Війна, реабілітація, бюрократія. Як жила родина учасника АТО до, під час та після його повернення з передової

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 8225 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 12/12/2017Дата публікації

Без чоловіка з малюками, хай і з допомогою мами, дуже важко. Не лише морально, а й фізично. Коли несеш важкі пакети із продуктами. Коли не розумієш, чому автівка не заводиться. Коли руки німіють, бо годинами тримаєш на руках двох дітей одночасно – інакше плакатимуть. Коли місяцями спиш по 5 годин на добу. І як тільки підкрадаються тривожні думки – замість того, щоб впасти в обійми коханого (як раніше), хапаєшся за… роботу.

Досвідом поділилася: Любов Величко

Цілих шість місяців після повернення Олег нічого не розповідав про війну. Я бачила, що він став іншим. Точніше, змінилося його ставлення до всього, що відбувається довкола. Відчуття справедливості стало гострим, мов лезо. Тому конфліктних ситуацій значно побільшало.

- Ти приїжджаєш – і різка зміна обстановки. Вчора ти чув постріли, бачив, як машина на міні підривається. Там – небезпека для життя, але ти до цього пристосований. А тут – мир, але поруч люди, які дратують. І ти… не готовий до миру. Тому коли вони говорять щось не те, мимохіть дивлюсь праворуч. Бо в мене автомат висів на правій руці вниз стволом. Це дуже зручно: за секунду можна стріляти неприцільно.

Відбитки долонь мами, тата та двох синів служили оберегом на фронті

Якось, сидячи на кухні і сьорбаючи наш улюблений фруктово-зелений чай, чоловік включив на телефоні Цоя. Не підспівував. Просто слухав. І я наважилася вперше за багато місяців спитати:

- А яка там в тебе в АТО машина була?

Олег глибоко вдихнув. На його обличчі з’явилася ледь помітна іронічна посмішка:

- Машина… неукоплектована. Немає ні лопати, ні буксировочного троса, ні інструменту. Я приїхав – мені просто ключі дали, сказали, в якому вона технічному стані. З неї викрутили ліхтарі, бо коли ворог побачить світло, почне стріляти. А в Десні вчили їздили зі світлом, зате не вчили, як проїжджати воду, на яку глибину можна занурюватися, як перешкоди проїжджати. Лише у конспектах про це писали. А практики – ніякої.

- Треба було мені влаштувати там кіпіш, - згадала я нашу розмову у день присяги.

- Та… нічого б це не змінило.

- І як ти на ній їздив? Не підводила тебе? - я відчула, що чоловік нарешті хоче виговоритися. Може, йому від цього стане легше..?

- Прийшла заявка на обстріл колони, в якій був бензовоз і зброя. Зарядили нашу зеушку і поїхали. Дорога була асфальтована, її було добре видно.

Проїхали чотири кілометри, зупинилися на перехресті, зїхали з дороги, щоб нас не помітив ворог. Звук колони наближався – їхали вони без світла і дуже швидко. На перехресті у вибоїні ми встановили міну (вона виглядає, як товстий млинець завбільшки із сковорідку), замаскували її дрібним щебенем. Першою їхала машина з боєприпасами. Вона підірвалася – кабіна летіла далі, ніж ми бачили.

Потім ми обстріляли бензовоз, третя машина загорілася. Повипадали люди, ми їх обстріляли. Моя машина хоч і була на гальмах, доводилося і ручник, і передачу використовувати, бо така віддача, що півдня дзвенить у вухах.

…Порахували тіла – їх було восьмеро. Потім почали тікати. Я з канави виїхав з першої передачі, а щойно включив другу - як почався обстріл. Метрів за 50 перед нашою машиною підірвалася міна. Осколки пробили лобове скло, прямо біля моєї голови. Метрів сімсот по нам стріляли, але так і не поцілили.

- Тобі було страшно в той момент?

- Я – водій. Я був впевнений у собі, і в машині, але я злився, бо посеред дороги були розставлені піраміди, якими можна було пробити днище, і все – ми беззахисні, бо вистріляли всі патрони, нас можуть розстріляти.

