Радянсько-фінська війна: завдання - вижити. Три уроки для України

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 7403 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 09/03/2017Дата публікації

Хоробрість та самопожертва вояків не здатна змінити реалій співвідношення сил та рівня технічної оснащеності армій. У дискусіях щодо стратегії України у протистоянні з Росією часто посилаються на фінський досвід. «Рішучі патріоти» розповідають як маленька Фінляндія перемогла СРСР. При цьому зазвичай опускають неприємний факт, що після кожної військової «перемоги» фіни втрачали нові території. Прихильники «болючих компромісів з Росією» наводять Фінляндію як приклад успішного розвитку країни, яка погодилась співпрацювати з агресором. Історія опору Фінляндії СРСР справді повчальна для України. Але саме історія, а не міф.

Автор: Максим Паламарчук

Зимова війна

Фінляндія, приєднана до Російської імперії у 1809 році, користувалась у її складі широкою автономією. Набуття країною повної незалежності у ході розпаду імперії 1917 р. затьмарила коротка, але жорстока громадянська війна між «білими» та «червоними». Втім, фінам вдалося побудувати ефективну демократичну державу.

На відміну від сучасного російського керманича, Сталін ніколи не казав про розпад Російської імперії як про «геополітичну катастрофу». Натомість він заповзято збирав її колишні володіння. Коли знищення Чехословаччини нацистами 1938 р. продемонструвало небажання західних демократій воювати, СРСР домовилось з нацистською Німеччиною про розподіл східної Європи.

Відповідно до пакту Молотова - Ріббентропа до радянської «сфери впливу» ввійшли, зокрема, країни Балтії та Фінляндія.

Після німецько-радянської агресії проти Польщі СРСР під загрозою сили нав’язав державам Балтії «пакти про спільну оборону», завдяки яким розмістив свої війська на їх території. Ті не насмілились опиратися.

У жовтні 1939 настала черга фінів. Їм запропонували «обміняти» території на Карельському перешийку на двічі більші території в Карелії для «забезпечення безпеки Ленінграду» та дозволити оренду півострова Ханко для розміщення там радянської військової бази.

Погодитись на радянські вимоги означало передати СРСР лінію прикордонних укріплень. Саме так вчинила Чехословаччина, віддавши Німеччині Судети, після чого була стерта з політичної мапи Європи. Фіни обрали опір.

Оборона на лінії Маннергейма

Радянське керівництво, враховуючи величезну перевагу радянського угрупування над фінською армією у техніці (приблизно шестикратне у артилерії, десятикратне в авіації та дев’яностократне (!) у танках), очікувало «бліцкригу».

Українцям добре знайомий фірмовий цинізм Кремля. Все це було і у 1939. Організація провокації з нібито обстрілом фінами радянського підрозділу 26 листопада 1939. Атака без оголошення війни. Заяви, що СРСР не напало на Фінляндію, а просто допомагає її уряду – насправді створеному у захопленому прикордонному селі з фінських комуністів-емігрантів.

Але вершиною цинізму стала відповідь радянського прем'єра Молотова на звинувачення у бомбардуваннях радянською авіацією мирних фінських міст, включно зі столицею Гельсінкі. Керівник уряду СРСР (а за сумісництвом і народний комісар закордонних справ) заявив, що радянська авіація «лише скидає хліб голодним фінам».

Слід відзначити, що на відміну від СРСР, яке ціною репресій проти власних громадян і їх рабської праці створило величезну військову машину, розвиток фінської армії, як і української, обмежувало міністерство фінансів.

Звісно, Фінляндія просто не могла собі дозволити хоч якось співмірну з СРСР кількість військової техніки. Втім, фінські військові відчували дефіцит навіть відносно дешевих протитанкових гармат і мусили героїчно (але значно менш ефективно) боротися з радянськими танковими армадами пляшками з горючою сумішшю – знаменитими з тієї війни «коктейлями Молотова».

Відома «лінія Маннергейма» аж ніяк не нагадувала неприступну фортецю. 140 кілометрів захищало лише 130 довготривалих оборонних точок. На спорудження укріплень витратили менше бетону, ніж на побудований 1993 року новий будинок Фінської національної опери.

Але фінам допомагала оборонятися природа рідної країни. Більш-менш розвинена мережа доріг. До того ж можливість вільного використання бронетехніки була лише на Карельському перешийку. Довгий кордон північніше Ладозького озера прикривали правічні ліси, скелі та озера.

