Кафка ридає. Як реформаторські ідеї в освіті перетворюються на нові кола бюрократичного пекла

Оцінка статті на цей момент: +3/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 23978 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 11/12/2017Дата публікації

Українські викладачі виставляють студентам не одну, а відразу ТРИ оцінки – цифрову, у балах, за так званою шкалою ECTS (від А до F), і «традиційну» - відмінно, добре, задовільно. В нас діє аксіома: будь-яка ідея щодо адміністративного покращення в освіті, ініційована з будь-яких, навіть найпозитивніших резонів, неминуче призводить до погіршення. Причина цього прокляття: чиновники, які придумують «покращення», самі його втілювати не будуть – ця задача перекладається на плечі викладачів.

Автор: Сергій Лук'янчук, викладач

Будь-яке вдосконалення, покращення, реформування чи оптимізація освітньої галузі, незалежно від форми та змісту, – призводять до одного й того ж. Після запровадження цих прекрасних ідей від них стає щоразу гірше - і викладачам, і учням.

Із великою цікавістю прочитав опубліковану на «Текстах» статтю Лесі Москаленко про надмірне навантаження учнів у школах. Вона наводить низку вбивчих прикладів неадекватності тих завдань, виконання яких вимагають від учнів. І завершує свою статтю сподіванням, що новосхвалена українська реформа освіти допоможе усунути ці проблеми.

Я маю змогу споглядати цю ж ситуацію, так би мовити, з іншого боку барикад. Правда, не шкільної, а вищої освіти – як викладач-сумісник кафедри журналістики, реклами і зв'язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету (а перед тим, у далекому минулому – асистент кафедри української мови в університеті Шевченка).

Цей досвід дає мені право робити певні висновки з побаченого. А певна віддаленість від освітянської кар’єрної драбини дозволяє називати речі своїми іменами.

Для початку - невеликий відступ. Не так давно знайомий, фахова і компетентна людина, задіяна у реалізації різного роду корисних проектів (це справді так), поділився у соцмережі гарною новиною. Він робив презентацію на тему комп’ютерної освіти, і посадовець міністерства освіти, яка була присутня на цьому заході, запропонувала розробити на цю тему навчальну програму для шкіл.

Повідомлення, як і слід очікувати, зібрало низку схвальних коментарів. І ніхто із коментаторів, мабуть, не зрозумів моєї репліки про те, що краще б, щоб далі слів ця ініціатива не пішла.

Чому так? А тому, що на українській освіті лежить непозбувне прокляття. Суть його ось у чому: будь-яке вдосконалення, покращення, реформування, оптимізація, оновлення програм і т.д. і т.п. незалежно від форми та змісту призводить до одного й того ж: після запровадження цих прекрасних ідей від них стає щоразу гірше - і викладачам, і учням.

Істинність цієї заяви може декому видатися сумнівною. Втім, перевірити це легко – достатньо запитати думку будь-якого вчителя чи викладача (ремарка – не адміністратора чи творця інновацій, а людину, якій ці інновації доведеться втілювати на практиці) про будь-яке освітнє покращення, яке впало на його плечі – і почути, що вам скажуть у відповідь.

Своєю чергою, автор, аби не бути голослівним, наведе кілька прикладів «покращення освіти», і чим ці чудові ідеї обернулися в дійсності.

Приклад перший. Три оцінки на іспиті

Наближається зимова сесія, українські студенти готуються отримати свої заслужені оцінки. А українські викладачі, обклавшись калькуляторами, довідниками і різноманітними папірчиками з нотатками, будуть годинами і днями сидіти над відомостями, заповнювати їх і перезаповнювати, роздруковувати і передруковувати.

І сумно жартувати: студенти думають, що це так складно – отримати оцінку, а спробували б вони цю оцінку внести у відомість.

Хтось скаже: так це, мабуть, погані, некомпетентні викладачі. Хіба ж це так важко – виставити оцінку?