Під адреналіном я завжди думав: «Прорвемося! Ще кілометр, і все… Ще трішки». Переживав, щоб ніхто із кузова не випав. Бо іноді в кузові хтось із хлопців залишався. А потім, повернувшись на опорник, ми всю ніч не спали, бо знали, що зараз можуть почати нас обстрілювати у відповідь – мститися за нашу вдалу операцію.

Тому мене бісить, коли я бачу, як шістнадцятирічний хлопець втикає в свій смартфон і не поступається місцем дідусю, вбиває безцільно свій час. Бо я в цей момент думаю, скільки за ці секунди патронів та снарядів полетіло в нашу сторону, чи є поранені, і чи не постраждав хтось.

Від’їзд

За день до від’їзду на війну Олег навідався до нас із малюками. Пробігавши півдня по воєнторгах, ввечері за чотири години до відправлення потяга ми нарешті опинилися вдома. Я насмажила величезну пательню картоплі, за якою чоловік дуже скучив, провівши цілий місяць у Десні. Для повного щастя в доповнення до картоплі - солоні огірочки і рум’яні ковбаски.

Із ноутбука зазвучала «Група крови» Віктора Цоя. Олег був неспокійний, але намагався це приховати від мене і розважав малюків, які сиділи у нього на колінах.

- По-же-лай мне у-да-чи в бо-ю, по-же-лай мне-е-е-е у-да-чи, - тату ведмідь на вухо наступив, і шестимісячних карапузів тішило кумедне виконання. Вони реготали, гордо демонструючи свої два зуби.

Малюки не знали, що коли татко повернеться, вони встигнуть підрости на 10 сантиметрів, матимуть плюс десять зубів і вмітимуть говорити «мама» і «баба». І казатимуть «тато», тицяючи пальчиком на його фотографію у військовій формі. Цю фотографію Олег дав мені на пероні перед тим, як зайти у вагон. На звороті синьою ручкою було написано «Я повернусь, кохана, так і знай».

Години у теплі промайнули, мов одна мить. Я поклала в чорну спортивну сумку Олега кумедну фотографію з дітьми, де вони лежать на дивані та б’ються за брязкальце.

- А це тобі – від мами, - я почепила на шию чоловіка мідний хрестик на білій мотузці.

- Дякую.

- Тільки не знімай. Це твій оберіг.

- Це ти мій оберіг, - коханий міцно притиснув мене до себе. Його голос тремтів. Хитрий. Думає, що я не побачу сльозу на краєчку ока.

До вокзалу нам їхати вісім станцій метро. Ми не розмовляли. Стали в куточку в кінці вагону і обіймалися із закритими очима. Я ні про що не думала. Намагалася насолодитися кожним вдихом і рідним теплом. Мені потрібно запастися цим теплом наперед. Зарядитися, мов акумуляторна батарейка. Ще трішки…

- Станція Вокзальна. Пасажири, будь ласка, заходьте і виходьте швидше, - зазвучав звичний голос диктора із мікрофона у вагоні.

Я стиснула руку Олега ще міцніше. Через півгодини він почне віддалятися від мене зі швидкістю 80 кілометрів на годину.

- А, може… не їдь?! - мене охопила паніка. В голові почали виникати різні божевільні фантазії: як ми ховаємося на далекому хуторі, або живемо на загубленому острові в океані – далеко-далеко від війни.

- Кохана… все буде гаразд. Ну… ти ж мені віриш? Я повернуся, чесно, - чоловік посміхнувся так, що йому неможливо було не повірити.

- Чесно..? Чесно-чесно? Чесно-чесно-чесно-чесно? - моя чорна туш залишила сліди на сіро-зелено формі.

Потрібно негайно взяти себе в руки.

Підходимо до довжелезного потяга. Краєм ока бачу співчутливий погляд втомленої провідниці. Олег заносить речі і повертається назад. У нас є ще 15 хвилин, аж поки перон став майже порожнім. Пора рушати. Олег – уже всередині. Дарує мені свою щиру посмішку.

Важко без тебе

Щоб не збожеволіти від хвилювання, я міцно вбила собі в голову, що чоловік повернеться додому живим, з руками і ногами. Правда, інколи доводилося підключати до процесу порятунку мого рядового небайдужу громадськість.

Дізнавшись, що Олег після приїзду на передову кілька днів ходить без бронежилета – бо його не видали – я написала про це у соцмережах. Публічний розголос проблеми допоміг майже миттєво. Керівник прес-служби 72-ї бригади Олена Мокринчук відгукнулася уже за півгодини.

