Сила землі. Три гектари забезпечують родині достойне життя і освіту дітей

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 6035 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 01/06/2017Дата публікації

Невелика земельна ділянка поблизу Києва забезпечує життя сім'ї з чотирьох чоловік на «рівні Києва», дозволила оплатити вищу освіту двох дітей і дала стартовий капітал для бізнесу. Дрібне фермерство дало старт промисловому розвитку Японії, Південної Кореї, Тайваню та Китаю. Працьовитість селян теоретично могла б запустити реактивний двигун українського економічного дива. Але державі потрібно провести правильні налаштування і нарешті запустити ринок землі. Ми дослідили, як працює і як заробляє новий український середняк.

Автор: Наталія Міняйло, Орест Зог

— Останніми роками стала частіше до церкви ходити. До цього часу взагалі не було. Всі будні і всі вихідні — на городі та на господарстві. Для відпочинку — лише Новий Рік, Різдво і Паска, — розповідає Валентина Медвідь.

Разом із чоловіком Миколою та молодшим сином Володимиром мешкає у селі Личанка Києво-Святошинського району на Київщині, де займається сільським господарством. У Медведів 3 гектари землі, на яких вони вирощують картоплю. Старший син Микола Миколайович з родиною живе поруч у Бишеві.

Микола Медвідь-батько і його дружина Валентина вже на пенсії. Чоловік став пенсіонером у 55 років і зараз отримує від держави 1470 гривень. Валентина Петрівна все життя пропрацювала на землі. Не має ні пенсії, ні жодних інших виплат від держави.

Три теплиці ще декілька років тому давали головний прибуток Медведям. У них вирощували городину. Першою садили молоду цибулю. Купували приблизно тонну так званої «тиканки». Усі вихідні Медведі працювали на свою цибулю. Її везли на продаж у Київ.

Після того, як зібрали цибулю, вирощували розсаду — огірки, помідори, найбільше — перець.

Робота на телицях — цілодобова і потребує багато сил. Топили дровами або вугіллям. Треба постійно стежити на температурою. Підтримувати 16—20 градусів. Уночі чергувала свекруха, вставала до 4-ї ранку. Вдень дрова підкидала сама господиня садиби. Ввечері наставала черга для Миколи-батька.

Крім перцю і помідорів, садили і полуницю, але в теплиці вона не така смачна, як на грядці. Тому від цієї ідеї швидко відмовились.

Курочки для себе

Крім теплиць, Медведі тримали дві корови, свиней, качок, курей, кролів. Особливо багато догляду потребували корови. Селяни розповідають, що зі свинями простіше — дав їм їсти, вони — їдять, а корову треба ще й мити та випасати. Молоко Медведі не здавали, робили з нього сир, масло, сметану. Все продавалося біля метро Лук’янівська у столиці. Возили свою продукцію двічі на тиждень — у середу і суботу. До початку 2000-х років тягали руками: рейсовим автобусом до «Нивок», а потім на метро. Потім придбали авто.

А от курей тримають лише для себе.

- Ще років вісім тому ми намагались взяти в оренду наш сільський ставок, щоб розводити рибу. Нам відмовили. Через якийсь час прийшла сільська голова і каже: «Валю, бери ставок», але вже тоді ми цим перегоріли. Зараз ставком інші люди займаються, — розповідає Валентина.

Польська картоплесаджалка і китайський трактор

Микола-батько каже, підрахувати прибутки від господарства складно. Вони змінюються щороку. Проте він відзначає: праця на землі допомогла їм вивчити двох синів, одного на бюджеті, іншого на контракті. Фактично, рівень доходу селян мало відрізняється від середнього доходу мешканців Києва. Але так було не завжди.

— У 90-х роках і на початку 2000-х ми не могли купити помідор чи огірок у березні. Чекали, коли своє вродить на огороді. Вже не кажучи там про різні банани і солодощі. Зараз же можу й огірочок з’їсти, і помідорчик. Та й онукам завжди купую чогось солоденького, — каже Валентина Петрівна.

Медведі ніколи не брали жодних кредитів. На початку 90-х родина купила китайського трактора, на ньому пропрацювали понад 15 років: «і орали, і садили». Кілька років тому Микола-батько продав його і купив більшого, теж китайського (бо так дешевше).

Варто зауважити, що розвиток дрібного фермерства в успішних країнах Азії створив ряд компаній, одна з них Тойота, яка починала свій бізнес із продажу японським городникам техніки. Судячи із практики Медведів, українським компаніям важче продавати свою продукцію українським городникам, бо є потужні іноземні конкуренти. Китайські компанії, до речі, отримують дешеві кредити від держави на свою експортну діяльність.

Та повернемося до наших селян. Майже всю посадочну роботу виконує китайський трактор і польська картоплесаджалка. Садять червону картоплю виведеного німцями сорту «Bellarosa». Ручної праці майже немає. Лише збирати картоплю у серпні.

— Пального треба багато. Бо восени на землі цій ми садимо жито. Потім необхідно пальне, щоб його скосити і переорати. Жито використовуємо як добрива для картоплі. Крім того, картоплю ще треба посадити і підгорнути. Щоб вона вродила, її треба покропити від колорадських жуків, якщо дощ — використовуємо азотні добрива.