А ще допомагала «сирість» Червоної Армії, офіцерський склад якої був знекровлений репресіями, а підготовка залишала бажати кращого. Град снарядів випускався «по площам», а вогневі точки залишалися живими.

Танки погано взаємодіяли з піхотою. Остання зазнавала важких втрат від фінських кулеметів, а броньовані машини, які проривалися до оборонних позицій без піхотного прикриття, знищувалися гранатами та запалювальними пляшками.

На Карельському перешийку Червона Армія зазнала важких втрат, але, принаймні, не була розбита. А радянські колони, які спробували атакувати центральну Фінляндію північніше Ладозького озера, взагалі були оточені суттєво меншими за чисельністю фінськими підрозділами. Фінські бійці-лижники перерізали комунікації, а потім громили по частинам знерухомлені радянські війська.

Хоча «котли» Зимової війни були оперативного, а не стратегічного рівня, перемоги над сильнішим противником надихали фінських солдат. Захопленні зброя та припаси поповнили небагаті запаси фінської армії.

Але СРСР підкидав все нові і нові підкріплення. Радянські командири вчилися на оплачених дорогою ціною помилках. Натомість фінська армія практично вичерпала всі резерви. Тож коли «лінію Маннергейма» врешті решт прорвали у лютому 1940, фінський уряд змушено пішов на переговори.

Атака на Фінляндію викликала обурення у світі. СРСР як агресора виключили з попередника ООН - Ліги Націй. Проте Кремль відреагував на це так само, як нині реагує на чергове «глибоке занепокоєння».

На відміну від України, чимало держав зголосилися поставляти фінам «летальну зброю». Але Німеччина, підтримуючи СРСР, блокувала відповідні поставки своєю територією.

Зброя і техніка йшла через Норвегію та Швецію. Але, враховуючи час на доставку та необхідність її освоєння, на фронт до завершення бойових дій потрапила лише невелика її частина.

Франція і Британія відправляли війська

Більш того, Франція та Британія показали, що готові надати фінам військову допомогу, надіславши експедиційний корпус. Чому ж західні демократії були готові воювати за нейтральну державу? Ті самі, які допустили розчленування союзника - Чехословаччини та, попри формальне оголошення війни Німеччині, не завадили останній розгромити Польщу.

Відповідь проста – шлях до Фінляндії лежав через північну Швецію, де знаходились стратегічні поклади залізної руди. Від поставок з цих родовищ критично залежала німецька промисловість. Під приводом допомоги Фінляндії французи та британці розраховували отримати контроль над ними.

Звісно Німеччина не могла цього допустити і загрожувала Норвегії та Швеції атакою у випадку висадки франко-британського експедиційного корпусу. Тож норвежці і шведи відхилили запит союзників. Втім, ті готувалися до висадки незалежно від позиції скандинавів. Звістки про радянсько-фінський мирний договір зупинили вже готові вирушати кораблі із матеріалами для експедиційних сил.

Фіни не мали змоги чекати допомоги. Вони побоювались, що через опір Швеції та Норвегії вона взагалі до них не дістанеться. Навіть за найсприятливіших умов існував ризик колапсу фронту і радянської окупації столиці та густонаселеного півдня Фінляндії до появи передових франко-британських частин.

Згідно з підписаним 12 березня 1940 у Москві мирним договором фінський уряд погодився на значні територіальні поступки. СРСР дісталося 10 % території Фінляндії, де проживало 12 % населення. Це були промислово розвинені райони, включаючи друге за величиною місто Фінляндії Віїпурі (нинішній Виборг).

Чому не окупували?

Чому ж СРСР тимчасово відмовилось від своїх планів повної окупації Фінляндії, про які свідчило створення маріонеткового уряду?

СРСР прагнув уникнути прямого військового зіткнення з західними державами. Крім того, продовження військових дій (а вже насувався період весняного бездоріжжя) загрожувало зв’язати надто багато частин Червоної армії на півночі.

Сталін же прагнув сконцентрувати військову силу на західному напрямку, аби зібрати плоди фронтального зіткнення західних демократій та нацистської Німеччини, яке очікувалося навесні – влітку 1940 р. Під прихованою чи явною загрозою відкриття другого фронту проти Берліну можна було ще далі посунути західні кордони СРСР.

Фіни виконують вказівки Москви

Власне все так і відбулося. Влітку 1940 р. нацисти атакували і розгромили Францію. У цей час СРСР формально анексував країни Балтії, відібрав у Румунії Бессарабію та Північну Буковину.