- Броніків і касок вистачає. Думаю, це якесь непорозуміння. У підрозділах все є, і у хлопців теж. Якщо ні - поділюся поки що власним, я теж тут на Авдіївці, - написала вона. А наступного дня вислала фото чоловіка у бронежилеті і з автоматом.

- Через тебе на мене хлопці тепер косо дивляться. У двох новобранців теж броніка немає, тільки мені дали, - вичитав мене Олег того ж дня.

Тлом для нашої розмови слугували постріли із чогось крупнокаліберного:

- Можеш сваритися скільки завгодно. Ти у бронежилеті – і це головне!

Як добре, що люди придумали смартфон. Цей диво-пристрій допоміг тримати тата в курсі подій: я щодня надсилала фото та відео новин від карапузів: ось малюк вперше став біля перильця свого ліжечка, а ось таку картину вони з братиком намалювали пальчиковими фарбами…

- Зайчик, передай татові привіт, - я даю слухавку сину, і той починає без перестану повторювати: «Та-та-та-та-та!»

- Чую, у тебе гарний настрій! Будь молодчинкою – бережи мамині нерви, і не буди її вночі, - процес виховання на відстані – це щось.

Вночі дуже хочеться спати, але діти по черзі прокидаються за черговою порцією маминого молока. Спина гуде уже другий місяць – бо Олег не робить масаж, не направляє, а дітки весь час хочуть на ручки. Ну і як їм відмовиш? Дефіцит чоловічих обіймів компенсую обіймами з малими бешкетниками. Робити потрійне селфі для тата – тепер одна із улюблених розваг. Нехай він бачить, що у нас все гаразд, і трохи порадіє.

Але, якщо чесно, без чоловіка з малюками, хай і з допомогою мами, дуже важко. Не лише морально, а й фізично. Коли несеш важкі пакети із продуктами. Коли не розумієш, чому автівка не заводиться. Коли руки німіють, бо годинами тримаєш на руках двох дітей одночасно – інакше плакатимуть. Коли місяцями спиш по 5 годин на добу. І як тільки підкрадаються тривожні думки – замість того, щоб впасти в обійми коханого (як раніше), хапаєшся за… роботу.

- Люба, коли ти вишлеш текст? - питає редактор.

Текст… Я мала дописати його вчора ввечері, але через виснаження заснула прямо з ноутбуком – під теплою ковдрою.

Журналістика – творча професія. Щоб написати хороший текст, потрібне натхнення. А воно, як на зло, не приходить до виснаженої, сонної та тривожної жінки. Ця клята муза з’являється лише рано-вранці, одразу після пробудження. Якраз під час першого годування.

Щоб не забувати про раптові гарні ідеї, я купила дошку, повісила її на кухні і чорним маркером записую на ній усе важливе. Прямо як у школі.

Я все записую. Пам’ять дуже підводить. І немає часу, щоб її тренувати! Поки діти сплять в обідню пору, я їду на інтерв’ю або пишу текст. Поки мама гуляє з малими у лісі, я наводжу порядок і займаюся пранням. Паралельно – слухаю аудіокниги та відеолекції про психологію дітей (це допомагає не дратуватися, не зриватися і за будь-яких умов дарувати карапузам позитив). Потім – ще одне годування, розвиваючі ігри, купання, годування, у дітей - сон, а я – знову до другої ночі за роботу.

Раз на тиждень запрошую до себе друзів, бо часу на посиденьки в кафе чи кіно немає. Не люблю запитання «Як ти справляєшся?». Вони втомлюють. Вигадувати відповіді все складніше.

Дієта

Олег чудово готує, і побратими це одразу помітили. Був спеціальний прицеп з продуктами: крупами, картоплею, тушонкою свинячою та яловичою. Було і м'ясо, але його не вистачало, доводилося підмішувати тушонку. Хлопці без м’яса кашу не хотіли їсти. Рідко кому з дому щось передавали.

На сніданок – вермішель з тушонкою, на обід – суп або борщ з тушонкою, на вечерю – печена картопля з солоними огірками і помідорами. На десерт – згущене молоко з білим хлібом. І так щодня. Не дивно, що організм повстав проти такої дивної дієти. Через кілька місяців у чоловіка почалися нестерпні болі у шлунку, скаржитися на які було просто нікому:

- У вас лікар є?