Найдорожче — зібрати. Ми вже своїми силами не можемо. Наймаємо людей. За день платимо 150 гривень. Ще треба людину тричі на день погодувати, щоб вона й завтра прийшла. Хлопцям, що носять мішки з картоплею, платимо й 200 гривень, бо то важка праця, — каже Валентина Медвідь.

Восени картоплю продавали по 3—4 гривні за кілограм, наприкінці зими — по 8—10 гривень.

Цього року молода картопля не пішла. На думку Медведів, 30 гривень за кілограм — це дорого. «Щоб купували, то треба ціну 10—15 гривень», — розмірковує син Володимир Медвідь.

Більшість урожаю селяни намагаються продати до зими, оскільки не мають де зберігати товар. Це стандартна проблема українського сільського господарства. У згаданих вище країнах Азії держава будувала склади, в яких дрібні фермери могли зберігати свою продукцію. В Україні про це чиновники не замислюються, тому Медведям інколи доводиться здавати картоплю по дуже низькій ціні — 2—3 гривні за кілограм. Решту урожаю картоплі зберігають у погребі.

За словами Валентини Медвідь, працювали, щоб вивчити синів. Старший Микола — ветеринар. Навчався на бюджеті. Молодший Володимир здобув освіту у галузі комп'ютерних технологій. Навчався на контракті.

Коли ця теплиця працювала, вона дала змогу вивчити у вишах двох дітей

Хлопці, які все дитинство і юність пропрацювали на господарстві разом із батьками, а тепер знайшли інший заробіток, але, як це водиться в Україні, не пов'язаний із освітою. Зайнялись торгівлею: купують овочі на Херсонщині, потім продають їх на сільських ярмарках сіл Києво-Святошинського району. Працюють майже без вихідних, але це дозволяє не лише мати за що жити, а й «дещо заробляти».

Іноземний досвід

Тут варто згадати книгу «Чому Азії вдалося». Оповідь про практику успіху починається з того, як селяни дали старт промисловому розвитку і експорту. Тексти вже публікували конспект цієї книги. Зараз наведемо цитату звідти:

«Правильна земельна реформа дає поштовх до зростання і промисловості. Більшість азійських транснаціональних корпорацій виросли саме як виробництва для нового класу платоспроможних фермерів.

До того, як почати багатіти, уся Азія потерпала від земельної проблеми: земля належала латифундистам, дрібні фермери працювали на орендованій землі і не прагнули виробляти більше, бо це не впливало на їхній добробут.

Головна проблема більшості земельних реформ — як зробити так, щоб земля знову не опинилася у лендлордів? Без наполегливості і жорсткості в реформах все йде до того, бо «перерозподіл» відбувається лише в урядових звітах.

Магія — саме в городництві. Гектар городини, оброблений сім'єю фермера, дає набагато більше грошей, ніж гектар, засіяний агрохолдингом.

Цей принцип справедливий і в Україні.

Спільним знаменником в усіх успішних країнах була підтримка дрібного фермерства: створення інфраструктури (дороги, склади для зберігання продукції, кредити тощо), постійне навчання та обмін досвідом, рекламування урядовими агенціями альтернативних трудомістких культур. Власне, цей нюанс і є ключовим».

Українські фермери буквально вішаються через відсутність складів, і приклад вирощеної Медведями картоплі - типовий.

Успішні країни Азії почали свій шлях угору з експорту надлишку вирощених харчів. І їм (крім Китаю) вдалося зрівняти доходи селян і містян.

У селі робота є

Економіст Юрій Пастух три роки тому переїхав з міста у село на Хмельниччині, де займається виробництвом чорносливу.

На його думку, основною байкою про село є те, що там немає роботи. Він говорить про декілька проблем, які заважають розвиватися невеличким господарствам.

— Збут продукції. Експортувати продукцію можуть лише великі агрохолдинги.

— Відсутність техніки. За нинішніх умов техніку можуть дозволити собі лише великі компанії. Дрібним фермерам треба дуже багато працювати, щоб купити сучасну техніку. Або здавати землю в оренду за мізер.

Це типові проблеми для сільського господарства в усьому світі, і їх рішення відомі та успішно застосовані на практиці. Про це дивіться вище, де ми описували азійський досвід.

До схожого висновку дійшов і Юрій Пастух: «Держава має забезпечити можливість експорту української сільськогосподарської продукції, яку виготовляють домогосподарства. За вдалої організації Україна зможе експортувати й продукцію дрібних фермерів і селян».

Також він радить дрібним фермерам «Об’єднуватись у сільськогосподарські кооперативи. Такі об’єднання вже діють на Західній Україні. На відміну від індивідуального господарства, кооперативам значно легше отримати кредит чи виграти грант від Європейського Союзу».

Втім, на нашу думку, жодна самоорганізація і гранти не замінять цілеспрямовану державну політику на створення ринку землі, який стимулюватиме роботу дрібних господарств, а не агроходлингів, та створення державою інфраструктури, яка дозволятиме фермерам і дрібним господарствам заробляти.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!