Спадкоємці орди. "Під Євробачення" археологічні знахідки на Поштовій площі знищуються

На подільські розкопи навідувався перший секретар компартії України Володимир Щербицький та інші члени ЦК, чухали потилиці і, зрештою, вирішили вивезти середньовічні зруби в музей просто неба Пирогів, який також розбудовувався на той час. Михайло Сагайдак згадує, як археологи викопували колоди, які «аж світилися». Як намагалися їх зберегти, виварюючи у фенолспиртах та цукрі. Як вивозили у Пирогів, мріючи, що згодом з’явиться реконструкція. Не з’явилася. «Коли я там був в останнє, — зітхає пан Михайло, — знайшов це все в жахливому стані. Складно повірити, що з цієї деревини ще можна щось зробити».

Заради справедливості треба сказати, що невеличкий підземний музей за радянських часів все ж існував — під нинішнім майданом Незалежності, у невеличкому приміщенні стояли елементи Лядських воріт, їх оригінальні пілони. Цей музейчик, як і сама знахідка, по-варварськи знищили будівельники під час чергової перебудови площі і створення «Глобусу» у 2001 році.

І отепер — черговий торговельний центр і черговий розкоп.

Хоча, нагадаємо, спочатку ніщо не віщувало біди. Навпаки, як тільки археологи відкрили стародавні артефакти, у березні 2015 року, на розкоп особисто завітав новообраний мер Віталій Кличко, легким рухом важкої руки призупинив будівельні роботи і власними устами озвучив ідею музеєфікації. Гаряче тиснув руки історикам.

Його свита розгорнула нечувану діяльність: заснувала інформаційний штаб, створила телефонну гарячу лінію, щоб кожен киянин у будь-який момент міг дізнатися, як ідуть розкопки і навіть пообіцяла створити сайт, аби за працею археологів можна було б спостерігати онлайн.

Вірилося — настав переламний момент. Мимоволі на думку спадали символічні паралелі. Здавалося, що відтепер у суспільстві зміняться правила гри, постане нова держава і, водночас, з-під землі вирине Київська Русь. Адже ми продовжили справу предків: перемогли орду, звільнили від неї і себе і Древній Київ.

Сьогодні трохи ніяково за цей пафос. Бо минуло два роки, і все повернулося на круги своя: типовий конфлікт, типовий розвиток подій. Що ж сталося? Від кого ж насправді мав би боронити киян та їх предків богатир Кличко?

Тесть Насірова і Саблезуба Блєні

Під час пошуків конкретної особи, якій можна було б поставити конкретне питання, — чому ви знищуєте археологічні пам’ятки? — у нас склалося враження, що ми маємо справу з розгалуженою підпільною організацію. Яка, до того ж, має ключові осередки в державних установах. Почали ми з того, що відкрили Публічну кадастрову карту України.

Теоретично будь-який громадянин може дізнатися про будь-яке комерційне будівництво з цієї карти, оскільки, згідно з Земельним кодексом, ділянки, надані під таку забудову, повинні мати кадастровий номер. І тут перший сюрприз — майбутній ТРЦ у кадастровій карті відсутній. На всій цій ділянці на мапі позначений лише невеликий кружечок — церква Різдва Христового. То хто і на яких підставах тривожить кістки мертвих?

Історія реконструкції площі взагалі дивна. Спочатку планувалося створення лише пішохідної зони над дорогою, що правильно. Але потім активісти з'ясували, що під площею буде торговий центр. Це було ще за часів Януковича.

На вагончиках будівельників великими літерами написано «Альтіс». Це та сама фірма тестя колишнього очільника податкової Романа Насірова, яка, за даними сайту «Наші гроші», останні кілька років стабільно вигравала державні тендери, по ходу мінімізуючи податки.

Але, незважаючи на таку репутацію, винуватити в усіх бідах саме корпорацію «Альтіс-Холдинг» було б цинічно й несправедливо. Адже Альтіс є лише генеральним підрядником. Платять гроші — будує, не платять — не будує.

Будівельники працюють на території, що перебуває під юрисдикцією комунального підприємства з невимовною назвою «Дирекція будівництва шляхово-транспортних споруд міста Києва» (далі — Дирекція).

Ця структура і є офіційним замовником проекту. Виходить, що торговий заклад — це державно-комунальний проект, що здійснюється бюджетним коштом? Ні. Гроші підрядникам справді йдуть «шляхово-транспортним транзитом», тобто через Дирекцію, проте їхнє джерело — не міський бюджет, а загадковий інвестор. Хто ж він?

