Бойовики, морози і контрабанда. Як працює блокпост за Маріуполем

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 25793 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 26/12/2016Дата публікації

Стою на блокпосту неподалік від Маріуполя разом із військовими. До лінії фронту - 32 кілометри. На вулиці – мінус дванадцять градусів. У лице дме крижаний вітер, очі сльозяться. Після сорока хвилин перебування на вулиці я не відчуваю кінчиків пальців на руках і на ногах. Під стукіт моїх зубів нацгвардієць Коля (який уже восьму годину поспіль на чергуванні) зупиняє сірий немитий бус із луганськими номерами.

Чергувала: Любов Величко

- Звідки їдете?

- Из Луганска,- різкий неприємний голос чомусь викликав асоціацію із гопниками. Небрите обличчя водія хитро зіщурилося.

- Куди?

- В Одессу.

- Мета поїздки?

- Едем в гости к тетке.

- Що з собою везете?

- Да так… Вещи.

- Відкрийте багажник, - Коля показав напрямок руху дулом автомату.

Водій помітно нервує, але ретельно намагається це приховати за кривою посмішкою. Неквапом відчиняє задні двері, і військовий заходить всередину. Я краєм ока бачу сумки, набиті чимось м’яким. Речей, здається, забагато як для трьох чоловік.

- Денис! Ану йди сюди!, - солдат робить рукою якийсь незрозумілий мені жест, і вже за кілька секунд до нас біжить кінолог з вівчаркою.

- Їдьте он туди,- сухо наказав нацгвардієць водію. Той мовчки сів за кермо і рушив «на модуль», тобто, до білого вагончика, де зазвичай відбувається перевірка особливо підозрілих осіб та обшук багажу. Я крокую вслід за Колею.

- А як ви будете його перевіряти?, - питаю я.

- Спочатку проб’ємо по базі номери авто та дані цієї людини. Можливо, він є в списках розшукуваних осіб або числиться у списках сепаратистів або їх інформаторів. Собака перевірить речі. Якщо там є заборонені предмети – вона дасть знати.

"Робота на свіжому повітрі і фантастичний захід Сонця", - так можна було б писати у рекламних проспектах для бажаючих поїхати в зону АТО

Вівчарка обнюхує водія, потім безшумно заскакує у салон, тицяє морду до однієї сумки, потім – до іншої. Дивиться на хазяїна і кілька разів голосно гавкає. Військовий миттю відкриває багаж і рішуче витрушує вміст сумок – собака навчена реагувати на зброю, вибухівку та наркотики, тому зайві церемонії із контрабандистами – ні до чого.

Щодня військові оглядають багажники сотні автомобілів. Заборонений багаж знаходять і в баку з-під бензину, і в шкарпетках

- Що тут у нас? Ага… Патрони… Запал… Вибухівка…- чоловік показує мені зелений мішечок із набоями, який був дбайливо закутаний у светр.

Очі водія округляються:

- Это не мое! Это меня друг просил передать! Чесно! Я не знал!, - він волає, мов різаний. Адже здогадується, що за такий злочин на кілька років сяде за грати.

- Щодня через блокпост проїжджає сім тисяч автомобілів. 90-95% водіїв поводять себе доброзичливо та чемно. А тих, хто викликає підозри, ретельно перевіряють кілька служб.

Правоохоронці дивляться документи пасажирів, номерні знаки, товарні накладні. Це все займає час, тому вранці і після 18.00 черги із десятка-двох автомобілів – це норма. Як показує практика, за день один або два випадки перевезення зброї, наркотиків або вибухівки військові обов’язково фіксують.

Військові кажуть, що контрабандисти в основному намагаються не завезти зброю в зону АТО, а вивезти її звідти. Адже основний постачальник військового начиння для терористів – це Росія. І проблем із поставками сепаратисти не мають.

- Три тижні тому демобілізовані морські піхотинці їхали із передової разом зі своїми родичами. Ми почали оглядати їхні речі, бо вони підозріло себе вели. І дійсно, виявилося, що з собою додому вирішили взяли три гранати, патрони. Для чого такі сувеніри, неясно, - розповідає Мирон, який служить у Військовій службі правопорядку.

- Цікава у вас робота…

- Це точно. Різні випадки бувають. Затримуємо громадян, які працюють інформаторами терористів. А місяць тому нам трапився навіть поліцейський із «ДНР». Найсмішніше те, що він вважав, що нічого протизаконного не робив! Казав, що працював за покликанням. Хоча аж чотири роки у розшуку знаходився перед тим, як піти служити в поліцію терористів. Тепер сидить у СІЗО, чекає свого вироку.

