Донбас чекає доля Південної Осетії. Землі, де виросло покоління без шкільної освіти, але з умінням убивати

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 3199 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 25/04/2017Дата публікації

По обидва боки фронту люди знають, що в Україні економічно жити краще. Однак найбільша група респондентів (трішки більше за 30%) з «ДНР» була щиро впевнена, що у них «більше політичних свобод». Донецьк зараз ніби одна з ожилих facebook-казок про добровільний психологічний експеримент, коли в окремому класі запровадили тоталітарний режим. Тільки тут експеримент недобровільний, під ним – агломерація з мільйонним населенням. Повернення людей і територій – справа Армії, дипломатів і людей вільної України.

Автор: Богдан Аверенко

(У тексті використовуються жаргонні іменники та дієслова, які найточніше відображають способи взаємодій, чинні у тих суспільних умовах, які наразі існують в т.зв. "Л/ДНР" - ред.)

«Знаешь, живем как в холодце – трясет все время, но при этом никуда не двигаемся. Утром проснулся и слава богу, вечером спать ложишься – спасибо господи, что день прошел! Какие проблемы принесет завтра даже не гадаешь. А что ты хочешь – Сомалилэнд!» - так змалював ситуацію мій товариш зі, скажімо так, середнього бізнесу нинішнього Донецька.

Сомаліленд – новий термін в моїй особистій скарбничці. Він не має негативного відтінку: це просто визначення становища на землі зі своїми специфічними правилами, котрі поступово, потроху міняються кожні пару тижнів.

І без того не легке життя на Донбасі Росія перетворила на пекло

Не домовишся - «націоналізують»

До війни завод товариша мав оборот близько мільйона доларів на місяць, достатньо велике підприємство. Зараз його бізнес – щоденні монотонні намагання утримати приміщення і обладнання від «віджиму». Варіантів "зістрибнути" немає – вивезення будь-якого робочого обладнання в бік Росії жорстоко заборонене, про Україну - годі й говорити.

Відібрати можуть будь-що і будь-коли. І тільки силовий «дах» частково зберігає від «наїзду», - звичайне послання для «людини з якорем».

«Якір» - дорогі виробничі майданчики та інша довоєнна «нерухомість». «Дах» уберігає від посягань лише частково – тому що будь-який «дах» в Донецьку на ладан дихає. І будь-який «дах» можуть «посадити на підвал», або він раптово поїде у Москву на ротацію.

«Віджими» відбуваються у межах «законодавчого поля».

До прикладу, влітку «Л/ДНР» синхронно прийняли закони про націоналізацію всіх ринків, з 2015 року діє положення про введення «тимчасових державних адміністрацій» на непрацюючих підприємствах. Вперше таку адміністрацію офіційно «ввели» у приватну стоматологічну клініку в районі книжкового ринку. До речі, сам книжковий ринок ще не «націоналізовано».

Але базари - це надійне джерело готівки, і їх давно «віджали». Причому, не тільки традиційні продуктові і речові, але й створений з нуля ринок «Сокіл», що належав місцевому регіоналу Геннадію Кортунову, який втік у Крим.

«Влада» має право назвати «ринком» будь-який торговий комплекс. Чому? Підприємці у ньому орендують приміщення. Значить, базар. І, відповідно, його можна «націоналізувати». І тут – як домовишся.

Ринок в Єнакієво, наприклад, досі не «націоналізований», оскільки наразі його власники ще мають силовий та комерційний ресурс і зв’язки на рівні теперішніх кураторів. Януковичу, Азарову й Ахметову гучно і демонстративно вказують на двері, але при цьому Донецьк благополучно відвідує останній віце-прем’єр України із «молодої команди» Сергій Арбузов.

Все - непостійно та на контрасті.

«Все сейчас экономят!»

В Донецьку нема свавілля на вулицях, однак «віджимають» заводи. Люди бояться за свої підприємства, але спокійно їздять вулицями на «Порше», «БМВ» та «Мерседесах». Крутяться бюджетні російські гроші, але місцевий виробничий бізнес згасає.

Ознаки загального безгрошів’я впадають у око якось зненацька.

Наприклад, у цілковито стертій гумі пафосного «Інфініті», що від’їжджає від кафе на бульварі Пушкіна.

Чи у фразі знайомого перукаря з елітного салону: «Знаешь, я ведь вижу, что мои приличные постоянные клиентки приходят в салон с 2.5 см некрашеных корней волос. Они держат марку, ходят в салон, но гораздо реже. Все сейчас экономят!»

