Інтернат: війна тхне мокрою псятиною. Новий роман нарешті дорослого Жадана

Сергій Жадан зустрів війну зрілим і популярним письменником. Усі попередні роки він, як міг, творив свій східноукраїнський текст, чи, якщо бажаєте, міф, підвів під цим певну риску романом «Ворошиловград». І хто знає, що було б далі у мирні часи: можливо, тривала творча перерва, зустрічі з читачами у різних містах, поезія, музика.

Однак сьогодення, здається, розбудило Жадана десантним гаслом «Хто, якщо не ти?!» - і він відповів на нього новим романом «Інтернат», з якого, хочеться вірити, розпочався новий етап у його творчості і українській літературі в цілому.

Кількість виданих книжок про війну на Донбасі годі полічити. Пишуть солдати, офіцери, волонтери, свідки подій, молоді і досвідчені літератори.

Здебільшого це фронтові щоденники різного ступеня майстерності, де автор якщо й вдається до прийомів художньої літератури, то завжди тримається того, щоб не схибити у відповіді на головне солдатське запитання, яким і перевіряється цінність написаного: «А ти там був?»

"Інтернат" – новий роман Сергія Жадана. Фото Юлії Рябухіної

Є й зразки доволі специфічної літератури, назвемо її умовно нацреалізм. Яскравий приклад – «Чорне сонце» Василя Шкляра, письменника першого ешелону, який події 100-річної давнини і сьогодення змальовує у простих чорно-білих тонах: є бездоганні герої і породження пекла – вороги, є зрадники, а є праведники.

В такій системі координат не заблукаєш. Втім, коли читаєш, виникає дивне дежавю радянського героїчного епосу, просто зі зміненими ідеологічними акцентами.

На цьому тлі роман Сергія Жадана «Інтернат» помітно вирізняється: і ціннісною системою, і художньою цінністю, і власним ступенем правдивості.

Жадан відчуває сучасний Донбас так, як Андрухович стару Галичину, це в буквальному сенсі дар, який дає «перевагу гри на своєму полі».

На початку ХІХ століття європейські письменники шукали так звані романтичні ареали – території з певним історичним і етнографічним бекграудном, легендами про звитяжну боротьбу за волю.

В Британській імперії таким ареалом була Шотландія, в Російській – Україна. Тому для тих, хто відкрив для себе Донбас у 2014-му році, це теж свого роду романтичний ареал – не дуже зрозумілий, але оповитий багатьма міфами, регіон.

Для Жадана ніякої terra incognita в цьому сенсі не існує. Його головний герой – вчитель української мови у пристанційному селищі, який на перервах з учнями говорить російською, а коли в охопленому війною місті його питають, хто ти, то відповідає «вчитель» і усіляко намагається уникнути відповіді на уточнювальне запитання, а що ж саме він викладає.

Виводити з таких дрібних побутових деталей великі проблеми - це і є ознака зрілої, не плакатної літератури.

Сказати, що роман «Інтернат» про війну, було б не зовсім точно. Це все ж не епічне полотно про мільйони людських доль. Бойові дії тут скоріше грізне історичне тло, каталізатор соціальних реакцій, в яких відкриваються усі накопичені за роки суперечності в окремій країні, регіоні, родині.

Це привід для маленької людини замислитися, а який саме прапор зображений у твоєму паспорті і чи зобов’язує це до чогось. Це привід сильній жінці, директорці інтернату Ніні, прямо тицьнути слабким і похнюпленим мужикам в те, що снаряди летять з-за російського кордону, що їхня байдужість і привела війну на Донбас. Це шанс для місцевого мажора плюнути на всі батькові настанови, піти в «ополчєніє» і відчути себе королем блокспоста. Це шахтар, що воює в ЗСУ і рятує з місцевого музею шмат вугілля з мільйон-літніми слідами папороті.

В новому романі Жадана немає цього обридлого ще з 90-х стьобу над всім і всіма, захоплення різного роду маргіналами, наркотичних і алкогольних експериментів, бурлеску-травестії. Тут не зустрінеш жартів про Степана Галябарду і монгольських міліціонерів, ані цинічної іронії в стилі: «А чи не Мінпаливенерго підпорядковані крематорії?». Усе це в минулому. В циклі прози від «Депеш мод» до «Ворошиловграда».

Читаючи «Інтернат», я всміхнувся лише двічі: з того, що рясно нафарбована директорка школи схожа на питущого клоуна, і з кумедного імені сепарського (скоріше, російського, з «казачків») ватажка – Алєксєй Єлісєіч.