- Лікаря немає. Є медик-наркоман, який дуже вдало вміє робити із прекурсорів чудо-напої. Від них він літає так, що доводиться до ліжка прив’язувати. Он недавно вдягнув бронежилет і повний боєкомплект і поперся в ніч в сторону сєпарів. Ми ж – за ним, бо він в такому стані міг гранату і в наш бік кинути, переплутавши із ворогом.

- Весело… А командирові казав про болі?

- А толку? Ну, сказав, а він мені й каже: «Знаю дієві ліки: прикладом по ребрах, і – зразу здоровий!».

Так діло не піде. Олег ніколи не скаржився на здоров’я. Треба щось робити. Комусь дзвонити. Влаштувати скандал, врешті-решт.

Протягом трьох тижнів я обривала телефонні гарячі лінії силових відомств і паралельно шукала контакти у військових верхівках, щоб добитися нормального медичного огляду для свого чоловіка. Який саме інструмент подіяв – досі незрозуміло, але моя впертість та наполегливість таки дала результати – Олега направили у військовий шпиталь в Авдіївку, де він протягом трьох днів проходив обстеження.

Лікарі виявили початкову стадію виразки шлунку і відправили хворого до Києва на МСЕК – медико-соціальну експертну комісію, яка мала дати висновок: чи придатний Олег до військової служби. Через півтора місяці обстеження та лікування комісія видала протокол, згідно з яким чоловік «визнаний непридатним до військової служби у мирний час, обмежено придатним у воєнний час».

Так Олег повернувся додому.

Бородань

Потяг із Костянтинівки прибуває о 22:58, ще годину треба витратити на метро і маршрутку. Діти вже сплять. Не сплю тільки я. На кухонному столі борщ, нарізане сало і вареники з вишнями – все, як просив чоловік.

Сиджу біля вікна і чекаю. Чекаю. Чекаю!

Он же він іде! У формі! З чорною спортивною сумкою! Мій!!! Біжу до під’їзду у домашніх капцях і вибігаю до засніженого бороданя. У мене немає слів.

Він живий.

Він повернувся.

Він вдома.

В брудній засмальцьованій формі, з пухнастою бородою і загадковим поглядом. Заморозивши мене своїми міцними обіймами, сніговик побіг приймати омріяну гарячу ванну. Вийшов із неї усміхнений – і за стіл.

- Зараз оцей шматочок сала доїм, і з завтрашнього дня – на дієту, - Олег хитро посміхнувся. Бо це правда. Його комісували за станом здоров’я. Щоб вилікувати шлунок, лікарі приписали сувору дієту, якої треба дотримуватися в кращому випадку протягом трьох років, а в гіршому – усе життя.

За півроку на фронті чоловік погладшав на десять кілограмів. Не тому, що фізичних навантажень було мало, а тому що щоденний раціон складався із суперкалорійної тушонки і згущеного молока, яке він колотив із кип’яченою водою.

Після того, як мій солдат побував у лікарів, на його поличці накопичився товстенький стос паперів – із рецептами, висновками, направленнями, флюорографіями, УЗД та кардіограмами.

- Ну як так можна було своє здоров’я за кілька місяців угробити? Тобі ж не 70 років…

- А кардіолог сказала, що в мене кардіограма, як у людини, яка палить все життя.

- Як це так? Ти ж не палив ніколи.

- Ну от, пожив в одній хаті із дванадцятьма курцями. Та й пилюку у нас ніхто не протирав.

Щоб сяк-так поправити здоров’я, чоловік отримав пільговий квиток на тримісячне відвідування басейну і записався в чергу на отримання путівки до санаторію. Дівчата у відділі соціального забезпечення сказали, що треба чекати кілька місяців. І правда, через півроку після того, як чоловік заніс документи у міську адміністрацію, йому зателефонували і урочисто привітали, що новий рік він зустрічатиме у Карпатах – саме на ці дати припадає лікувальна поїздка.

Може, воно й на краще. Минулі зимові свята Олег згадувати не любить. Через тиждень після повернення – якраз на Старий новий рік – сусіди почали гатити феєрверки. Олег прокинувся під диваном. Мозок зреагував на гучні постріли, і тіло навіть уві сні інстинктивно знайшло укриття.