В «ДНР» свої, спільні для всіх, закони щоденного виживання: «Не говори зайвого, не супереч людині зі зброєю, не виходь з дому, коли темніє, не допитуйся, не став запитань!»

Коротше, класичне тюремно-російське «не вір, не бійся, не проси» тільки зі значним винятком, що «боятися» все ж таки необхідно.

Розмови з пересічними донеччанами вражають. Дуже часто це є непередавана суміш психологічної травми, побутової агресії та дикої втоми від війни.

Новий ключовий тренд: «Все хуже!», «Хоть бы уже какая власть пришла, хоть Киев, хоть Москва, лишь бы не эти!», «Сколько можно издеваться, пусть уже хоть как-то, но лишь бы мир!».

Вдалося поспілкуватися «за життя» із працівником ДП (держпідприємство) «Донецькміськводоканал». Його монолог з особистою картинкою реальності варто процитувати, прочитайте уважно, що зрозуміти увесь абсурд:

«У нас, говорят, три предприятия - украинское, днровское и просто Донецкгорводоканал. Табульки (табелі – ред.) на зарплату получаем рассчитанные в гривне, но потом в кассе [видають] рубли по «республиканскому» курсу 1 к 2 (реальний курс 1 грн. / 4.5 руб. - ред ).

На собрании директор нам сказал, чтоб не волновались – есть какой-то счет, где аккумулируются наши подоходный налог и пенсионные деньги украинские и они «после войны» будут уплачены. От сборов этих военных нас «отмазали» (6 квітня усіх чоловіків, котрі працюють у бюджетних організаціях збирали і везли для участі у мітингу на Саур-могилу, - ред.) - вроде как мы не бюджетная организация ДНР.

Но при этом как работать в Октябрьском или на Путиловке рядом с обстрелами – мы первые. На улице Взлетной под аэропортом три дома с семьями осталось, на соседних тоже - где два жилых дома, где три. Остальное же хоть сразу бульдозером сноси, дома полуразбиты, осколками усыпано все!

Мы же там полностью водоснабжение поменяли уже, газовщики газовые трубы заменили и в землю опустили, свет на улицу провели снова – деньги выделяются, стройка кипит!

Административное здание КП «Донецкводаканал» отремонтировали полностью, двери поменяли, двор благоустроили, клумбы разбили и фонтан построили даже! А зарплата у обычных рабочих от 5 до 8 тысяч рублей. Что происходит - никто не понимает!».

Солодкий цукор і надгробки

В Донецьку – вітрині «Л/ДНР» – все «бюджетне», яке фінансується російськими рублями, кипить і працює. Садять троянди, латають дороги, чистять вулиці, де-не-де поставили нові світлодіодні світлофори. «Головні ворота Донецьку» - Південний автовокзал - скоро обіцяють повністю реконструювати у стилі «скло і сталь». Про «ворота» у вигляді аеропорту та залізниці ніхто намагається не згадувати.

Куратори з Москви створюють пропаганду за «кремлівським» зразком – вона тотальна, неважливих напрямків немає.

Чотири телеканали, з десяток радіостанцій, потужні передавачі, які поширюють сигнал на всю область, і навіть частково охоплюють Харківську з Дніпропетровською.

Всі газети - як «центральні», так і районні (16 штук!) - під контролем «ДНР», заголовки винятково позитивні – зерно колоситься цілий рік, підприємства запускають, «Мінська» «наша армія» дотримується, Україна розвалиться за шістдесят днів чи пару тижнів.

При цьому заводи стоять, шахти переважно також, бізнес, як такий, відсутній – це особливо видно по зовнішній рекламі. У центрі Донецька білборди заповнені привітаннями з днем міста (він у серпні), днем звільнення Донбасу (9 вересня), запрошенням на праймеріз (11 жовтня) та численними нагадуваннями про себе міністерств «ДНР».

На лайтбоксах біля зупинок громадського транспорту – вицвіла реклама матчу «Шахтар» - «Волинь» (18 травня 2014 року), який так і не відбувся, та заклики придбавати абонементи на «Шахтар» сезону 2014/2015.

Де-не-де зустрічаються і комерційні борди, які, окрім контор по «реєстрації бізнесу в Росії» і автоперевезень туди, рекламують «солодкий цукор» та «оптове постачання надгробних пам’ятників». Причому, це не жарт і не перебільшення – солодкий цукор і пам’ятники.

