«Піаніст Майдану»: історія людини, яка створила образ, що облетів увесь світ

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 37183 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 16/12/2016Дата публікації

Почалися бої на Грушевського, ми в масках бігатємо, там гранати, газ, кіптява, з ніг валишся від втоми, а все одно не міг не грати, приходив і грав. Ночами, якщо я не грав, то слухав музику в інтернеті, тоді одна композиція торкнула до сліз, став шукати ноти. Нот не знайшли, знайшли композитора, Ральф Зурмул з Цюріха. Виявилося, він стежить за подіями в Україні і чув про мене. Він грав його з голови, але на моє прохання записав нотний ряд і надіслав мені поштою.

Автори: Марія та Анастасія Старожицькі, спеціально для «Текстів»

«Здрастуйте, я - Богдан» - хлопець підсів за наш столик у «Піца Ветерано», мої знайомі його знали, а я - ні. Його картина щойно була продана на благодійному аукціоні для поранених в АТО, і він щиро радів, що зміг допомогти побратимам. А я дивилася на його руки і розуміла, що точно їх раніше бачила, але Богдана бачу вперше ...

Пазл склався швидко - ці руки ми з Анастасією довго знімали на відео, потім багато разів продивлялися і сперечалися, чи вставляти в наш фільм.

Руки Піаніста Майдану, який став відомий завдяки виступу перед шеренгою Беркуту на Грушевського і, який і досі виступає в балаклаві.

Ці руки грали на концерті в Дніпропетровську в серпні 2014 го, саме тоді, коли стискалося кільце Іловайського оточення, а ми дивилися зі святкового натовпу, як на величезному екрані віртуозно бігали вони по клавішах... Це зовсім вже особисте.

Символ Майдану

Наша розмова почалася з художнього фільму «Осінні спогади», який щойно пройшов по екранах країни, знятого іранським режисером Алі-Фахрі Мусаві. У картині йдеться про любовну драму чотирьох людей, зокрема бійця АТО. Прототип головного героя піаніст з Майдану. З цього і починаємо розмову:

Образ, який облетів увесь світ. Піаніст грає на барикаді на Грушевського, повернувшись спиною до озброєної шеренги «Беркута»

- Богдан, а ти знаєш, що став головним героєм фільму «Осінні спогади», і тебе, Піаніста Майдану, що повернувся після війни?!

Ні, він не знав про це. І я спробувала переказати сюжет, за яким Піаністові після поранення нікуди їхати на реабілітацію, хіба тільки знову на передок до побратимів, тому що, він звідти, куди тепер прийшов ворог, і немає у нього більше дому...

Сценарист вгадав історію Богдана, абсолютно випадково.

«Піаніст Майдану» не просто з донецького краю, його, власне, і народив Майдан. Три роки тому тоді тридцятирічний донецький чоловік зумів змінити сам себе. Одночасно з країною. Богдан вперше розповідає про це:

- Як не крути, я – колишній тітушка, на початку грудня 2013-го року стояв зі своїми земляками на Антимайдані в Маріїнському парку, отримував там грошики, по двісті гривень на добу. А в будівлю Київської міськадміністрації, яку захопили майданівці, ходив безкоштовно їсти - там були дуже смачні бутерброди, чай з лимоном.

"Піаніст Майдану" Богдан, він вперше публічно назвав своє ім'я

Ходив, повертався і якось дуже гостро відчував різницю, хто стоїть поруч зі мною, а хто на Майдані. Тут злість і алкоголь, там всі такі щирі, щасливі, натхненні. Так пару днів погуляв і зробив свій вибір, залишився ночувати на Майдані і на Антимайдан більше не повернувся.

А потім вже настала ніч, коли били дзвони, скликаючи всіх на допомогу, і мені було важливо усвідомлювати, що я саме з тими, з ким правильно бути в цей момент, саме там, де потрібно.

Так і пішло - будував барикади, ті самі бутерброди вже робив, чай заварював і розливав.

Я допомагав, мені було приємно, що потрібний людям, людині конче необхідно допомагати іншим. Я до цього жив для себе, а тут ось так. Швидко все закрутилося, міг двадцять годин на ногах бути. Енергетично дуже підтримувало оце відчуття, що ти потрібний.

- Чому почав грати під час Революції?

- Вийшов покурити, побачив піаніно прямо на Хрещатику, захотілося щось заради інтересу зіграти. Не особливо виходило, але намагався згадувати якісь уривки, пам'ятаю, грав шматок Патетичної сонати. Я ж років шість не підходив до інструмента до того моменту.

Сідав і грав, три сигарети поспіль, одну за одною - такий собі час встановив. Зрозумів, відчув, що хочу грати - аж до сліз пробило.

Пішов до хлопців-айтішників, аби знайшли мені ноти тих творів, які я тоді слухав, композиторів Яна Тірсена і Людовіко Ейнауді. Взяв і став розучувати, в актовому залі Будинку профспілок стояв непоганий інструмент, грав на ньому ночами, це, наче, нікому не заважало.

Вже почалися активні дії на Грушевського, стали ми в масках бігати, там гранати, газ, кіптява, з ніг валишся від втоми, а все одно не міг не грати, віддушина це була моя, приходив і грав, скільки хотів.

Потім, коли ми взяли штурмом Український дім, там - шикарний рояль, грав і на ньому, я ж музичну школу так і не закінчив, а звідкілясь руки пам'ятали...

- Як виникла ідея грати перед «Беркутом»?