Натяк на відповідь можна знайти в одному з тих самих вагончиків. Серед робочого мотлоху до стіни прикріплена роздруківка фото: засмагла красуня в леопардовому купальнику на фоні дорогого авто. Як виявилося, ця картинка слугує не тільки задоволенню естетичних потреб трудящих.

Один з них кивнув нам із усмішкою: «Хай висить, вона нам гроші платить!»

Історія цього знімка така. Навесні 2013 року КМДА провела конкурс на будівництво підземного торгово-розважального (за документами — «багатофункціонального») центру на Поштовій площі.

Тендер виграла створена за два місяці (!) до цього історичного моменту папка з документами під назвою ТОВ «Хенсфорд-Україна». Трохи дивно, що, провівши конкурс і визначивши переможця, міські чиновники не оформили належним чином ділянку під забудову. Але факт є факт.

Аналізуючи інвестиційний договір та копирсаючись у державних реєстрах, журналісти програми «Схеми» з’ясували, що засновник і директор фірми — Марина Ткаченко. Єдине наявне досьє на цю бізнес-леді говорить, що вона любить дорогі авто і колись брала участь у конкурсі краси компанії «Nissan» під творчим псевдонімом Саблезуба Блєні (звідти, власне, й фото).

Міська громадськість, звичайно, не могла не звернути увагу на цю красу. За версією журналістів програми «Слідство.інфо», леопардовий купальник пов’язаний з Андрієм Кравцем, який за часів Януковича очолював Державне управління справами і вважався «завгоспом президента».

Базується версія на тому, що засновником ТОВ «Хенсфорд-Україна» є компанія «Хенсфорд-Імпекс ЛЛП», яка, у свою чергу, є засновником ще однієї фірми — ТОВ «Віас-Груп». У цього останнього товариства з обмеженою відповідальністю цікава юридична адреса: Бровари, вул. Кірова, 90, кв. 16. За цією ж адресою зареєстровано ТОВ «Дім лісника» (резиденція колишнього президента у Сухолуччі) та інші структури, які мають відношення до бізнес-оточення Віктора Януковича.

Місце реєстрації юридичної особи — цікавий факт, але навряд чи його можна вважати остаточним доказом. Зрештою, під час створення юрособи справді могли задіяти броварський «бізнес-інкубатор», але потім папка «Хенсфорд-Україна» могли кілька разів перепродати. Наприклад, комусь із бізнес-оточення вже нинішнього гаранта Конституції.

Розставити всі крапки над «і» можуть чиновники КМДА. Але на прохання Громадського телебачення назвати інвестора Віталій Кличко відповів, що не може пам’ятати всіх інвесторів. Пізніше його підлеглі посилалися на те, що інвестиційний договір має пункт про нерозголошення інформації щодо конкретних фізичних осіб.

У всякому разі, каламутна історія з «інвестиційним конкурсом» показує, як за часів Януковича (а можливо, й раніше) була створена схема колективної безвідповідальності, котра дозволила передати унікальну ділянку невідомим особам. Часи змінюються — схема працює.

Утаємничений грошодавець (він же інвестор, він же вигодонабувач) підключає підрядників, підписує акти виконаних робіт, перераховує кошти, але чомусь продовжує ховатися в тіні. За кілька років «Хенсфорд-Україна» не створила навіть сайту, а Марина Ткаченко не взяла участі в жодній прес-конференції і не дала жодного інтерв’ю. Можливо, ця жінка й не була ніколи реальним керівником.

Принаймні на робочі наради просто неба на будівельному майданчику та на засідання в мерії літає не леопардова красуня, а доволі земний «представник інвестора» Валерій Олійник.

Протягом тижня ми намагалися отримати хоч якийсь офіційний коментар. Так звана «гаряча лінія», запроваджена свого часу мерією, чоловічим голосом відповіла, що не може говорити, оскільки перебуває на нараді, після чого абонент перебував «поза зоною досяжності».

Представник інвестора Олійник крізь гуркіт будівельної техніки попросив перетелефонувати через тиждень. Голови Дирекції шляхово-транспортних споруд на робочому місці не застали. Єдиний, хто відповів на дзвінок, — керівник департаменту культури КМДА Діана Попова. Розмова виявилася жорсткою і дещо стислою.

— Чому не відбувся проект музеєфікації, чому навіть сама ідея збереження середньовічної пам’ятки «зливається»? — запитали ми.

— А чому ви ставите це питання мені?

— Тому що ви — мерія, і ваш очільник два роки тому сам озвучив цю ідею…

— Ніхто нічого не «зливає», — роздратований голос пані Діани став ще більш роздратованим, — звідки ви взяли?

— Археологічні пам’ятки знищуються…

— Ніхто їх не знищує. Центр археології виграв тендер…

— Ну дивіться, реального фінансування немає, археологам грошей не платять, розкопки зупинені.