Важко. Чому? А тому, що українські викладачі виставляють студентам не одну, а відразу ТРИ оцінки – цифрову, у балах, за так званою шкалою ECTS (від А до F), і «традиційну» - відмінно, добре, задовільно і т.д.

І перераховують одну в іншу: 83 бали – це «добре», але яке саме – «добре», яке В, чи «добре», яке С? І звертаються до більш досвідчених колег по підказку чергової таємної формули: «За іспит може оцінка бути тільки 8, 10, 12 балів – а 11 не можна, бо не зійдуться цифри». І виправлятимуть «неправильні» 11 чи 9 балів. А в цей час у коридорі вже котру годину стоїть натовп студентів із заліковками, і думає – що це за неподобство, ми тут чекаємо, а вони не можуть оцінки виставити.

І при цьому мало хто задумується: а навіщо взагалі ці обчислення? І звідки вони з’явилися?

А з’явилися вони через те, що хтось колись висунув чудову конструктивну ідею: стара радянська система оцінювання, з «двійками» і «п’ятірками», є застарілою і не дозволяє адекватно оцінити рівень знань студента. Більше того, Україна приєдналася до Болонської системи, відповідно, треба переходити на західні стандарти оцінювання.

На перехідний час залишити всі три системи, відобразивши це у відповідних зразках відомостей. Зараз вже не згадаєш, хто був автором тої чудової ідеї. Але як мінімум двічі на рік десятки тисяч викладачів витрачають на її втілення сотні тисяч годин непотрібної роботи.

І що, ніхто ніколи не хотів покращити цю систему? Ну звісно що хотіли, і покращували. Хтось із раціонально мислячих адміністраторів звернув на це увагу – і дозволив самостійно встановлювати, скільки балів отримає студент за той чи інший компонент роботи в кредитно-модульній системі. Тобто, відмінна оцінка за іспит може становити і 12 балів, і 20, а за практичні – і 30, і 40.

Ура, свобода? Ще чого, ви що, забули про те, чим закінчується будь-яка «реформаторська пропозиція»? Прогресивні і небайдужі викладачі, які почали застосовувати цю оновлену методику, дуже швидко набили собі купу гуль і синців і повернулися до «стандартного» співвідношення. Чому?

Та тому, що обчислення теж нікуди не ділися – але поради досвідчених колег (чи просто заповнені кимось відомості, які можна взяти для зразка) у цьому випадку вже не допомагали. І у відомостях (а це офіційний документ) почався дикий різнобій, із неминучими помилками.

І це ще не все. Найсумніше те, що все це обчислення балів викладач все одно зводить до старої радянської тріади оцінок - відмінно, добре, задовільно. І в цьому сенсі бал вище чи бал нижче у оцінці за стобальною шкалою не має жодного значення – якщо він не виводить оцінку за межі вже згаданого діапазону "відмінно, добре, задовільно ". То навіщо було це все робити взагалі?

Автор: Ігор Лукянченко

Приклад другий: іноземна мова

Під час перебування Сергія Квіта на посаді міністра освіти він запросив у команду прекрасних, компетентних та енергійних людей. І хтось із них (здається, Інна Совсун) запропонувала чудову ідею – усі викладачі вишів повинні знати іноземну мову. Ну як це ж так: доцент чи професор читає лекції, і при цьому не здатний прочитати статтю за своїм предметом, опубліковану у західних наукових виданнях.

Цю пропозицію особисто я сприйняв дуже позитивно. І не розумів обурення колег, які відреагували на це буквально в штики. Ну невже так складно підтягнути іноземну до більш-менш задовільного рівня? От же ж ретрогради.

Ілюзії розвіялися, коли я поцікавився, а як власне має відбуватися ця процедура «підтягання» і оцінювання знань з іноземної. І в мене мову – не іноземну, якою я володію вільно, а рідну, українську – відібрало від названих кимось із колег цін на курси, які видають ці викладацькі сертифікати.