Військові кажуть, що виявити порушника серед тисяч мандрівників – ціла наука. Мене просять не розсекречувати в репортажі їхні прийоми, тому від себе просто скажу: щоб освоїти їх, потрібно бути хорошим психологом.

Спостерігаю за роботою на блокпосту. З деякими водіями розмова складається із двох-трьох запитань. Якщо людина не викликала підозр – її відпускають. Але вантажівки оглядають обов’язково.

Водій гігантської фури дивиться на солдата згори вниз – його кабіна знаходиться дуже високо. Видно, що водій погано спав, він втомлений та трохи роздратований:

- У вас все добре?, - питає військовий.

- Как в стране, так и у нас, - махає рукою далекобійник.

- Що везете?

- Холодильники із Грузії, - чоловік виходить із кабіни і показує товарні накладні.

Роздивляюся документи. На територію України холодильники потрапили через Одеську митницю. В розділі «пункт призначення» вказано «місто Донецьк».

- Це ви в окупований Донецьк холодильники везете?

- Нет. Это просто юридический адрес.

Для багатьох жителів Донецької області щоденні або щотижневі поїздки через блокпост звична справа. Люди їздять на окуповані території не тільки, щоб перевірити стан свого житла, або привезти продукти рідним, а й просто в гості:

- Їдемо до бабусі на ювілей у Донецьк, - каже дівчина, яка сидить на передньому сидінні та тримає величезний букет блакитних хризантем.

- А скільки років виповнюється?

- Вісімдесят!

- Під звуки пострілів веселіше святкувати?

- Так!, - дівчина сміється.

Я гумору не розумію. Мабуть, для цього треба провести в зоні АТО більше часу.

Байки про корупцію

Люди, які, незважаючи на війну, ведуть бізнес на території терористів, розповідають про страшенну корупцію на блокпостах. Підприємець Дмитро їздить у Донецьк двічі на місяць. За його словами, робота на блокпосту – надприбуткова, і за те, щоб чергувати тут, військові платять начальству хабаря – 10 тисяч доларів.

- Ці гроші можна з легкістю відбити за тиждень. Адже за один кілограм контрабанди (а це звичайні продукти, як то крупи, сири та овочі) перевізник віддає солдатам від десяти до двадцяти гривень. Тобто, за одну фуру продуктів ємністю 20 тон треба заплатити 200-400 тисяч гривень.

Через таке своєрідне мито українські товари на захоплених територіях дуже дорогі. Але місцеві все одно їх купують, бо російська їжа несмачна.

- Пенсіонери стають у колону по двоє і ідуть на українську територію за пенсією. Солдати із тренованою вівчаркою по черзі перевіряють їх речі – чи немає там заборонених предметів, - лякає його товариш Антон.

Провівши цілий день на блокпосту, я нічого з того, що мені розповідали підприємці, не побачила. Цілком можливо, що поширення чуток, які дискредитують Україну, справа цілеспрямована. Принаймні такі випадки описував колишній в.о. заступника Голови Донецької військово-цивільної адміністрації з гуманітарних питань Віктор Андрусів:

«Донбас представляє унікальну територію для поширення чуток. Інформація отримана від співробітників, колег має високий ступінь довіри, і ретранслюється в родині, серед сусідів тощо. Значну роль в поширенні чуток відіграють і лінії розмежування, на яких тривалий період очікування на перетин та утворюються черги»/

Військові логічно доводять,що і натяку на корупцію у них не може бути:

- У нас на блокпосту служать люди із трьох різних структур. Є працівник поліції, це ДАІшники, працівник служби військового порядку, нацгвардійці. Це ж, виходить, хабара треба між усіма ділити. Виходить нерентабельно. Нас усім забезпечують, зарплати дають високі. (Зарплата у контрактника 7000 гривень. Це рядовий. А в офіцера - 11-12 тисяч). При Янику нас не поважали, а зараз он як дивляться. Ніхто не хоче втрачати своє місце, - пояснив мені офіцер ЗСУ Володимир родом із Донецька.

Нацгвардійці скаржаться, що багато хто із місцевих жителів ставиться до них погано через те, що їх асоціюють із розбоями та бійками, які влаштовували бійці добровольчих батальйонів.

Через блокпост проїжджає автобус із емблемою добровольчого батальйону «Азов».

- Їх перевіряти не будете?

Віталій хитає головою, мовляв, ні.