На великому лайтбоксі у провулку Орєшкова, прямо перед будівлею ДонОДА, яка тепер є «будинком уряду ДНР», на півлайтбоксу видніється напис фарбою: «Путін – підорас!» Напис красується уже не перший місяць, після цієї публікації, можливо, зітруть, тут справа така…

При цьому літнє опитування Фабрики думки «Донбас», яке проводилось одночасно по обидві сторони фронту, дало красномовні результати.

По обидва боки фронту люди знають, що в Україні економічно жити краще. Однак найбільша група респондентів (трішки більше за 30%) з «ДНР» була щиро впевнена, що у них «більше політичних свобод».

І це за наявності комендантської години, яку не можливо не помічати. Також тут процвітають свавільні арешти, тотальна цензура, заборони на зібранн. А ще - якийсь одноклітинний одобрямс в усіх офіційних точках поширення інформації.

Розумні тут осмислено мовчать, бідні - просто мовчать і дивляться телевізор. Однак більшість, яка безсуперечно підкоряється, уже сформована. Частина з неї залежна від російських бюджетних рублів, і виконує, що кажуть, не питаючи зайвого. Це продемонстрували нещодавні місцеві гучні інформаційні приводи – «військові збори» і святковий мітингу до третьої річниці проголошення «ДНР».

Звезені на «свято»

У "ДНР" 6 -7 квітня - дні офіціозу, відзначають щось на кшталт дня незалежності. Цього року "святкували" максимально сухо.

На зорі самопроголошеної республіки, влітку 2014-го, «ідеологічні куратори» мали безвідмовний «організаційний резерв» – сім’ї бойовиків Стрілкова, що втекли зі Слов’янська. Вони оселилися у гуртожитках Донецького університету, неподалік від площі Леніна. І на всі марші полонених та інші подібні заходи масовка вибігала за першою ж командою.

Останні збори 6 квітня і «святкування» 7-го в Донецьку відбулися без них і без звичного інформаційного супроводу. Ніхто не запрошував на мітинг охочих жителів, а про збори свідчило тільки зникнення на два дні бензину та газу на заправках по всій «республіці».

«Військові збори» 6 квітня провели блискавично. Такими короткими їх зробили, щоб навіть один раз нікого не годувати. Витратили гроші лише на папір. Незадовго до події у ВУЗ-ах та бюджетних установах провели «військове» анкетування для визначення розмірів взуття, одягу, протигазів, касок… Але усе це було зроблено лише для резонансу в соцмережах.

А ще одного дня у визначених колективах чоловіки покірно сіли у зняті з маршрутів автобуси. Їхали кілька годин, потім вишикувалися великим натовпом в оточенні автоматників і кулеметників по лісопосадках, щоб прослухати п’ятнадцятихвилинний виступ Захарченка.

Мети ніхто не приховував – картину знімали з усіх можливих ракурсів і навіть з повітря. Після криків «Ура!», на телекамери і по команді, "масовка" завантажилася назад в автобуси.

Для прикладу, на «збори» зняли з роботи всіх чоловіків від 18 до 55 з усіх донецьких міських та обласних лікарень – слюсарів господарських служб, санітарів, медбратів і лікарів незалежно від рангу.

Кардіохірургів, урологів, стоматологів, рядових і доцентів із медичного університету. І всі вони їхали, покірно стояли і, слухняно покричавши «ура», мовчки вирушили по домівках.

Я знаю даму, яка 6 квітня телефоном домовлялася про операцію зі своїм косметичним хірургом. Він також був у цьому натовпі і, за її словами, стримано відповів, що, «напевне», все-таки «змінить місто», навіть попри можливу втрату клієнтури.

7 квітня мітинг до третьої річниці проголошення республіки тривав 20 хвилин. Бюджетники із заздалегідь визначених установ опівдні в робочий день вийшли на площу, послухали Пушиліна і швидко мовчки розійшлися.

«Герої Новоросії» з числа депутатів тієї самої першої самопроголошеної ради на чолі зі спікером комуністом Борисом Литвиновим спробували провести своє тихе зібрання у закритому приміщенні - але не змогли.

Їм заборонили - одним дзвінком. Їм заборонили, і вони послухались.

В неділю 9 квітня свій мітинг хотіли провести і збіглі соратники Стрєлкова зі Слов’янська, Краматорська, Костянтинівки та інших міст на півночі області. Їм заборонили - теж одним дзвінком, і вони так само покірно перенесли захід у напіврозвалений будинок культури на околиці Макіївки - подалі від зайвих очей і камер.

