Бізнес-рай для селян. Малайзія дає обладнання і не бере податок, якщо дохід менший $700

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 9413 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 15/05/2017Дата публікації

Джурія має невеличкий бізнес: пече смачні пончики на власній кухні. Пекарське обладнання надала їй держава. Так само, як і регулярні кулінарні курси. З неї не стягують податків. Не вимагають вести бухгалтерію. Її не доймають інспекції. Вона рекламує продукцію на своїй ФБ-сторінці й має багато покупців. У таких самих умовах – її приятельки та родички. «У нас сільський бізнес оточений любов’ю уряду» - сміється Джурія.

Автор: Дарина Воропаєва, Україна — Малайзія

Побачивши моє зацікавлення розповідями про те, як живеться малому сільському бізнесу в Малайзії, Джурія взялася провести для нас екскурсію на місцеві виробництва. Тобто, на кухні своїх родичок і приятельок, які печуть печиво, роблять бананові чіпси, варять соуси й мають із цього приробіток. «Проведу для вас тур по малому бізнесу у нашому селі, і ви на власні очі зможете побачити все те, що я вам розказала».

Джурія і сама робить їжу на продаж. У її асортименті – лонтони (рис, парений у банановому листі), карі папи, пончики, пау та інша випічка. Тож, перша точка у моєму турі – її кухня.

Вона схожа на невеличку добре укомплектовану пекарню. Тут є величезна пічка і дві менші за об’ємом, є машина для вимішування тіста, портативна газова горілка, просторий стіл. А ще – величезний холодильник-контейнер, де вона зберігає призначені на продаж вироби.

Всю цю техніку надала їй урядова агенція – безкоштовно.

І Джурія не бачить в цьому нічого дивного. Що ж тут дивного, якщо і її приятельки та сусідки отримали таку саму техніку.

«Прийшов представник міністерства в наше село, зібрав громаду і каже: не забувайте, у нас діє державна програма з підтримки малого бізнесу. Тож, якщо хтось із вас щось виробляє, ви, будь ласка, скажіть, що вам потрібно, яка техніка. Ми дамо. Тільки спочатку вам слід зареєструвати своє підприємство».

В грошовому еквіваленті вартість устаткування складає 10 000 рингіт = $2500. Це – подарунок, відшкодовувати його не вимагають. Через пів року можна податися на додаткову допомогу – цього разу сума становитиме 20 000 рингіт = $5000. Тут уже є вимоги: вести бухгалтерію і облаштувати майстерню в окремій кімнаті.

Важливий момент: на відміну від українських селян, які часто живуть натуральним обміном, малазійські звикли купувати у сусідів вироблену ними продукцію, ті ж самі бананові чіпси чи пиріжки.

Коли влада допомагає

Про малий бізнес піклується Міністерство з розвитку сільської місцевості. У кожному селищі є його представництва – департаменти RISHDA (Rubber industry small holders development authority). Їх створили ще в 1966 році. Історична назва лишилась незмінною з часів каучукової (англ. rubber – каучук) індустрії як провідної, але зараз департамент опікується всім сільським бізнесом початкових етапів.

В офісах RISHDA виробники реєструються, що одночасно є й сертифікацією продукції. Вартість послуги – $18.

Через тиждень після подання заяви ти – офіційний бізнесмен.

Активним підприємцям RISHDA проводять курси з підвищення кваліфікації. Звичайно ж, безкоштовні. Курси щомісячні, тривають від 3 до 7 днів. Повчитися можуть усі. Наданий офісом транспорт збирає учасників по селах, завозить до місця курсів. Учасники живуть в готелі або гуртожитку. А на самих заняттях завжди вдосталь інгредієнтів для тренування. Все це – також безкоштовно.

Викладачі на цих курсах – більш досвідчені підприємці, яким департамент сплачує за викладання гонорари.

Про контроль

Після отримання техніки підприємця починають перевіряти RISHDA. Їх цікавить дотримання санітарних норм та промоція. Втім, вони проходять не карати за недоліки, а зрозуміти, чи можна ще чимось допомогти.

Зі слів Джурії, санітарні інспекції ставляться поблажливо:

«На моїй кухні чисто, їх задовольняє. У інших, якщо деінде не вимито, то кажуть: сподіваюсь, коли я прийду наступного разу, ви поприбираєте. Удачі в бізнесі!». Штрафів за недоліки, які виявили інспектори для селян не існує.