Затишний аеропорт

Маріупольський аеропорт зараз є тимчасовою домівкою для кількох десятків офіцерів. Військові живуть у пофарбованому сріблясто-сірою фарбою залі очікування – величезному просторому приміщенні, у якому висота стелі – не менше 15-ти метрів. Вздовж однієї стіни стоять столи, холодильник та стільці. Тут офіцери готують собі чай та каву. І навіть супи та рагу - коли є час та натхнення:

- В нас навіть мультиварка є. І в ній і кашу, і борщ можна приготувати, - кажуть хлопці. – А взагалі, годують нас добре. Супи, і сало, і борщ – все як треба. І навіть дві сосиски вранці дають. І варення, і згущене молоко! Можна брати кілька склянок чаю.

- А як на рахунок зігрітися спиртним?

- Всім, хто в формі, не дозволяють у магазинах навіть пиво купувати. І ми навіть якщо і хочемо, то не можемо купити, - звітує командир.

Солдати Військової служби правопорядку цілодобово чергують не лише на блокпостах, а й у Маріуполі. Слідкують за тим, щоб військові не дебоширили, не вживали спиртного і не дискредитували українську армію в очах мирних жителів

Я йому вірю. За цілий день та вечір я не бачила жодного військового напідпитку чи із характерним запахом. Душ бійцям вдається приймати не кожного дня, тому аромат «Аватар» можна було б легко вловити, та його немає.

Майже всю площу приміщення займають низенькі старенькі, але акуратно застелені вовняними ковдрами, ліжка. Усі меблі приїхали разом із військовими аж із Одеси.

- У нас все своє має бути із собою. І матраци, і каструлі, і холодильник, і стільці – все наше.

- А у найближчих військових частинах не могли вам позичити інвентар?, - мене дуже дивує, навіщо везти меблі за кілька сотень кілометрів.

- Ну ви ж знаєте, яка у нас бюрократія. Поки сто папірців підпишеш, узгодиш, два роки мине. Та ще й нерви потратиш. Тому нам простіше зі своїм приладдям їздити.

Одна з небагатьох доступних розваг - концерти, їх приблизно раз у два тижні проводять волонтери. Також солдатів запрошують на різні фестивалі та концерти в сусідні села, де зазвичай виступають різні народні ансамблі. Солдатам така культпрограма в радість:

- Та то ми приходимо на дівчат подивитися, - посміхається молодий нежонатий Віктор.

- То ти дивишся! А в мене контроль на лінії знаєш який?, - жартує його товариш Андрій, він одружений.

Так само, як і в штабі, стіни аеропорту прикрашають дитячі малюнки. Дитячими нерівними літерами милі зображення доповнюють послання: «Ми вас любимо!», «Тату, я вже вмію кататися на велосипеді. Чекаю тебе!!!», «Українські солдати – герої». Не можу стримати сліз. Хлопці це помічають, і негайно починають заспокоювати:

- Ану перестаньте рюмсати! Все добре! Ми всі повернемось додому! Із перемогою!, - командир всміхається і подає серветку.

Віра на фронті

Неподалік від штабу у просторому зеленому наметі православні священники щонеділі проводять богослужіння. Мені проводить екскурсію Любомир Кащій, православний священик Української Православної Церкви Київського Патріархату. Спокійний та усміхнений, він уже своєю присутністю вселяє оптимізм:

- Священник на фронті – це наче психолог. Хлопцям дуже потрібна підтримка, коли вони тут, без рідних та близьких. Церква молитвами допомагає. Адже Бог обіцяв, що буде працювати із серцями. Інакше ми війну не виграємо, - каже він.

У цьому наметі священики хрестять, і навіть вінчають, роздають солдатам стрічки, на яких написані молитви, і хрестики на шию.

Військові капелани Любомир Кащій та Дамір Ваїсов мандрують фронтом і вже звикли ходити під кулями

Дамір Ваїсов, кримський татарин із Павлограда за професією зварщик, а за покликанням – військовий капелан. Він християнин. Кілька тижнів на місяць проводить у самих гарячих бойових точках, де проповідує Біблію.

- На війні немає атеїстів. Навіть ті, хто приїхали без хреста, після першого ж обстрілу починають молитися. Ми проти кровопролиття, і постійно просимо Бога вберегти наших солдатів. Україна переможе. Адже Бог не може благословляти бунтарів на убивство, - філософствує він.

Пекельна кухня

Справа від блокпосту за бетонним парканом сховався стратегічний для усіх військових, які стоять на блокпосту, об’єкт. Над дверима в дерев’яний шалаш маркером на дошці красується назва - «пекельна кухня».