Не залишили у спокої і Фінляндію. Вже наприкінці березня 1940 р. поблизу кордонів Фінляндії з’явилася Карело-Фінська Радянська Соціалістична Республіка. Її очолив колишній керівник маріонеткового комуністичного уряду Фінляндії Отто Куусінен. Фактично це була «організаційна форма» для приєднання фінських територій до СРСР.

СРСР відкрито втручався у внутрішні справи Фінляндії, вказуючи, кого не можна обирати президентом, вимагаючи відпустити затриманих комуністичних активістів, які влаштували заворушення. Після евакуації британських військ з французького Дюнкерку СРСР зажадав, щоб концесія на видобуток нікелю у Фінляндії, яка належала англійській компанії, була передана йому.

На відміну від 1939 р. фінський уряд намагався виконувати вимоги сусіда, аби уникнути продовження агресії. Проте навряд чи поступливість краще прислужилась би Фінляндії, ніж військовий опір, якби не зміна позиції Німеччини.

Пропозиція Гітлера

Після анексії Бессарабії війська СРСР наблизились до румунських нафтових родовищ – основного джерела нафти для окупованої нацистами Європи. Одне з положень Московського договору зобов’язувало фінів власним коштом прокласти залізницю на півночі до шведського кордону. Іншими словами, створити лінію для наступу радянських військ до тих же родовищ залізної руди у Швеції, на які 1940 р. націлювалися французи та британці.

Реакцією Гітлера стала підготовка плану війни проти СРСР. Фіни виглядали корисним союзником, тож їм запропонували приєднатися до походу проти більшовизму. Це була «пропозиція, від якої неможливо відмовитись» – адже Фінляндія критично залежала від торгівлі з Німеччиною та окупованими нею територіями, зокрема від поставок звідти продовольства.

З іншого боку, фінське суспільство негативно ставилося до німецького тоталітаризму. Фінські еліти також не були повністю переконані у остаточній перемозі нацистів.

Тож, на відміну від решти німецьких союзників, Фінляндія не підписала політичного договору з Німеччиною. Хоча це не завадило фінським військовим і Вермахту плідно співпрацювати.

Фінська армія не атакувала СРСР 22 червня 1941. Фінляндія не дозволила почати таку атаку розташованим на її території чотирьом німецьким дивізіям. Але фіни сприяли мінуванню Фінської затоки німецькими тральщиками у ніч на 22 червня, а також заправляли німецькі бомбардувальники, які скинули міни поблизу баз Балтійського флоту.

СРСР полегшив завдання фінському уряду, здійснивши 25 червня масштабний авіаналіт на територію Фінляндії. У відповідь фінський парламент схвалив «оборонну війну» і фіни перейшли у наступ.

Через те, що кращі радянські частини були перекинуті на захід, фіни відносно легко повернули окуповані СРСР у 1940 землі. Крім того, вони захопили значну частину радянської Карелії.

З одного боку, у випадку перемоги Німеччини могло йтися про розширення Фінляндії на схід. Якщо ж Німеччина програє, окуповані фінами території могли б стати певним козирем за столом переговорів.

Втім, фіни дбали про те, щоб не надто сердити росіян та західних союзників. Хоч фінська армія і підійшла до Ленінграду, вона не обстрілювала і не бомбардувала місто. Також, попри німецький тиск, фіни не намагалися «перерізати» залізницю, якою з Мурманська йшов потік західної військової допомоги СРСР.

Новий наступ СРСР

Коли наприкінці 1943 р. стало ясно, що військова удача остаточно відвернулася від нацистів, фіни почали зондувати ґрунт для переговорів про вихід з війни. Втім СРСР зажадав відновлення кордону 1940 р. та подальших територіальних поступок, не кажучи вже про величезні репарації. Фінський уряд згорнув переговори, сподіваючись, що СРСР не зможе перекинути війська на другорядний напрямок, аби атакувати утримувану фінами територію.

Фіни помилились. 9 червня 1944 року (одночасно з висадкою союзників у Нормандії) почалася потужна атака на фінські позиції на Карельському перешийку. Червона армія у 1944 р. була значно серйознішим противником, ніж у 1939 р. Вже до кінця місяця південь перешийку було зайнято радянськими військами, вони також відбили столицю Карело-Фінської РСР Петрозаводськ.

Хоча фіни врешті решт змогли стабілізувати фронт, навряд чи би їм це вдалося без підтримки швидко перекинутих німецької піхотної дивізії, бригади самохідних артустановок та підрозділу бомбардувальників.

