Традиція, яку не вбили. Що таке Харківський кобзарський цех та як живуть сучасні кобзарі

Назар, його учитель гри на кобзі Кость Черемський та інші братчики сучасних кобзарських цехів зберігають традицію, яка, здавалось, умерла.

Назар Божинський грає на ШеФест

Кость Черемський – лікар-анестезіолог за професією, а за хобі – цехмайстер Харківського кобзарського цеху, учитель молодих кобзарів, організатор кобзарських фестивалів.

Кость Черемський

В молодості Кость був поводирем сліпого кобзаря «старої генерації» Анатолія Парфиненка. Став усюди супроводжувати старця в 1989 році: допомагав у побуті і переймав кобзарську науку. Тоді спосіб кобзарювання був змішаний: окрім гри на вулицях і відкритих місцинах, кобзарювали і в пансіонатах, будинках відпочинку, на підприємствах.

Анатолій Парфиненко

Кость згадує: «Ми намагались дістати офіційний дозвіл на кобзарювання, але не змогли. І ми вирішили самостійно це робити, і слава Богу ніхто не перешкоджав».

Якось Кость спитав панотця, як у давнину сліпі немічні старці захищались від грабіжників? І отримав обурену відповідь: «Ти думаєш, ми були беззахисними? І всі так думають, і хай собі думають далі! А ми були сильними і коли всі разом, і коли поодинці. Палка й ніж, а ще хитрість допомагали усмирити і блатнячка, і міліціонера», – говорив старий Парфиненко. Втім, пояснювати детально не став.

А Кость відтоді став на шлях дослідження кобзарського звичаю.

Дізнатися більше про кобзарів, відновити традицію стало сенсом життя Костя. Він почав студіювати архіви, вишукуючи все про кобзарів. І знайшов записи 19 століття про сліпих лірників, що заробляли аматорськими боями з селянами. Бойове мистецтво називалось «костурець».

Були й інші неймовірні знахідки, зараз вони вже широко відомі, і деякі навіть зображені у фільмі «Поводир»: кобзарі мали свою таємну мову – «лебійську», свій специфічний танець – «кобзарська скакомка», свій цех із гербом, казною і кодексом поведінки, що звався «Вустинські книги». З цих досліджень з’явились книги «Повернення традиції» та «Шлях звичаю».

Після відомого розстрілу кобзарів, про який власне і знятий «Поводир», вижити вдалось одиницям.

Серед них – сліпий Анатолій Парфиненко, учитель Костя Черемського. Пережив страшні часи і зрячий кобзар Георгій Ткаченко.

Ткаченко за освітою – архітектор. Якось, йдучи вулицею Пушкінською в Харкові ще до часів репресій, побачив справжнього кобзаря. Він сидів, притулившись спиною до стіни магазину, і грав на кобзі. Це був Петро Древченко. Ткаченка вразила гра старця. Він купив на базарі бандуру і почав вчитися від Древченка. Ткаченко передав науку Миколі Буднику, а той згодом став головою відновленого Київського кобзарського цеху.

Ті, хто уникнули репресій, вчили пісень, вивчених від дорадянських кобзарів, своїх товаришів. Це небезпечне заняття – можна було запросто потрапити до в'язниці або навіть бути розстріляним. Тому вчилися підпільно. Як це вдавалось, розповідає Кость:

«Збиралися на квартирах у друзів, запрошували людей тільки зі свого кола, надійних. В неформальній атмосфері навчались кобзарству, проводились майстер-класи, концерти. Звичайно, КДБ час від часу розганяло сходини, перешкоджало. Особливо в кінці 80-х років. Але це було не в жорсткій репресивній формі, а засобами психологічного тиску – "виховних бесід", засторог, переконувань».

З відновленням незалежності можна було перестати ховатись. Кобзарство вийшло з підпілля, і у 1997 році Кость з товаришами встановили в Харкові пам’ятник репресованим кобзарям, недалеко від філармонії, де в 1932 році масово знищили старосвітських кобзарів.

Пам'ятний знак репресованим кобзарям, бандуристам, лірникам

Той рік вважається датою відродження Харківського кобзарського цеху.

Сучасний харківський цех

Сучасний Кобзарський цех Харкова далеко не такий потужний, якими були давні цехи 18-19 віків. Тоді тільки в Харківській губернії налічувалося близько 3000 мандрівних кобзарів і лірників. Вони були важливою частиною соціуму лівобережної України, невід’ємною частиною міських пейзажів Харкова.