Сума перевищувала місячний дохід викладача вишу, який у нього і так вельми скромний. А безкоштовних курсів для викладачів нема – не подумали про це. Та і кому потрібні ці курси, якщо насправді потрібні не знання іноземної, а папірець? І наша ринково-корупційна економіка відразу продемонструвала свою гнучкість: миттєво виник сервіс із продажу цих папірців.

Приклад третій: наука у вишах

Не так давно Міносвіти висунуло ще одну прекрасну ідею – посилити наукову діяльність у структурних підрозділах вишів. Типова для України практика: в рамках університету створюють окремі інститути за певною освітньою темою. Але чому тільки освітньою? За логікою, такі заклади мали б вести активну наукову діяльність, а не просто бути факультетами, тільки під іншою вивіскою. Відповідно, треба змінити профіль їхньої діяльності – з навчальної на навчально-наукову.

Знаєте, що з цього вийшло насправді? Інститути поміняли назви. Був інститут післядипломної освіти – став навчально-науковий інститут післядипломної освіти. Був інститут харчових технологій – став навчально-науковий інститут харчових технологій. І так далі і тому подібне, по сотнях навчальних закладів. А от щодо наукового потенціалу – як ви думаєте, чи сильно він зріс після цього? От-от, і я думаю так само.

Але якби ж тільки в цьому була проблема. Довелося міняти ВСІ документи, де фігурувала стара назва. Навчальні програми, навчально-методичні комплекси, різноманітні бланки і т.д. і т.п. На це пішла колосальна кількість зусиль, і коштувало це немалих грошей. І уявіть собі емоції викладача, відповідального за підготовку кафедральних навчальних програм – він щойно пройшов сто кіл адміністративного пекла, узгоджуючи ці програми, а зараз йому їх завернули - через те, що у програмах по тексту треба додати до назви вишу префікс "навчально-науковий".

І це не виняток, це система. Подивилося Міносвіти на списки літератури – до дипломних робіт, дисертацій, статей тощо. І побачило, що правила оформлення цих списків складні й заплутані, і можна їх покращити й спростити. Чим це закінчилося? Правильно, тисячі науковців, лаючись, переправляли вже складені «старі» списки літератури у своїх доробках на «нові» і «хороші».

Чиновники свої ідеї самі не втілюють

Документація, що супровджує навчальний процес - це взагалі пекло. За минулі п’ять років кількість різноманітних паперів постійно зростає. І виглядає так, що кожний новий документ - це наслідок чергової ідеї щось «покращити», «оптимізувати», «уточнити» і т.д. і т.п.

Каюся, маю борг перед рідною кафедрою – незаповнену бібліотечну картку по своїх предметах. Я мушу зробити її, як втілення чергової корисної ідеї з оптимізації навчального процесу. Дійсно, студенту ж треба знати, які книжки є в бібліотеці по тому курсу, який йому читає викладач? Відповідно, цей викладач повинен піти в бібліотеку, подивитися каталог і виписати в спеціальну картку назви посібників, їхніх авторів і кількість цих книжок у бібліотечному фонді.

Але навіщо це робити, якщо 99,999% матеріалів для навчального курсу і викладач, і студент зараз знаходить у Інтернеті? Навіщо мені вишукувати в каталозі абсолютно непотрібні мені (і абсолютно застарілі) книги до курсу «Сучасні медіаіндустрії», якщо я для цього курсу використовую дані Pew Research Center та інших актуальних електронних джерел? І можу просто надіслати студентам PDF із тим чи іншим дослідженням по медіа?

Я згоден, є предмети, де бібліотечний фонд доречний і корисний – але навіщо бюрократизувати цю ситуацію? Чому не дати змогу викладачу просто сказати студентам, як називається опорний посібник по їхньому предмету, а студентам – знайти цей посібник там, де їм зручніше? І не вимагати ніяких звітів чи карток?

І так усюди. Раптом стало необхідно заповнювати документ під назвою «Якісний склад викладачів».

Ім’я і прізвище, що закінчив, що викладає, яку наукову діяльність веде і т.д. і т.п. Чекайте, але всі ці дані і так є у навчальному закладі, у відділі кадрів, на кафедрі і т.д.?