— Ну, вибачте, не платять — це життя. Так буває. Але це не означає, що музеєфікації не буде. Які ще питання?

— Але ж пан Сагайдак…

— Чому я маю коментувати домисли пана Сагайдака? — у трубці відчувався праведний гнів. — Музеєфікації нема тому, що Михайло Сагайдак не виконав свої зобов’язання — не закінчив археологічні розкопки і не надав ані інформації щодо площі, яка потрібна для музеєфікації, ані концепції самої музеєфікації. Що вам ще сказати?

— Хто є вигодонабувач будівництва ТРЦ?

— Вигодо… що? — перепросила пані Діана, і в її тоні майнула нотка кислуватої огиди.

— Є такий юридичний термін — вигодонабувач. Тобто хто має, зрештою, отримати економічний зиск від будівництва ТРЦ? Які фізичні особи?

— Там зараз будівельний майданчик. Ваше питання некоректне — хіба комусь може належати будмайданчик?

— Може. Хто є вигодонабувач будівництва?

— Не знаю. Є інвестор. Є замовник. Які питання до мене?

— Чому знищуються археологічні пам’ятки, чому не відбувся проект музеєфікації?

— Повторюю: тому що археологи не закінчили свої роботи, тому що пан Сагайдак не надав інформації, скільки метрів потрібно для музеєфікації…

Переказую слова Діани Попової археологам. Серед них виділяється колоритний чолов’яга з кільцем у лівому вусі та сумними очима. Це археолог і реставратор Денис Міліцин, який годинами може розповідати про стародавні монети і солдатські люльки, котрі він викопав на Поштовій.

— Пані Діана говорить, що грошей нема, тому що таке життя, — мої слова повертають його у сучасність.

— Таке життя, — Денис запускає руки в кишені. — Після Великодня самі копійки лишились… Що ще казала?

Від недоброго передчуття його очі стають ще сумніші. Вони багато бачили. Денис відслужив в АТО. Повоював під Маріуполем, пережив Дебальцеве, був контужений… Коли наші погляди зустрічаються, мені важко повторити фразу Попової про те, що в усьому винні археологи.

— Що ще казала? — наполягає Денис.

— Що все буде добре, — брешу я.

18 квітня в Центрі археології Києва відбулася прес-конференція. Голова Центру Михайло Сагайдак публічно відкинув звинувачення в тому, що археологи не виконують своїх зобов’язань за господарчими договорами. І вкотре розповів про те, що розкопки під майбутнім торговельним центром займають більше тисячі квадратних метрів, а за планом забудови передбачається створити невеличкий музей лише на 110 квадратів.

Ми не прокуратура і не НАБУ, ми не можемо вилучити акти виконаних робіт і перевірити документообіг між кількома державними установами. Все, що ми можемо, — аналізувати факти, які є в загальному доступі. А на поверхні таке: дерев’яні зруби гниють.

На їх збереження в археологів немає ані коштів, ані приміщення. Самі розкопки припинені. Це означає, що пані Попова лукавить, коли каже, що пам’ятки ніхто не знищує.

Той аргумент, що археологи не надали плану та концепцію музеєфікації, яка б включала кількість необхідних метрів під музей та технічні приміщення, виглядає не дуже переконливо.

По-перше, самі археологи стверджують, що не тільки прописали відповідні параметри, а й надіслали цю інформацію і до мерії, і до комітету Верховної Ради, і в Міністерство культури. А по-друге, будь-хто, в тому числі Діана Попова, може спуститися під Поштову площу і на власні очі побачити «план музеєфікації» в масштабі один до одного.

А от ті зобов’язання, які публічно брала на себе мерія, не виконані. Гаряча лінія, як ми переконалися, не працює. Ніякого «інформаційного штабу» нема. Немає і сайту, за допомогою якого українці могли б спостерігати в режимі онлайн за розкопками. Це означає, що пані Попова знову лукавить, коли каже, що ідею музеєфікації ніхто не зливає.

Але ж навіщо свого часу сама мерія запроваджувала всі ці ініціативи? Логічно припустити, що два роки тому, коли стара влада пішла, а нова тільки починала свою бурхливу діяльність, стався свого роду «технічний збій» під час передачі справ.

Можливо, тільки завдяки цьому «непорозумінню» археологи зрештою отримали змогу дослідити подільську терасу, а ми дізналися про древнє місто під нашими ногами. Проте сьогодні справи передали, і все повертається на круги своя.

Вічна битва

Кав’ярня на Сагайдачного. Ми з Тарасом п’ємо каву і розмірковуємо над тим, кому належить Поділ. Тарас — колишній директор девелоперської компанії і в зовсім уже далекому минулому — філософ. Ми знайомі ще з університетських часів.