Зараз у цеху Харкова – 12 братчиків.

Кость Черемський – його голова або цехмайстер. Він підтримує контакт з іншими цехами, з кобзарями діаспори та загалом популяризує кобзарську традицію. У його хаті братчики Цеху збираються на сходини. Син Костя, Тимофій, учиться від батька і вже грає на концертах.

Кость має учнів, і один з них – Назар Божинский, за професією архітектор, викладач університету.

Назар Божинський - практик, кобзарює на людях

«Я бачив бандуру в українських фільмах, чув якісь акорди, але цього було вкрай мало. Капели бандуристів не цікавили – хотілось навчитися старосвітської гри. І я почав шукати, у кого вчитися. Мені порадили Костя Черемського. У 2001 році я придбав свій перший інструмент і почав учитись. З того часу почав і сам виготовляти кобзи».

Кобзарі називають цей спосіб навчання «живою кобзарською рікою», бо знання ніби перетікають, як води ріки, від учителя до учня.

Назар інтуїтивно відчував, що хоче вчитись у живої людини, а не з книжок: «Кожен ніби як і сам вчиться. Але дивлячись на учителя свого. Жива традиція передається тільки так. По нотах, по записах – це буде тільки реконструкція. А в Цеху – це передача знань від учителя до учня».

Тепер Назар – активний практик. Майже щотижня кобзарює в центрі Харкова, біля церков, на базарах. Має і гастролі в інших містах.

Нещодавно кобзарював у Миргороді. Сидів просто під церквою, як то відбувалось за давніх часів. Ділиться враженнями: «Зараз всі розуміють, що до чого. А раніше іноді ганяли. Підходив служитель церкви, виясняв, чого я тут сиджу. Але дуже радісно, що зараз діти цікавляться, спиняються, слухають».

Харків завжди був потужним кобзарським центром. Тут мешканці зберегли пам’ять про кобзарів, навіть попри репресії 1930-х років. Мешканці знають, що таке кобза і кобзар. Ніколи не питали Назара: «А що це у вас в руках?» А в інших містах такі питання лунають. Тому харківська атмосфера для кобзаря набагато приємніша.

Братчик цеху Олександр Савчук копає тему кобзарства в науковій площині. Він перший в Україні захистив дисертацію на «кобзарську» тематику – «Українське традиційне співоцтво як світоглядна система». Він видавець, видає наукові праці, дослідження з українознавства.

Заглиблений в теорію, практики торкається поверхово. Каже, не отримав навіть одклінщину від цеху: «Я ще не виконую жодної думи. Бо в них найскладніше – речитатив і імпровізація. А я не можу навіть одного варіанту думи завчити». Його місія – фіксувати й поширювати фактаж і наукові праці про кобзарів.

У Харкові живе сліпий кобзар Іван Попов. Він – ниточка, що пов’язує сучасність зі справжнім старосвітським кобзарством. Іван Іванович має 78 років, належить до особливого роду кобзарів без інструменту – стихівничих, знає близько 500 народних пісень, пише і власні твори.

Назар говорить про старого: «У нього народна манера виконання, характерна для псальмоспівців. Усі 90-і роки і половину 2000-х активно кобзарював на базарах і в людних місцях. І традиційним кобзарським способом усе співав – чітка вимова слів, артистизм в голосі, а не в міміці, жестах».

Коли я зустрілась з Іваном Івановичем у кафе, він показав мені свої збірки – написані мовою Брайля картонні згортки. І заспівав тихенько, щоб не заважати відвідувачам кафе. Зараз він не має нагоди виступати часто – уже важко вийти з дому самостійно. А ще декілька років назад він мав власні творчі вечори, де слухачі поринали в унікальну старовину.

Кость з Назаром записують від Івана Попова народні пісні.

Дещо про внутрішні правила цеху

На Благовіщенському базарі, де любить грати Назар, і 100 років назад було багато кобзарів. За декілька кварталів вони мали і своє місце таємних сходин.

Дорадянські етнографи писали: «Там, на Полтавському шляху, у районі, де клином сходяться дороги від губернської в’язниці, старого Холодногірського базару й Озорянської церкви, знаходився відомий усім тодішнім кобзарям постоялий двір діда Хваддея. Потягом багатьох десятиліть тут регулярно збиралися на цехові сходки місцеві і проходящі співці.

