Кінобум. В Україні почали знімати нормальні фільми. Як це вдалося

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 3889 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 19/10/2017Дата публікації

Ми роками звикали до думки, що українське кіно не фінансується, та й взагалі гине. І раптом новина: 2018 року на церемонії «Оскар» буде представлено одразу три українських стрічки – «Межа», «Рівень чорного» та «Іній». В прокаті ледь не щотижня з'являються нові українські фільми, і на деякі з них масово пішов глядач. Як ця перемога стала можливою після двох десятиліть занепаду? Щоб нинішній бум не перетворився у мильну бульбашку, потрібно ухвалити один простий закон. Всі "за", але руки не доходять.

Автор: Дмитро Фіонік

«Рівень чорного» - повністю українська картина. Заступник голови Держкіно Сергій Неретін розповідає, що кіноакадемікам довелося обирати з шести картин - і цей вибір був складним. А наступного року, вважає пан Неретін, українських претендентів на Оскар буде ще більше. І це може здаватися парадоксальним, адже ще кілька років тому кінематографічна спільнота не знала, кого ж висунути на конкурс.

«Межа» - україно-словацький фільм (його на «Оскар» висунула Словаччина). А «Іній» - це так звана ко-продукція України, Польщі, Литви та Франції. Але у будь-якому разі, кожна з цих картин – перемога українського кінематографу.

Переламні моменти

Хороше кіно, як дорогий коньяк – створюється роками. Тому ставити запитання, що ж такого відбулося у вітчизняній кіноіндустрії цієї осені, безглуздо. Дехто вважає, що переламним роком був 2014-й, коли світ побачив та оцінив ігрову стрічку «Плем’я» режисера Мирослава Слабошпицького (фільм здобув кілька світових винагород). Проте сам Мирослав Слабошпицький копає глибше.

Він поділяє історію українського кінематографу на два етапи. Перший - колоніальне кіно. Цей формат, за деякими винятками (зокрема, стрічка «Тіні забутих предків», знята Сергієм Параджановим у 1964 році), проіснував аж до 2010 року - до того часу, як Держкіно очолила Катерина Копилова.

Нове керівництво Держкіно надало режисерам більше свободи. Але ж грошей не побільшало. Щось камерне, атрхаусне та малобюджетне, звичайно, знімалося, але вузьким колом митців для вузького кола поціновувачів (знов-таки, були винятки, але ми зараз говоримо про тенденцію). У 2012-2013 роках влада кинула режисерам кістку, профінансувавши близько півсотні фільмів. Гроші освоїли, а більшість фільмів не зняли. Та деякі режисери таки використали ці гроші за призначенням.

І вже у 2014 побачили світ такі картини, як «Плем’я», «Поводир» Олеся Саніна та «Хайтарма» Ахтема Сейтаблаєва. Нагадаємо, що у тому ж році закипів скандал навколо висування української стрічки на «Оскар». Ця честь дісталася більш масовому «Поводирю», хоча, на думку багатьох фахівців, у «Племені» було більше шансів. Але навіть те, що український кінематограф здатен на справжній скандал, та й взагалі привертає увагу публіки, – вже було досягненням.

Черговий поштовх кіноіндустрії дала держава. Точніше, водночас відбулося два поштовхи.

Перший: квотування російського телеконтенту влітку 2015 року. Це призвело до того, що у 2016 році на телеекранах не відбулося жодної повністю російської прем’єри.

Квотування контенту, звісно, торкнулося в першу чергу телебачення. Але ж воно також є невід’ємною частиною кіноіндустрії, якщо ми говоримо про ринок, економічну галузь і бізнес. Адже до створення високохудожніх стрічок та малобюджетного мила для бабусь доволі часто залучені одні й ті самі режисери, сценаристи та актори.

Письменник і сценарист Андрій Кокотюха пригадує, що вже через тиждень після ухвалення закону про квотування телеконтенту в нього зявилося дев’ять проектів у кіно та на телебаченні.