Серйознішу увагу звертають на промоцію. Інспекції перевіряють, чи рекламується продукція у соцмережах, чи має виробник роздаткові флаєри та чи на словах пропонує сусідам свою продукцію.

За відсутність реклами також не штрафують. Натомість питають: «Може, ви не знаєте, як рекламувати продукцію? Тоді ми відправимо вас на навчальні курси з промоушену. Може, вам набридло виробляти макарони? Тоді подумайте про вироблення горіхового печива. Наступного місяця ми влаштовуємо майстер-клас якраз із цієї теми».

По суті, вимога влади – розвиток твоєї справи. Розвиваєшся – ми допоможемо.

А якщо бізнес припиняється, то людей просять передати обладнання тим, кому воно потрібне.

Про податки

Офіційно, сплата податків починається від чистого прибутку в 2800 рингіт (=$700) на місяць. Але в реальності жоден із малих сільських бізнесів Малайзії не оподатковується. Відповідно, немає зобов’язань вести бухгалтерію.

Джурія розповідає:«Минулого року питали мене, чи веду я бухгалтерію. Я кажу, та я не записую, кому і скільки чого я продаю і який маю зиск. Вони на це: нічого страшного, не переживайте. Нема бухгалтерії – то й нема. Головне, що ви за домом і за дітьми слідкуєте. А звітності – не так важливо».

Юрист Амір пояснює логіку чиновників: «У нас чиновники керуються толерантністю. Якщо людина нормально робить бізнес, пече смачне печивко, всім подобається, ніхто не скаржиться – то чого до неї з реєстрацією-податками чіплятись? Навіть якщо вони заробляють більше, ніж неоподаткований мінімум. Превалює моральність над законом: наші чиновники задоволені своїми зарплатами і своїм життям, і хочуть, щоб і інші також були щасливі. Тож нереєстрантів із сіл вони просто не чіпають».

А Джурія додає: «Твоя ідея, твій бізнес, твої прибутки – так каже наша влада. Вони не заважають».

Окрім того, в малайзійському суспільстві існує розуміння, що «місцева влада – це ми». Чиновники нижчої й середньої ланки бояться втратити своє добре ім’я в очах громади. Адже вони мають повно родичів і приятелів у тих же селах, на які розповсюджуються їхні повноваження. У Малайзії не толерують корупцію або крадіжки державних коштів. Тож, якщо чиновник спалиться на хабарі, люди будуть дуже злі на нього й не спілкуватимуться з ним.

Але втратити повагу можна й через надмірне слідування букві закону.

Нафта. Ось секрет лояльності малазійських податківців до неплатників. Видобуток дає достатньо коштів у бюджет, щоб не витискати копійки з дрібних підприємців, щоб безкоштовну шкільну освіті та майже безкоштовну медицину.

Недотримання законів – а як у них?

Як і всюди, малайзійські податкові інспекції не виконують законодавство. Але в інакший спосіб, ніж в Україні.

Працівник департаменту податків Inland revenue board of Malaysia погодився розповісти про систему контролю над сплатою податків.

Зазвичай, якщо бізнес робиться в приватному помешканні (навіть у місті), ніхто не приходить з перевірками. Також не перевіряють магазинчики та кафе в селі. Перевіряльники більше цікавлять великі моли. Такі будівлі легше перевіряти, бо там багато магазинів та кафе в одному місці. «А їхати в село заради одного магазину – це витрачання мого часу», – говорить працівник.

Навіть якщо бізнес розвивається і біля будинку виростає невеличка фабричка – виробників так само не чіпають з оподаткуванням. «Ти можеш зареєструватися. Але якщо не реєструєшся – це окей, нічого страшного, це як ти хочеш» – говорить юрист Амір.

Також із коментарів різних підприємців можна зробити висновок, що в Малайзії існує негласне правило не чіпати сільський бізнес. Втім, до бізнесу в місті ставляться вимогливіше.

Чиновники починають діяти, якщо на підприємця надходить скарга. Якщо кафе перекриває рух, якщо продавець поводиться непристойно, забруднює простір довкола або руйнує щось, тоді жителі можуть подати колективну скаргу в RISHDAу, і департамент швидко і без тяганини усуває проблему. За схожим принципом працюють і контролюючі органи ЄС, які слідкують за дотриманням стандартів.

