Антологія "Порода" засвідчує: література Донбасу - частина української

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2367 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 16/02/2018Дата публікації

Упорядники зібрали у майже 400-сторінковий том прозу, поезію та трохи драматургії Донбасу. У співмірній кількості є твори українською та російською мовами. Тексти переважно уродженців Донеччини та Луганщини чи людей, що провели в цьому краї якийсь час.

Читав Олег Коцарев.

Можливо, стратегічно це найважливіша книжка останніх місяців. У видавництві «Легенда» побачила світ антологія текстів українських письменників Донбасу «Порода».

Упорядники Веніамін Білявський і Микита Григоров, керівник проекту активіст Станіслав Федорчук за сприяння іменитої редколегії (Сергій Жадан, Володимир Рафєєнко, Андрій Курков) зібрали у майже 400-сторінковий том прозу, поезію та трохи драматургії від другої половини двадцятого століття до сьогодення. Тут у співмірній кількості є твори українською та російською мовами. Тексти переважно уродженців Донеччини та Луганщини чи людей, що провели в цьому краї якийсь час, хоча кілька письменників з антології до Донбасу мають вельми умовний стосунок.

Отже, грубо кажучи, від Андієвської та Стуса до Жадана і Якимчук. Але насправді палітра авторів настільки широка, що виставляти ті чи інші імена як «маяки» особливого сенсу немає: надто все різне, і майже все по-своєму цікаве. Наприклад, маловідомі широкому читацькому загалу напівандеграундні письменники сімдесятих-вісімдесятих років – найчастіше з їхніх текстів віє особливим антирадянським побутовим абсурдом, чи не єдиною формою спротиву, що залишалася творчій людині в ті роки.

Чи «тиха лірика» того самого періоду – спроба втечі з виснажливих совкових реалій до такої собі неоромантики (один з найвідоміших представників цього умовного напрямку – Леонід Талалай). Або, зрештою, загадковий, експериментальний, багатозначний Василь Голобородько.

Особливе значення, само собою, мають в антології тексти останніх років. Чи то пов’язані з війною, чи нібито далекі від неї, насправді вони маніфестують самоідентифікацію письменників як авторів українських. І фіксують її для історії.

Маємо тут очікувані імена вихідців із Донбасу, котрі ведуть активну діяльність на вільній території країни – згадуваний Сергій Жадан, іронічний, сентиментальний і брутальний Олексій Чупа, занурений в історичні закономірності Дмитро Білий, витончені молоді поети Микита Григоров та Ія Ківа. Володимир Рафєєнко, який прогримів своїми «Довгими часами». Або, скажімо, більш відома своїми лекціями з історії Донбасу Олена Стяжкіна – у «Породі» ви маєте нагоду познайомитися з нею як із талановитою письменницею.

Характерно, що не всі автори антології залишили окуповані райони, дехто продовжує жити там, але не боїться публікуватись у такому виданні. І ще характерніше, що, за неформальними розповідями упорядників антології, навіть окремі письменники, які обрали абсолютно чітку колаборантську проросійську позицію, намагалися «розвідати», чи не можна і їм надрукуватися в «укропській» антології. Чи ж не промовистий показник?

Самі письменники, таким чином, свідомо демонструють органічну приналежність літературного Донбасу до «материкової» України. А з другого боку, про це свідчать художні тексти. Мається на увазі й просто велика кількість яскравих творів українською мовою чи російськомовних речей з українським контекстом.

І те, який внесок ці твори зробили в загальноукраїнський літературний контекст, яку роль для України зіграли автори. Чи багато читачів пам’ятають про донецьке походження згадуваної видатної емігрантки-сюрреалістки Емми Андієвської? Який вигляд мала б наша культура й історія без Івана Світличного (так-так, «і він теж»), Івана Дзюби (автор передмови до «Породи», знаменитий літературознавець, інакодумець радянських часів народився не де-небудь, а неподалік Волновахи), Сергія Жадана? Не кажучи вже про хрестоматійного й іконізованого Василя Стуса.

Романтика, міфологія, соціальний та екзистенційний абсурд, похмурі прогнози (дехто з авторів «Породи» писали про майбутню російсько-українську війну ще на початку 2000-х років), незвичайні метафори, особливі фронтові й тилові історії – все це разом створює дуже колоритний образ літератури регіону.

Понад шість десятків авторів перетворюють «Породу» на унікальну локальну літературну енциклопедію. Гадаю, подібної немає в жодного іншого регіону. Й тут варто порадити ініціативним людям з інших областей братися до таких проектів, не чекаючи, коли про їхню малу батьківщину заговорять у всіх новинах.

Саме так робляться стратегічні й державницькі книжкові проекти. Саме так диктується український порядок денний у культурі. Хай як дивним це може здатися на перший погляд, але книжки на зразок «Породи» стають аргументами геополітичного характеру, цементують український міф Донбасу. І заразом дають одне із пояснень, чому не можна просто взяти й плюнути на окуповані території.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!