Другий подарунок від держави: збільшення коштів на розвиток кіномистецтва. У 2016 році Держкіно профінансувало 104 проекти (абсолютний рекорд за всі роки незалежності). Цього року буде не менше, хоча говорити про конкретні суми та проекти, які пройшли крізь Держкіно у 2017-му зарано – процес триває. Сергій Неретін розповідає, що на останній, 10-й пітчинг (конкурс) Держкіно було подано 282 заявки від кількох десятків продакшн-компаній.

Кіно та криза

Усі ці оптимістичні зміни відбувалися та тлі вкрай песимістичного явища – падіння гривні та економічної кризи. Телеканали зазнали нищівного удару: ринок реклами впав з $500 млн (у 2013 році) до $113млн (у 2015-му). За даними Всеукраїнської рекламної коаліції, у 2016-му рекламні надходження зросли більш ніж на 30% (рік до року), також має трохи покращитися ситуація за підсумками 2017-го, але до показників 2013-го ще дуже далеко.

Що це означає для «виробництва контенту»? Зменшення бюджетів, урізання гонорарів, економія на всьому, на чому можна заощадити. Як наслідок – низька якість кінцевого продукту, тобто серіалів. Андрій Кокотюха констатує: «Купити фільм телеканали можуть собі дозволити за $10-20 тис за серію, якщо говорити про серіали. А повноцінне виробництво починається від $50 тис».

“Бізнес-модель українських телеканалів – недолуга. 95% їхнього доходу ще донедавна становили рекламні надходження. Впав рекламний ринок – впало все», - пояснює співзасновник компанії FILM.UAGroup Сергій Созановський. Основна помилка власників – недиверсифікованість бізнесу.

До речі, сам пан Созановський з кризи вже вийшов. У 2005 році він разом з партнерам з нуля збудував у Києві на Троєщині найбільшу у Східній Європі кінокомпанію, яка створює та продає телеконтент у різні країни світу. У 2014-му студія скорочувала бюджети, а вже у 2016 знов почала їх потроху збільшувати.

Саме під час кризи права на серіал «Нюхач», знятий FILM.UAGroup, придбали французькі та японські компанії. Завдяки цьому, компанія у 2016-му році вийшла в плюс на 10% відсотків у порівнянні з 2015-м.

Той факт, що заробляти можна не тільки на рекламі, а й на створенні власного контенту, більше того – заробляти валюту, зрозуміли й телеканали. У скрутні часи рівень їхньої креативності значно збільшився. У різних державах з’явилися клони українського «Ревізора», адаптовані версії шоу «Реальна містика» сьогодні популярні на всьому пострадянському просторі, а у Прибалтиці та Польщі прижилася «Хата на тата».

На думку співзасновника агенції B2B PR (серед клієнтів цієї компанії багато представників теле- та кінобізнесу) Ольги Ваганової, за підсумками цього року вимальовується тенденція: комерційне телебачення стає все більш комерційним у хорошому сенсі цього слова. Медіаменеджери менше розраховують на дотації від власників-олігархів і роблять ставку на виробництво власного продукту, який можна продати.

Ну й, знов-таки, обмеження російського телеконтенту постійно спонукає до виробництва власних серіалів. Здебільшого дешевих і примітивних, але своїх. Для індустрії в цілому це непогано – галузь стає потужнішою і є всі підстави очікувати на перехід кількості в якість. Власне, цей перехід вже подекуди відбувається. Принаймні, психологічні бар’єри та комплекси подолані.

Українських фільмів стає все більше

Психологічні бар’єри

Ще кілька років тому комерційні кінотеатри, якщо й ставили у прокат українське кіно, то, здебільшого, на волонтерських засадах. Так само й значна частина глядачів цих фільмів відчувала себе волонтерами. Протягом десятиліть вітчизняне кіно було збитковим за визначенням. Здається, єдиний виняток – картина «Штольня» режисера Любомира Левицького. Бюджет фільму становив жалюгідні за світовими мірками $80 тис, а бокс-офіс склав $192 тис.