Не випадково, що Холодногірський базар і церква, неподалік від яких прилаштувався заклад Хваддея, були чи не найприкметнішими у Харкові місцями, де можна було зустріти кобзарів, лірників і стихівничих».

«Дорадянські» кобзарі збирались у таємниці від «зрячих».

Тому достеменно не відомо, що відбувалось на сходинах. Можна припустити, що обговорювались внутрішньоцехові справи. Одна з найважливіших – дотримуватись кобзарського кодексу.

Приміром, заборонялось співати на людях, не склавши кобзарський екзамен – «одклінщину», або набирати учнів, не отримавши на те дозвіл – «визвілку». Не приймали до цеху тих, хто вчився самостійно, а не перейняв науку від кобзарів-учителів. Обов’язковим було самостійно виготовити собі інструмент. Заборонялось змінювати тексти дум, а будь-яке непрофесійне виконання – каралось.

Правила сучасних цехів набагато лояльніші. І майже не лишилось обрядовості. Втім, дещо збереглось.

Зустріч цеховиків

Сучасні кобзарі власноруч виготовляють кобзи, хоча це не є обов’язковим. Разом їздять на деревозаготівлі до лісу: вистругують кострубату заготовку – «кобзарську ложку».

Кобзарські ложки - заготовки кобз

А вже вдома роблять досконалий інструмент.

Народження кобзи

Нові інструменти освячують в церквах, зазвичай на Покрову і на Трійцю.

Освячення нових інструментів

Дотримуються і правила спершу грати репертуар в колі братчиків цеху, і тільки отримавши схвалення, виносити на публіку. Назар пояснює: «Це робиться, щоб у людей не склалось поганого враження про традицію. У Харківському цеху цього припису дотримуються. Так було і за давніх часів».

Все ще існують цехові сходини, втім, ніхто з його членів не розповів, що конкретно там відбувається.

Від хранителів - до носіїв

Такі, як Назар, і Кость, і Олександр – послідовники та хранителі традиції. Вони законсервували кобзарство і чекають часів, коли можна буде передати свій скарб у природне середовище – в спільноту незрячих музикантів, що будуть усвідомлювати свою місію збереження культури. «Якби з’явились незрячі, які б перейняли традицію, я б сам кинув кобзарювати» – каже Назар.

І такі люди почали з’являтись. Так, лірник Лайош Молнар – сліпий цехмайстер Львівського кобзарського цеху. Активним є лірник Олександр Тріус з Ромен на Сумщині.

Олександр Тріус, сліпий лірник і кобзар

Обидва майстри мають і своїх учнів.

Лірник Андрій Ляшук з Рівного каже: «Лірницька традиція поступово повертається до тих, хто завжди був її носієм. Цьогоріч на фестивалі «Лірницький Великдень» у Львові незрячий учень Лайоша Молнара вперше заспівав перед публікою «Кант Георгію». Учитель стояв за спиною учня, підтримуючи його та допомагаючи стримати хвилювання».

Лайош Молнар підтримує свого учня під час виступу

Лірник Михайло Хай підрахував: «У Львові уже 4 незрячих лірники: 2 дорослих і 2 учні + 1 у Ромнах на Сумщині. Іде процес плавного повернення лірницької практики із рук зрячих лірників-реконструкторів у руки сліпців – нащадків питомих етнофорів-носіїв віковічної традиції». За інформацією від самого Молнара, у нього є гурток лірників, де навчається 11 незрячих хлопців.

Традиція може передаватись не тільки від старших до молодших, але й навпаки. Так, грати на кобзі старого Івана Попова вчив молодий Назар Божинський. Для цехів важливо, щоб знання передавались із рук до рук, і немає нічого дивного в тому, що молодий учить старшого.

Кость пояснює: «Це дуже гарно, бо це показує природність цього напрямку, виводить за межі субкультури. Ми вітаємо в нашому колі старших людей. Якщо ми будемо спілкуватись тільки з молоддю, то сучасна кобзарська справа буде приречена лише на субкультурний формат. Проте, якщо ми хочемо широкого розвитку – в кобзарстві мають бути присутніми різні вікові категорії. Ми раді, що це цікавить не лише одну категорію людей. Це показує життєвість традиції».

харків музика історія Кобзарі