шістдесят тонн овочів везли на продаж в Росію, - каже пан Віктор. - Щоб зараз везти це на Європу, то держава має забезпечити логістику, зберігання й дотримання потрібних стандартів. Хтось має кредитуванням займатися. А його нема. Дають мало не під 80% кредит з усіма прихованими доплатами та страховками. Хто його зможе виплатити потім?”

“Пам’ятаю, як ми їздили тоді до Москви продавати, - додає його односельчанка пані Наталя до спогадів. - Тоді нас на кордоні питали: “А Красиловка - это большая область?” Так багато машин від нас туди їхало. Тоді і будували будинки собі. Зараз немає такого, щоб якісь гроші заощадити можна було”.

“А передайте меседж такий: ми виживаємо не завдяки, а всупереч всьому, - продовжує пан Віктор. - Якщо у нас імпортна морква зараз продається на Троєщині, картопля з Єгипту, помідори на гідропоніці іноземці вирощують, як нам тоді бути? Ми можемо з Європою торгувати, проте одна родина своїми силами не може на міжнародний рівень вийти. Тут має бути 20-30 домогосподарств, кооператив і чіткі умови для всіх. Тоді б і легше було”.

Це проблеми, з якими стикаються дрібні селянські господарства по всьому світу. Загальновідомо, що фермер, який вирощує високоприбуткові культури, такі як помідори чи огірки, може отримати на порядок більше прибутку з гектара, ніж великий агрохолдинг, який засіяв цей гектар, скажімо пшеницею.

Але фермер з умовними 3-ма гетрами не може інвестувати у сховища, де б зберігалися і не псувалися овочі, також йому важко вийти на іноземні ринки.

У країнах, котрі змогли вискочити з бідності і досягли заможності, вирішення цих проблем взяла на себе держава.

Йдеться про доступне кредитування, створення інфраструктури для зберігання, допомогу при виході на іноземні ринки, навчання тому, як вирощувати нові високоприбуткові культури.

Україна теж має рухатися в цьому напрямку та сконцентрувати ресурси, які виділяються на підтримку сільського виробництва та невеличких господарств, які вирощують складні культури.

***

Допоможіть Текстам. Дайте дайте відповіді на питання з нашої анкети. Щоб перейти на анкету, клікайте сюди.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!