Різко і майже несподівано ситуація змінилася у 2014-му. Вже згадані «Плем’я», «Поводир» та «Хайтарма» були великим вибухом українського кінематографу. На самоокупність вони не вийшли, але живий інтерес до цих стрічок був безпрецедентним.

Кримські татари забезпечили повний аншлаг «Хайтармі». Артхаусна стрічка «Плем’я» стала культовою і здобула три винагороди однієї з програм Каннського кінофестивалю. А касові збори «Поводиря» побили всі тодішні українські рекорди - бокс-офіс становив $259,5 тис.

Протягом 2015-17 кіноіндустрія нарощувала бюджети та, водночас, зростали касові збори у прокаті. Аналізувати цю галузь за допомогою цифр складно – продюсери не відкривають кошторисів витрат. Але доволі часто бокс-офіси складають мільйони гривень. І це на тлі невеликої кількості кінотеатрів - у країні менше ніж 500 кінозалів, щотижня українці витрачають не більше 22 млн грн на кіно (левову частку складають квитки на продукцію Голівуду). Для такої великої країни, як Україна, це дуже мало.

За цих, м’яко кажучи, непростих умов кінематографістам вдається ламати стереотипи. Торік картина Любомира Левицького "#SelfieParty” за кілька тижнів показу отримала близько 5 млн грн і, за словами режисера, окупила витрати. Також у 2016 році стрічка «Кварталу 95» побила черговий рекорд: фільм «8 найкращих побачень» за сім тижнів прокату зібрав 36 млн грн. Кошторис картини невідомий, але експерти одностайні: прибуток студія отримала.

У серпні 2017-го доволі успішно пройшла прем’єра художнього фільму «Червоний» режисера Зази Буадзе – за одні вихідні касові збори перевищили 1,5 млн грн. Але найбільш касовим фільмом 2017-го став «DZIDZIO Контрабас» - за перший уікенд вересня отримано 7,7 млн грн.

Враховуючи, що бюджет«DZIDZIO Контрабас» навряд чи перевищує 5 млн грн, можна впевнено сказати, що картина принесла своїм творцям відчутний дохід. Права на показ стрічки придбали різні країни. Зокрема, у січні 2018-го стрічку побачать італійці. Восени очікується ще кілька прем’єр і, можливо, якась з них стане ще успішнішою за «DZIDZIO Контрабас».

З минулого четверга фільм "Сторожова застава" зібрав понад 8 млн. грн.

Сергій Созановський пригадує, що не так давно серед бізнесменів ставлення до кінематографії описувалося фразою: «Хочеш з мільярдера перетворитися на міліонера, знімай кіно». Такий стереотип гальмував розвиток галузі. «Це неправильна точка зору, вона псує життя нам і всім, хто чесно працює в цій індустрії, - каже пан Созановський. – Адже нам потрібно залучати кошти, інвестори повинні знати, що кіно здатне приносити дохід - і дуже пристойний дохід».

2017-го року стало остаточно зрозуміло, що українське кіно не просто є, а що вітчизняна кіноіндустрія - нормальний бізнес. Звичайно ж, галузь переживає певні хвороби росту. Сергій Неретін зазначає, що сьогодні банально не вистачає україномовних акторів, а режисери та сценаристи не встигли «напрацювати м’язи». Але очевидно, що з кожним роком професійний рівень митців буде зростати.

Ще один тектонічний злам пов’язаний з психологією українського глядача.

«Як, ти не ходив на "DZIDZIO Контрабас"?» - подібне питання можна почути у багатьох офісах під час перерви. Сьогодні середньостатистичний глядач українських фільмів – це не обов’язково вишуканий поціновував «поетичного кіно», а представник мідл-класу та офісного планктону.

Сценарист Андрій Кокотюха впевнений: «Люди побачили нову якість нашого масового кіно». В цьому він переконався особисто, презентуючи стрічку «Червоний» - після сеансів публіка купувала книги, азартно фотографувалася з митцями й шикувалася в черги по автографи. І ніякого волонтерства, ніякого натяку на те, що люди прийшли відсидіти, аби поставити галочку в карму - «Я підтримав вітчизняне».