Ще важливішими були термінові німецькі поставки фінській армії гранатометів - «фаустпатронів», які дали змогу хоч якось протистояти радянським танкам.

Фіни погодились на дещо пом'якшені щодо розміру репарацій радянські умови (пізніше СРСР фактично «скасував» поступку, змусивши фінів поставляти товари за довоєнними цінами).

Крім кордону 1940 р., фіни додатково втратили вихід до Північного Льодовитого океану – порт Петсамо з розташованими поблизу копальнями нікелю. СРСР також змусило фінський уряд дозволити створення військово-морської бази СРСР у Поркаллі – лише за 30 кілометрів до фінської столиці.

Але за виконанням умов перемир’я наглядали не окупаційні війська, а лише Союзна контрольна комісія. Справами країни відав фінський уряд, функціонували державні установи та основні політичні партії. Фінським військом керували ветерани боїв з Червоною армією.

Відкуп. Чому не з’явилась «Фінська Народна Республіка»?

Радянське керівництво не мало ілюзій щодо можливості «радянізувати» Фінляндію без її окупації. Але у 1944 р. Німеччина ще здійснювала активний опір, а американські і британські війська просувалися на схід у Франції. Кожна радянська дивізія, залишена у Фінляндії, знижувала шанси СРСР посунути кордон свого впливу на захід.

Чому ж Фінляндію не окупували після 1945 р.? З тих же причин – у кінці 40-х окупаційні радянські війська забезпечували створення «соціалістичного табору».

Тривав збройний опір на заході України та у країнах Балтії. Потрібно було утримувати потужне армійське угруповання і на Далекому Сході. Потік радянської військової допомоги «плив» до Китаю, де тривала громадянська війна, і до Кореї, де така війна незабаром розпочалася.

А ще потреба СРСР переоснащувати авіацію реактивними літаками. Дорогий атомний проект, без успішної реалізації якого радянська імперія залишався б другорядною потугою. І все це на тлі розваленої війною економіки.

А тим часом з Фінляндії вчасно йшли поставки за репараціями - десятки тисяч електродвигунів, сотні трансформаторів, залізничних локомотивів, риболовецьких суден, криголами, розбірні фінські будинки. Радянська окупація порушила б ці поставки, натомість з’явилося б нове вогнище партизанської війни.

Тож 1948 р. Кремль зробив вибір на користь «синиці у руці», підписавши з Фінляндією договір «Про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу». В обмін на зобов’язання Фінляндії відбивати напад на СРСР, спрямований через її територію, останній визнав фінський нейтралітет та право зберегти власний внутрішній устрій.

Уроки фінського опору для України

Підсумуємо фінські уроки:

Перший. Хоробрість та самопожертва вояків не здатна змінити реалій співвідношення сил та рівня технічної оснащеності армій. Відповідне співвідношення українських та російських збройних сил є кращим, ніж Фінляндії та СРСР. Але спільним є головне - в обох випадках слабша армія не здатна завдати противнику стратегічної військової поразки.

Її роль – максимально підняти «ціну» ворожої агресії. Армія дозволяє зберегти незалежність. Але якщо співвідношення військових сил не зміниться (як це сталося у парі «Фінляндія – СРСР» у 1941 р.) – військо не може бути інструментом повернення втрачених територій.

Другий. Компроміси з агресором справді врятували Фінляндію. Але це сталося завдяки тому, що вона перебувала на периферії інтересів СРСР. Для сучасного Кремля «українське питання» завжди буде пріоритетним. Відтак українські поступки лише заохотять російських очільників до спроб його «остаточного вирішення».

Уявили Україну, яку очолює пожиттєвий Медведчук?

Через співпрацю з СРСР навіть у справді демократичній Фінляндії посаду президента майже 26 років займав лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» Урго Кекконен. Він пішов з влади лише за станом здоров’я.

Коли поставала загроза впливу на Кекконена, СРСР неодноразово втручався, здійснюючи дипломатичний чи економічний тиск на Фінляндію. Уявили Україну, яку очолює пожиттєвий Медведчук?

І нарешті. Протистояння СРСР і Фінляндії припинилося тоді, коли Кремль відмовився від планів повернути «втрачений шматок імперії». Пошук справжнього, а не «холодного» миру між Росією та Україною почнеться, коли Москва справді думатиме про Київ, як про сусідню столицю, а не про «матерь городов русских».

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!