Жадан в цій книзі максимально серйозний, він тримає читача у напрузі. Навіть коли той ніколи в житті не падав лицем у снігову жижу під свист міни, то все одно зрозуміє, що таке зимовий дощ, січнева відлига, і як іти розкислим полем кудись кількадесят кілометрів.

Це роман суцільного дискомфорту: герой увесь час мріє то обігрітися, то поїсти, то поспати, чи просто пробігти прострілювану ділянку шляху і залишитись неушкодженим. Всюди товчуться безпорадні, переважно похилого віку, жінки і мародерського вигляду мужички - і нестерпно смердить мокрою псятиною.

Твір написаний від імені найчисельнішої верстви Донбасу- місцевих мешканців, які прокидаються і засинають з одним і тим самим запитанням: «Коли все це, врешті-решт, закінчиться?» Вони не думають про те, на чиєму боці бути у цій війні. А коли й думають, то бояться про це сказати уголос: як знати, чия влада буде завтра у місті, і чи не здасть тебе сусід за першої ж нагоди?

І це роман про відповідальність, як пафосно б це не звучало. Все починається з малого: сестра здала хворого на епілепсію сина в інтернат - злякалась відповідальності, батька немає, брат і дід цю відповідальність брати не схотіли, аж доки по інтернату не почали прилітати снаряди.

За цією дрібною побутовою сюжетною лінією неважко побачити і всю решту магістральних суспільних конфліктів, в яких живе Донбас і вся сучасна Україна. І вибір простий: будеш усе життя тікати від відповідальності - чи все ж візьмеш на себе бодай дещицю?

Герої попередніх романів Жадана – пофігісти-нонконформісти, дивакуваті хлопці, більш схильні до доброго, аніж до лихого, вони є такими від перших сторінок до останнього.

Герой «Інтернату», шкільний вчитель Пашка, еволюціонує. Ні, він не перетворюється на велета, що береться кришити з ДШК сепарів, і не виголює на голові оселедця на знак свого національного прозріння.

Він крок за кроком починає брати на себе відповідальність: допомагає кільком жінкам вибратися з вокзалу, забирає з інтернату племінника, заносить пораненого бійця до лікарні і навіть трохи асистує хірургові при операції (до речі, цей кульмінаційний уривок зі свого роману читав у Львові на Форумі видавців).

І по мірі того, як сміливішим робиться сам Пашка - охочіше йому допомагають люди: як от дідусь із села, що ризикнув підкинути вчителя і його племінника до траси. Але всі ці морально-дидактичні елементи заховані за кадром – Жадан нікого не виховує, читач сам помічає еволюцію героя.

Військові очима мирного мешканця однакові – вся справа тільки в тому, кого ти хочеш назвати своїми. В українських є завжди підозра «місцевий? А не сепар часом?». У сепарів і росіян чергове запитання «місцевий? А чого не воюєш?».

Свої – це не ті, хто нагодує кашею (в «Інтернаті» це роблять бойовики), а ті, чий прапор зображений у твоєму паспорті (так, принаймні, це розуміє Пашка).

Наприкінці книги вже сміливий Пашка, що вертається врешті-решт на свою станцію, усю злість та агресію виплескує на іноземного репортера, який вирішив пожартувати, що викладати в цих краях українську - все одно що латину (себто, мертву мову). Тут у вчителеві прокидається і професійна і національна гордість - і він шле під три чорти цього стороннього спостерігача.

Тим, хто відрізняє СПГ від РПГ, не буде що закинути Жаданові: книжка від імені цивільного, який розрізняє лише «Гради», міни і стрілкотню. І цього достатньо.

Еволюція Пашки не відбувається просто так, за помахом чарівної палички. Герой сягає того рівня розпачу, який можливий тільки на війні: «Нікого не шкода». Бо якщо почнеш жаліти в першу чергу себе і всіх навколо – серця й душі не вистачить, розклеїшся, впадеш у розкисле болото відлиги, ридатимеш, та так, зрештою, і сконаєш, доки бродячі пси не роздеруть твоє тіло. Треба зібратися і йти далі, навіть коли ти не солдат, а всього лише шкільний вчитель, що рятує свого племінника.

Своїм романом «Інтернат» Сергій Жадан поставив доволі високу планку для сучасної літератури, він ніби каже: годі вже юродствувати і писати так, як писали у 90-х, давайте нарешті говорити з читачем серйозно про серйозне, і не голосом замполіта, а так, щоб нам повірили.

література книги жадан культура рецензія війна