Люди, що взяли у руки зброю, аби воювати під орудою окупантів проти власної держави, живуть у гуртожитках, бідують. Вони не мають права навіть на отримання папірця під назвою «паспорт ДНР» (через прописку на підконтрольних Україні територіях – і це також не жарт). І - покірно мовчать.

Модель Суркова

Те, що творить Росія з Донецьком і Луганськом, неможливо зрозуміти з Києва і важко зрозуміти навіть зсередини. Мені чимало пояснив один український політолог, який свого часу півтора місяця попрацював на «виборах» у Південній Осетії. Своє ім’я він оприлюднювати не дозволив – обґрунтовано боїться втратити право на в’їзд у Грузію за нелегальне порушення її кордонів. Але поділитися історією погодився.

«Я жив у будинку одного колишнього міліцейського начальника, звичайному для тих місць – три поверхи, перший з «протиснарядною» кладкою, з ліжком господарів у найбільш захищеному куті», - розповів мій товариш.

«В підвалах у господаря був арсенал на пару батальйонів – не приховував, що професійно торгує зброєю. Промисловості немає, легального бізнесу – немає, панує натуральне господарство.

Доля чоловіків – це винятково війна в усіх її проявах: від найманства до торгівлі зброєю. І вся легальна робота у республіці пов’язана винятково або з Російською державою, або з її армією. Усі нелояльні до РФ відсіюються і витискаються на найнижчі щаблі соціальної ієрархії – та й виїзд вільний для всіх!

Решта - абсолютно щиро орієнтовані на Росію і абсолютно нею керовані. Розумієш, таке державне утворення, з точки зору Владислава Суркова, - ідеальна модель».

Мій товариш побоявся, що я зроблю неправильні висновки із нашої бесіди і, коли цей текст готувався до публікації, надіслав свої:

«Найголовнішою рисою окупованих Росією територій є повна деградація на цих землях людського капіталу. Роки конфліктів призвели до того, що у Південній Осетії, Абхазії і Чечні виросли цілі покоління, позбавлені базової шкільної освіти. Це покоління не вміє нічого, окрім як воювати.

Саме ці люди сьогодні є головним силовим підживленням російських спецслужб. Саме вони сьогодні під виглядом «добровольців» вбивають невинних людей на Донбасі та у Сирії. Саме вони сьогодні тримають у страху статечних жителів «континентальної Росії», де раз у раз спалахують етнічні конфлікти між вихідцями з Кавказу та етнічними росіянами.

Не дивно, що на всіх окупованих путінською Росією територіях запанував політичний режим, який заледве піддається кваліфікації.

Його основна ознака – безкарне, неконтрольоване і недоречне у ХХІ ст. насильство. Серед вторинних ознак – домінування однієї політичної сили, контроль над особистим простором громадян через цензуру та пропаганду, ізоляціонізм і закритість для зовнішнього світу, культивування агресії, ненависті і нетерпимості».

Окуповані райони Донбасу більші за увесь разом узятий і помножений на три колишній окупаційний багаж Росії. Їх значно складніше «перетравити» - тому і Донецьк, і Луганськ зараз тільки на початку свого скорботного шляху. І, зокрема, від нас залежить, чи буде у Москви два десятка років на «терраформування» наших територій за прикладом Абхазії чи Осетії.

Знаю, аналогія з Південною Осетією дуже умовна.

Україна – зовсім не Грузія, ми набагато сильніші у військовому та економічному плані. У нас немає різних народностей по обидві сторони фронту, між жителями немає відмінностей у мові, ментальності і релігії.

Спільне у Грузії та України - переважно те, що їхніми окупованими територіями займається один і той самий діяч – Владислав Сурков. Його стиль необхідно розуміти.

І не повторювати мантри про те, що ми, як і наша країна, терміново повинні розцвісти, щоб «люди Донецька самі захотіли до нас повернутися». Від мешканців Криму, Донецька та Луганська більше нічого не залежить. Повернення людей і територій – справа Армії, дипломатів і людей вільної України.

Ми маємо стати сильнішими, ми маємо розуміти свій інтерес, ми маємо бути єдині.

Ми маємо воювати з ворогом і боротися за людей. Піднімати нашу економіку і виховувати дітей. У тому числі - і дітей з тих територій. У той час як Росія забирає у них майбутнє або нав’язує своє, ми маємо дати їм можливість продовжувати освіту і жити в Україні. Ми маємо навчитися вести гібридну війну - і вигравати у ній.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!