Тоді ж ми домовилися, що на військовий парад ми теж більше ніколи не підемо. Святкові барабани нагадують про ворожі постріли.

Реабілітація

Ще три місяці чоловік лікувався, а потім взявся за оформлення посвідчення учасника бойових дій. Це виявилось не так просто, як кажуть можновладці. У штабі військової частини постійно просили принести все нові й нові довідки і витяги, а тому до Білої Церкви (де знаходиться штаб) довелося їздити аж дванадцять разів. Кожного разу казали «зачекайте тиждень», але щоразу нічого не було готово. Врешті-решт чоловік подзвонив на гарячі лінії Міноборони та Урядову гарячу лінію і розповів про бюрократичні катавасії.

Чарівний пендель хоч і роздратував військове начальство, зате прискорив процес оформлення документів. Через тиждень посвідчення було готове.

Я чула багато історій про те, як демобілізовані військові заглядають в чарку, щоб якось заглушити пережитий стрес. Мій чоловік ставиться до алкоголю спокійно, але стрес нікуди не подівся. Його стреси трансформувалися у дратівливість, нетерплячість та апатію. Навіть літній тур по Європі не допоміг розслабитися. Стиль життя і поведінка іноземців не викликали в Олега позитивних емоцій. Після поїздки він зробив один висновок: Україна – це найкраща країна, і люди в нас найкращі. Наступного разу будемо відпочивати вдома.

Ми вирішили звернутися по допомогу до фахівця зі зняття стресів – психолога із державного центру «Родинний дім». Попри те, що послуги тут надаються безкоштовно (а психологи, які працюють на себе, у Києві беруть 350-650 гривень за сеанс), фаховість тутешніх спеціалістів дуже порадувала.

- Не думайте, що зміни відбудуться за один день. Потрібно пройти курс мінімум протягом трьох місяців. Ви готові? - Тетяна Леонідівна з посмішкою зустріла наш синхронний кивок і написала графік щотижневих зустрічей.

Спочатку спеціаліст видала анкету, заповнивши яку, ми описали проблеми у спілкуванні. А на наступну зустріч психолог попросила взяти альбом для малювання, бо за планом у нас була загадкова маскатерапія.

- Виберіть із переліку дванадцять емоцій, і підберіть до них антоніми – слова, які, на вашу думку, характеризують протилежний емоційний стан, - проінструктувала Тетяна Леонідівна. - Наприклад, до слова «радість» можна підібрати антоніми «сум», «апатія», «відчай», «депресія».

- Вибрала. А що тепер?

- Із цих десяти пар виділіть п’ять пар – тих емоцій, яких у вашому житті найбільше. Виділіть на альбомному аркуші місце для кожної емоції, і прикріпіть на цьому місці клаптик тканини із цього мішка. Це завдання творче, ви вільні робити все так, як вам захочеться.

У комісованого військовослужбовця на картині «Веселка емоцій» левову частку простору зайняли злість, підозрілість та роздратування. А в його жінки – апатія та байдужість – «емоції-блокувальники в умовах емоційного вигорання та тривожності».

Не густо.

Щоб позбутися від тягаря негативних переживань, протягом наступних семи зустрічей ми поступово проговорювали їх вголос, шукали їхні причини, і у вигляді домашніх завдань протягом тижня вчилися опановувати себе. Психолог показала вправи, які допомагають заспокоїтися, і давала поради – як гасити конфлікти на самому початку.

- Вам потрібно зламати стереотипну схему поведінки. На боротьбу зі звичкою йде мінімум 21 день. Ще стільки ж часу ви будете звикати до нової моделі поведінки. Тут потрібен системний підхід.

- Що означає «модель поведінки»?

- Ну от, наприклад, якщо ви бачите, що жінка починає закипати, замість того, щоб загорітися від неї, підійдіть і обійміть її. Або почніть танцювати макарену чи ломбаду! - аж не віриться, що психолог говорить серйозно.

Але ми вирішили ризикнути і прислухалися до спеціаліста. Крок за кроком ставало легше. Моя апатія відійшла, і я вперше за вісім місяців змогла плакати. Захисний блок зник.