Виявляється, це вимога Міносвіти – оцінивши якісний склад викладачів, воно нібито збирається визначати, чи заслуговує виш на той рівень акредитації, який він має. Даруйте, але така процедура видається абсурдною за суттю і принизливою за формою. Є ректор, декан, директор інституту, завідувач кафедри – ці люди безпосередньо керують освітнім процесом, і знають, хто з викладачів, так би мовити, якісний, а хто ні. То для чого викладачам брати участь в «оглядинах», влаштованих чиновниками?

Перелік «конструктивних ідей» - а насправді не потрібних нікому бюрократичних тягарів – можна продовжувати ще довго. І наводити все нові й нові цікаві приклади (по одній тільки темі наукових публікацій, написання яких вимагають від викладачів, можна написати окрему епічну трагедію). Але це будуть лише додаткові підтвердження вже зробленого висновку – будь-яка ідея щодо адміністративного покращення в освіті, ініційована з будь-яких, навіть найпозитивніших резонів, неминуче призводить до погіршення.

Причина цього прокляття одна – і вона ж, до речі, породила кошмар із перевантаженням шкільних програм. А саме: чиновники й адміністратори, які придумують «покращення», самі його втілювати не будуть – ця задача перекладається на плечі вчителів.

«Є прекрасна ідея - вивчати в школі не одну іноземну мову, а дві, і включити до списку літератури не лише Шевченка, а й Гомера, «Айвенго» і Гаррі Поттера», - вирішує чиновник. Вчитель «бере під козирок» (а куди йому дітися, і як він буде заперечувати – ідея ж прекрасна і конструктивна). А батьки вечорами проклинають цього вчителя разом із усіма гаррі поттерами разом узятими, роблячи замість дітей домашні завдання.

А у згаданому вище випадку з корисними ідеями експертів, активістів та інших представників «третього сектору» ситуація ще гірша – вони пропонують покращення (яке самі не будуть виконувати), передають його чиновникам (ті теж не будуть), а ті скидають його нижчим виконавцям. Й останні б’ються лобом в стіну, щоб утиснути чергову передову дисципліну у й так надмірно перевантажену навчальну програму. І я, як практикуючий журналіст, скажу більше: так відбувається не лише в освіті, а і в багатьох інших сферах.

То що ж робити? Мабуть, це той унікальний випадок, коли сама ідея пропонування якихось реформаторських ініціатив виглядає сумнівною. З тієї ж самої причини: будь-які ініціативи щодо покращення призводять лише до нового кола бюрократичних обтяжень.

Здається, єдине, що можна робити в цій ситуації - це зменшення контрольних повноважень усіх без винятку адміністративних структур в освіті і не тільки.

Хай кафедра (деканат, ректорат, школа) самостійно вирішують, чи має викладач конкретно цього предмету знати іноземні мови, мови програмування чи бальні танці.

Чи як вони мають стажуватися, і де. І чи потрібно йому писати наукові статті – чи, можливо, достатньо того, що викладач (наприклад) іноземної мови, не маючи наукових статей, працює перекладачем-синхроністом на важливих державних переговорах. І так далі, і тому подібне. Що ж до владних інституцій, пов’язаних з освітньою сферою, то, здається, найкраще, що вони можуть зробити - це не ухвалювати нових "покращень", а скасовувати вже ухвалені і не намагатися написати інструкцію на кожен пчих.

Оцінка статті на цей момент: +3/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Біда, коли пиріг пече чоботар, а про реформи говорить викладач не соціології. Про реформування сфери освіти читаємо в статті, яку знаходимо в Інтернеті за словами "СИСТЕМНІСТЬ ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНІЧНИХ СИСТЕМ ПРО ТЕ ЯК ПРАВИЛЬНО ВИЗНАЧАЄТЬСЯ НЕОБХІДНІСТЬ ПРОВЕДЕННЯ І ЗМІСТ РЕФОРМ НА ПРИКЛАДІ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ СОЦІОЛОГІЯ У".