Коли я зрозумів, що власними журналістськими силами не зможемо за короткий термін розмотати клубок комерційних інтересів навколо підземного ТРЦ, звернувся до нього — раптом щось знає. Він сказав, що нічого не знає і про всяк випадок попросив не згадувати його прізвище у публікації. Але на зустріч прийшов.

Поки я розповідаю йому все, що мені відомо про «Хенсфорд-Україна», червоні ліхтарики — елемент інтер’єру — віддзеркалюються в окулярах-крапельках мого співрозмовника, і погляд Тараса час від часу стає зловісно-вампіричним.

— Щоб ти розумів, випадкових забудовників в історичну частину міста не пускають і ніколи не пускали, — вводить мене в курс справ Тарас. — Тільки з особистої санкції мера.

Робить ковток і продовжує:

— А про Поштову… Щоб ти розумів правила гри. Там є такі помпезні новобудови біля фунікулера. Одна з них — Хорошковського. Не напряму, звичайно ж, а через офшор, проте суті це не міняє. Так от, він там вибив собі ділянку, коли ще був головою СБУ. На місці історичного особнячка. У мерії тоді працював такий собі Рома, видавав дозволи на забудову в історичних зонах. Рома, звичайно ж, був у міру корумпований, але тут йому стало «за державу обідно». І він Хорошковському відмовив.

Вампірчики окулярів Тараса недобре вистрілюють:

— Щоб ти розумів. На Рому завели справу, закрили в СІЗО. Після цього він дозвіл і підписав. Таке не забувається. З археологами теж ніколи особливо не цацкалися: під час будівництва дерев’яні колоди вивозили як будівельне сміття. Археологів просто намагалися не підпускати.

У цей момент я згадую розповідь Михайла Сагайдака перед будівництвом розв’язки на Поштовій його викликали на килим у Міністерство культури і казали: «Хай будують, а ти стій поруч і фотографуй». Сенс цього фотографування полягав у тому, щоб формально виконати законодавчу норму про обов’язкове проведення археологічних робіт.

— Тому якщо хтось у мерії говорить, що ім’я якогось там «інвестора», — Тарас вимовив це слово з огидою, — невідоме — не вір. Якщо Кличко каже, що не знає, — він лукавить. Формальний замовник будівництва — комунальне підприємство, як воно…

— Дирекція будівництва шляхово-транспортних споруд міста Києва.

— Ага. Так от, формально — всі питання до нього. А реально директор цього підприємства без відмашки Кличка ніколи б ніякого інвестора на Поштову б не пустив…

— Це ще до Кличка було, — поправляю я. — Конкурс, в якому виграв «Хенсфорд-Україні», проводився за часів мера Попова.

— Так. Але всі ці договорняки благословив уже Кличко — ті ж схеми, ті ж гравці…

— Думаєш, дізнатися кому буде належати ТРЦ нереально?

— У принципі, реально. Рідко кому вдається заховати так, щоб ніхто не знайшов. Є ланцюжок із двох-трьох офшорів… Можна писати запити, піднімати реєстри, але яка мета? Якщо мета зберегти пам’ятку, то не встигнеш — це справа не одного місяця. Та й навіщо. Ну, вийдеш ти, наприклад, на завгоспа Януковича. І що ти в нього спитаєш?

— На яких підставах ви знищуєте… — я починаю відчувати себе ідіотом.

— Він розкаже, що заручник ситуації, — перебиває Тарас. — Що витратив купу грошей, а формально йому нічого не належить. І буде, до речі, правий. Для цього інвестора — хто б він не був — єдиний спосіб хоча б частково повернути кошти — домовлятися з мером. Що в КМДА скажуть, те й буде робити. Скажуть знищити колоди — знищить, скажуть зробити музей — зробить. Тому якщо тобі треба знати ім’я реального вигодонабувача… — окуляри Тараса знов горять червоним вогнем, — запиши: Кличко. Це щоб ти розумів.

Із важким серцем іду по вулиці. У сутінках розчиняється Поділ, з боку Поштової легкий вітерець доносить гуркіт будівельної техніки. Майже вічна боротьба Древнього Києва з ордою триває.

Ключове слово тут — «майже». Тому що метафорична орда не така вже й метафорична — вона регенерується на наших очах. А от кожна знищена колода стародавнього міста втрачається назавжди. При таких розкладах рано чи пізно орда переможе… Від усвідомлення цієї небанальної істини стає так само сумно, як і від віршів Ліни Костенко:

Мені відкрилась істина печальна:

життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки,

ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі:

киян хрестили в ній,

а не в Дніпрі.