Залишилося вирішити кілька побутових питань. Одне з них – квартирне.

Почекайте

Хоча наша родина має законне право на безкоштовне отримання житла, ставши на квартирний облік, немає жодної гарантії отримання хоча б одного квадрату. Тому ми вирішили викупити у свого родича частину його будинку. Для цього потрібно сплатити йому вартість його частки – 150 тисяч гривень.

Наш адвокат запропонувала спробувати отримати ці кошти у міськраді – в обмін на угоду про відмову від пільгового житла, яке в теорії може отримати наша родина (як така, що потребує покращення житлових умов). В теорії – це вигідно для міськради, бо економніше виділити із бюджету 150 тисяч замість семисот (стільки коштує двокімнатна квартира в Броварах).

Питаннями учасників АТО в Броварській міській раді займається заступниця міського голови Лариса Виноградова. Вона запросила нас на зустріч на другу годину. Ми підготувалися: взяли весь пакет документів. Вийшла товста пачка.

Також на зустріч прийшла депутат і тутешній юрист. І навідріз відмовилася дивитися на документи, мовляв, «та нащо мені ці папірці?». Жінка не знаходила собі місця, теребила ручку і цокала нею об стіл, підсилюючи свої слова:

- Ви ж у квартирній черзі стоїте, так?

- Стоїмо. І готові відмовитися від пільгового житла в обмін на допомогу.

- Ні, ну відмовлятися вас ніхто не змушує. Дочекайтеся своєї черги.

- Так ми у списку 1802-гі. Нам сто років доведеться чекати.

- Так то у загальній черзі ви 1802-гі. А в черзі АТОвців – десь 800-ті.

- Чудово. І скільки квартир на рік ви даєте?

- Десь 15-20.

- Пропонуєте 50 років чекати?

Жінка видихнула і перевела очі на стіл:

- Ви розумієте, у нас немає механізму – як вам допомогти. Власне, депутати б і не проти проголосувати, але навіть якби і проголосували, я боюся, що до мене прийдуть перевіряльники і будуть ставити питання – а чому саме цій родині ви вирішили допомогти?! Будуть мене в корупції підозрювати. Мені воно не треба.

- Якщо ми вам допоможемо, до нас потягнуться десятки, сотні таких самих родин. І будуть вимагати – допоможіть нам. А ми всім не можемо допомогти, - Виноградова розмовляла м’яким тихим голосом.

Я згадала засідання Координаційної ради учасників АТО. Перешіптування: «допоможемо їм, і завтра натовп прийде».

Хм. Цікава логіка. Не допомагати нікому, щоб у інших не виникало бажання просити про допомогу. То навіщо тоді в законах прописувати ці пільги, якщо вони – лише на папері?

Я порахувала: якщо користуватися базовими пільгами протягом 20-ти років, в грошовому еквіваленті від держави учасник бойових дій отримує 1 мільйон 289 тисяч гривень. За 30 років – 1 мільйон 640 тисяч гривень.

Ми вийшли із «білого дому». Олег посміхнувся – йому в одну мить пригадалися усі-усі випадки в чергах, у громадському транспорті і в держустановах:

- Бува, заходиш в маршрутку, показуєш документи, а водій дивиться на тебе так, наче в нього шматок сала вкрали. Але ж це не так. Перевізнику за пільговиків держава компенсує мій проїзд. Власне, не тільки мій проїзд, а й проїзд пенсіонера, людини з інвалідністю, чорнобильця. В який момент люди стали такими злими?

- Думаєш, їм це хтось пояснює? Розмовляє про це на роботі?

- Це має бути організовано на державному рівні. Щоб кондуктор, який везе мене, або держслужбовець, до якого я прийшов щось оформити, не вважали, що вони роблять мені велику послугу і мають право на зверхнє відношення. В держустановах доводиться з людьми боротися. Показуєш їм посвідчення, а вони все одно не пропускають. Починають кричати бабці, хоча я дію згідно з законом. Доводиться заходити у кабінет і казати: «Добрий день. Я учасник бойових дій. Запросіть мене наступним, будь ласка». А мені кажуть: «Ви з чергою домовляйтеся». От скажи: мені треба ці нерви?

Тааак… Війна тільки почалася. Нам ще у дитсадок треба записатися.

Позачергово.

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!