Шанс

Серед причин розвитку українського кіно є одна, настільки велика та важлива, що це робить її майже непомітною. Йдеться про світову економіку. Коли світ почав виходити з крутого піке 2008 року, в Україні багато майстрів спецефектів, акторів, сценаристів, режисерів та навіть цілі студії почали працювати на експорт. І працювали вони не лише на «російському напрямку». Це давало змогу пережити скрутні часи, не втрачаючи професійної форми.

Глобальний ринок кіно, за найскромнішими оцінками, становить $100 млрд. За ці кошти змагається багато держав - за допомогою системи рибейтів (від англ. Rebate – знижка, поступка). Це коли уряд компенсує іноземним знімальним групам частину витрат. Як правило, компенсаціям підлягають сплачені податки та митні платежі.

Саме таким чином Ірландія залучила творців «Ігр престолів». Система рибейтів та інших дотацій давно працює у Великобританії та Франції. За даними компанії EY, у Великобританії на кожен фунт рибейтів припадає 12 фунтів витрачених кіношниками. А у Франції один євро дотацій дає 11,3 євро.

Коли механізм рибейтів ввела Хорватія, в тих самих «Іграх престолів» з’явилися не тільки ірландські краєвиди, але й мальовничий Дубровнік.

Хорватьський уряд одночасно переслідував кілька цілей: залучити інвестиції, сприяти розвитку кінематографу (оскільки підрядниками та субпідрядниками головного творця фільму Девіда Беніофа є місцеві фахівці та студії), та розкрутити країну як світовий курорт. Усі три мети досягнуто.

За останні пару років кількість країн, що запроваджують механізми відшкодувань кіношникам, зростає ледь не щомісяця. Й кожна з них отримує шматок світового пирога. Сьогодні до клубу рибейтів входить більше сорока країн, зокрема, Чехія, Болгарія, Угорщина, Латвія. А Україна – ні.

Розвиток українського кіно відбувся за рахунок бюджетних вливань.

Пам’ятаєте притчу: голодного можна нагодувати, а можна подарувати йому вудку, і він годуватиме себе сам. Так от, держава врятувала від смерті «голодних кіношників», але для подальшого розвитку, аби вони могли витримувати конкуренцію зі світовими гравцями, потрібні великі інвестиції. Тобто - вудка.

Якби наша держава запровадила цей механізм, вітчизняні студії миттєво б наповнилися замовленнями, в економіку б надійшли мільйони доларів, а наш кінематограф інтегрувався у світовий. Чому ж цього не зроблено?

Насправді, серед законодавців немає затятих опонентів системі рибейтів. Їм просто байдуже. Ще торік кінематографічна спільнота підготувала відповідний законопроект. Більше того, у березні Закон про підтримку кінематографії було ухвалено, а у квітні його підписав президент. Документ передбачав дотації на підтримку кіно, а також запроваджував ту саму систему відшкодувань іноземним знімальним групам.

Що стосується дотацій та захисту авторських прав, Закон запрацював, а от щодо рибейтів – відповідні зміни потрібно було внести до Податкового та Митного кодексів. Ці законодавчі новели були виписані в окремих законопроектах, які вже кілька місяців припадають пилом у парламенті. Майже кожного пленарного тижня «кінематографічні» проекти потрапляють до порядку денного - і щоразу до них у депутатів не доходять руки.

Минулого пленарного тижня Верховна Рада знову мала б розглядати ці документи - і знову «не встигла». Парламентська практика показує, що у підвішеному стані законодавчі ініціативи можуть перебувати роками. Що станеться з українським кінематографом, якщо у найближчі місяці не буде внесено зміни до економічних кодексів?

Наш кінематограф втрачатиме конкурентоздатність. Не виключено, що назавжди. Драматичність ситуації в тому, що саме сьогодні Україна отримала шанс стати потужною кінематографічною державою. Але може його проґавити. Подальша доля українського кіно вирішиться цієї осені. Запасаємося поп-корном?

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!