У центрі шалаша жевріє вогонь у грубі. Справа від входу – робочий стіл повара. Гордість тутешнього кухаря – саморобна пічка.

- У нас все по-домашньому. Їмо суп, сало, часник. Я постійно вигадую якісь нові страви. Бо ж набір продуктів в усі частини однаковий привозять, і одноманітна їжа приїдається. От і доводиться мудрувати, - каже тутешній повар Михайло.

- Він у нас крутіший, ніж майстер-шеф, - жартують хлопці, які в цей час вечеряють гречаним супом з куркою.

- А ви десь на повара навчалися?, - запитую я.

- Та де там! Просто дружина мене завжди хвалила. Каже, що в мене кулінарний талант. Як приїхав, то постало питання – хто буде на кухні готувати. Ніхто не хотів. А я вирішив – треба свої навички з толком використати!

Михайло насипає мені тарілку супу.

- А іншим вистачить?, - не хочеться забирати чужу порцію.

- Ви-и-истачить, - махає рукою повар. - До мене не тільки військові із ЗСУ та Нацгвардії приходять їсти, а й навіть поліцейські. Бо Міністерство внутрішніх справ чомусь не подумало про те, що коли людина виходить на пост на зміну 12-24 годин, то їй їсти захочеться. Всього десь чоловік сорок виходить за день годую. І нічо – на всіх вистачає!, - Михайло показує на величезну алюмінієву каструлю, яка стоїть на печі. На вигляд, вона вміщає літрів 20-25.

За вечерею хлопці діляться враженнями від служби та розповідають про те, як до цього ставляться їхні родичі в Росії.

- Мої двоюрідні тітка з дядьком живуть у Санкт-Петербурзі. З раннього дитинства я до них їздив на літні канікули. Прекрасні були стосунки. А як почалася війна, і я записався у Нацгвардію, то вони сказали, що я каратель. Бо побачили мою фотографію на російському сайті «Трибунал». Короче, перестали ми дружити, - з досадою каже Сашко, якому на вигляд не виповнилося і 25-ти.

Українську владу військові теж сприймають не дуже тепло. І зрозуміло чому:

- Я – за справедливість. Хіба нормально те, що коли я, простий військовий, когось зіб’ю на машині, мене посадять, а депутата – ні? Хіба це нормально, що одних судять по закону, а іншим все сходить з рук тільки тому, що вони впливовіші чи багатші? Це подвійні стандарти, - розмірковує інший військовий, його товариші схвально кивають головою.

- А звідки у депутатів гроші на квартири, землю, церкви..? Все крадуть…

Бачу, що результати електронного декларування не сприяють зміцненню віри бійців у свою державу.

Місто

У Маріуполі дуже багато української символіки. Прапори висять усюди. Особливо їх багато в центрі міста: лише на одному перехресті я нарахувала вісім жовто-блакитних стягів. Але місцеві жителі називають Маріуполь містом латентних сепаратистів.

- Якщо ви бачите людей із чохлами для телефону жовто-блакитними, це ще не означає, що це патріоти. Вони просто вчасно перефарбувалися. А розмови на кухні все ті ж, - каже 29-річний житель Маріуполя Денис.

Ще одна відмінна особливість Маріуполя – зависокі, навіть у порівнянні із Києвом, ціни на продукти.

- Порошенко на всю країну каже, що у нас рівень зарплат – один із самих високих. Називає цифри – сім тисяч гривень. А реально, не сім, а три тисячі. А середнє число виходить, тому що начальство по 200-300 тисяч у місяць «чистими» отримує. Ніколи не міг подумати, що буду їздити на роботу у Бердянськ із Маріуполя. Раніше все було навпаки, - пояснюють місцеві.

- Я не вважаю, що мені є чого жалітися. От тим людям, у яких зовсім нема де жити, дійсно важко. А мені чого скиглити? Ну один раз снаряд на поверх залетів. Ну і все. Це в приватному секторі ситуація непроста, - каже Денис.

- Я нікуди не поїду із рідного міста. Я, як сталкер, буду бродити вулицями навіть серед руїн. Ніхто мене звідси не вижене. Це – мій дім, - мислить вслух студент Андрій.

Військові зупиняють автобус, який курсує через блокпост у бік Мелітополя, садять мене в нього, звідти у мене квиток на потяг до Києва. Водій відмовляється брати гроші за проїзд (120 гривень). Я ще дві години намагаюся відігрітися після чергування. Коли нарешті стає тепло, мене долає сон – найсолодший за останній рік.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!