Тур на підприємства – тобто, на кухні сусідок

Ми завітали на 6 сільських підприємств – тобто, на кухні, кафе та невеличкі фабрики приятельок Джурії.

Суріані спеціалізується на ананасових ролах. Вона виготовляє їх близько 400 на місяць. Продає сусідам і друзям, а партію в 100 штук щомісяця відправляє в супермаркет Куала Лумпуру (столиця Малайзії). «Не я їх шукала – вони самі мене знайшли і запропонували продавати мої роли. Спеціально для цього я створила дизайн упаковки. Отож, в супермаркеті вони продають їх по 7 рингіт ($1,8), і я отримую 3,5 рингіт ($0,9). Моя власна ціна, якщо без посередника – 3 рингіти».

На упаковці стоїть спеціальна зелена лейбочка, надана RISHDA, – знак, що продукція із села. Це маркування надає Міністерство розвитку сільської місцевості. Покупці шукають продукти з зеленою лейбочкою, бо хочуть підтримати малий сільський бізнес, і до того ж можуть бути впевнені, що отримають натуральний продукт без хімічних додатків.

Роз пече новинку для Паріт Яні – горіхове печиво. А Норіта виробляє пасти для локшини.

Тітка Джурії Рохані у вільний час смажить на своїй кухні бананові чіпси. Вона має основну роботу на японській фабриці Fujitsu. Свої вироби продає співробітникам та до фабричної їдальні. Вона ще не має машини для автоматизованого очищення, нарізання й смаження бананів. Лише подала заяву про надання допомоги. А допоки робить вручну. У кімнаті стоять наготовані для доставки в магазини величезні паки з чіпсами. Кілограм вона продає за 25-30 рингіт ($6,25-7,5).

Сіті теж починала робити випічку на своїй кухні. Але вони з дочкою Нурул докладали зусиль для промоції, і їх бізнес значно розширився. Наразі вони побудували біля своєї хати невеличку фабрику й виготовляють 20 видів печива. Тут працює 15 працівників, а також є шоу-рум, де виставляється і продукція інших, менших виробників.

Ізан відкрила невеличку пекарню на додачу до свого бістро. Декілька місяців назад про її тортики знала сюжет популярна ТВ-програма про харчові заклади зі смачною кухнею «Jalan jalan cari makan» («Гуляємо у пошуках їжі»). Відтоді кафе стало відомим. У нього своя фішка: тортики за західними рецептами і тут завжди багато клієнтів. Окрім того, Ізан продає близько 70 тортів на місяць за ціною 20-45 рингіт ($ 5-). Заклад обслуговує 10 працівників. Ізан зареєстрована як виробник, втім, податків вона не платить і ніхто на це не зважає.

Тортики від Ізан за західними рецептами

Загалом, у селі Паріт Яні, де живе 3000 людей, близько 50% населення має свій невеличкий бізнес. Цікаво, що люди не женуться за надприбутками. Працюють у своє задоволення й стільки, скільки хочеться. Це робить людей щасливими.

Не селом єдиним

Малайзія допомагатиме у кожному виду бізнесу. Цим опікуються різні державні агенції. Якщо відкриваєш бізнес у селі — отримуєш допомогу від RISHDA. Якщо бізнес виростає і хочеш комерціоналізувати свій продукт, але, наприклад, не маєш грошей орендувати магазин — отримуєш підтримку від MARA.

Якщо ще виростаєш — додаткові бонуси надає Міністерства розвитку підприємництва й взаємодії. Опікуються навіть хай-левел бізнесом: Міністерство міжнародної торгівлі й індустрії, в обличчі агенції INSKAN (National entrepreneurship institute) проводить безкоштовні тренінги, дає знання про підприємництво.

Від редакції: у книзі «Чому Азії вдалося» автор зазначає, що Малайзія не провела повноцінну земельну реформу, як наприклад Тайвань, Південна Корея чи Японія. У цих країнах землю відібрали у латифундистів і рівномірно роздали фермерам. В Малайзії ж залишаються великі землевласники і чимало малоземельних чи безземельних селян, що породжує бідність. Програми підтримки малого бізнесу у азійських країнах типу Малайзії у книзі називають наклеюванням пластира на велику рану.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!