- Десь у середині січня мені прийшла в голову думка, що інструмент потрібний саме на барикадах. Доки комендант дав мені «добро», виявилося, що ідея, якій судилося реалізуватися, приходить в голову одразу декільком людям - я ще домовлявся, а його вже перенесли на барикаду, кажуть: приходь, грай!

Ту мою гру високохудожньою не назвеш - інструмент вже роздовбали до цього, ще й перенесення - половина клавіш западала, деякі не звучали, це взагалі не гра була.

- А яку музику виконував саме тоді, сидячи спиною до «Беркуту»?

- Ночами, якщо я не грав, то слухав музику в інтернеті, тоді одна композиція торкнула до сліз, став шукати ноти, просив усіх допомогти. Нот не знайшли, знайшли композитора, Ральф Зурмул з Цюріха.

Виявилося, він стежить за подіями в Україні і чув про мене. Він не записав нот свого твору, грав його з голови, але на моє прохання взяв вихідний день, записав нотний ряд і надіслав мені поштою.

Вони в єдиному екземплярі - досі у мене, бойові, пошарпані, в кіптяві від палаючих шин. Ось його «Гімн» я і виконував на барикаді.

"Гімн" написаний Ральфом Зурмулом з Цюріха під впливом Майдану

Грав, а з боку «Беркута» чувся шансон, намагалися мене заглушити, але не виходило. Пам'ятаю, протягом усієї гри слухав за спиною лайку кількох фотографів, схоже, з різних країн, які поділилися, щоб знімати тих, хто гратиме на помості, кожному на це було по дві хвилини часу... Власне, я просто робив те, що мені хотілося в той момент, і сьогодні продовжую робити не те, що чекають інші від мене, а то, що мені в кайф.

"Гімн" написав під враженням Майдану написав Ральф Зурмул, піаніст і композитор з Цюріха. Потім вислав Богдану ноти

- Музика і Майдан дуже сильно пов'язані - пам'ятаю гру трубача вночі на Грушевського, гімн України, який співали всі… Що саме для тебе є музичним символом Майдану?

- Бабусі з палицями, це їхнє ту-ду-дух. Вони стояли на Грушевського поруч з барикадами так, що до них теж долітали резинові кулі і осколки світло-шумових гранат (їх «Беркут» часто обв'язував різними металевими частинами, цвяхами, тощо – ред.), тому бабці були з каструлями на головах, і били палицями по шматках жерсті.

Не даремно

- Якби ти зараз зустрів сам себе, того, майданівського, що сказав би собі, про що б попередив?

- Я б зробив все, щоб мій друг Тарасик не поїхав в Іловайськ або зробив би все, аби з ним поїхати. Але все це фантастика, а я живу сьогоднішнім днем. І в ньому у мене все те ж бажання робити щось не для себе, а для суспільства, для людей, які поруч, особливо якщо ти бачиш, що це потрібно.

Добре, що я зрозумів це ще на Майдані. А Тарасик... Ми познайомилися вже під кінець Майдану, а потім були разом, коли в Дніпропетровську формувався штаб нацзахисту.

Тарас Брус тоді пішов добровольцем у полк «Дніпро-1», а мене не взяли, комбат так і сказав: «Нікуди ти не поїдеш, піаністи потрібні живими». Я тоді вже писав свою музику, були композиції «Небесної сотні», ще працюю над нею, хочу підготувати для оркестру «У кожного своя війна» ...

Виступ на Банковій 10 грудня 2016 року

- Ми з Настею слухали "У кожного своя війна" в твоєму виконанні 24 серпня 2014-го року на святкуванні Дня незалежності в Дніпропетровську. Опинилися там, тому що нашого друга вивезли з Іловайська у шпиталь, бродили по місту, все це свято з тисячами людей і танцями на сцені здавалося абсолютно недоречним, бо вже все було ясно про котел, і там у безвиході залишалися близькі люди...

- Я тоді взагалі не хотів грати, але потім вийшов і сказав, що не час святкувати, тому що йде війна і гинуть люди... Прожектори сліпили, геть не бачив, кому говорю і чи почув мене хоч хтось ...

Під час Іловайська Тарас мені наснився і сказав: «Мені шкода всіх вас, бо все це було даремно». І я зрозумів тоді, що він загинув. У мене вже були в житті такі випадки, такі сни. І тоді я вранці прокинувся, сів за інструмент, і відразу «Іловайськ» у мене народився, я грав, плакав і відчував, що він десь поруч, я грав для нього. На одному диханні...

"У кожного своя війна" на 6-й хвилині відео

- А ти сам вважаєш, що все було даремно?

- Ні, не даремно. Безглуздо як доводити це комусь, так і жалітися. Радію, що в моєму житті все, хоч і повільно, але реалізується так, як я хочу. Захотів воювати - і таки прийняли мене в «Дніпро-1», до побратимів Тараса, базувалися на аеродромі під Маріуполем. Захотів малювати - малюю ...

Вималювати війну чи завести поросят

- У музичній школі ти хоч трохи вчився, а в художній?

- Ні, ніде я не вчився. В кінці минулого року гостював в Одесі у подруги з «Дніпра-1», її дочка малювала. Попросив дати мені майстер-клас і за вечір три картини почав і завершив, мене прямо поперло, наприкінці вже пальцями малював.

- Ми зараз збираємося знімати соціальні ролики щодо творчої реабілітації, що це кращий спосіб боротьби з поствоєнним синдромом. Такі коротенькі зовсім, «Випиши з себе війну», «Вималюй...», «Виспівай...», - як бесіда з побратимами стає оповіданням, сцена бою завмирає, перетворюється в картину, шалена перестрілка стає мелодією...

- Я поки війну вимальовую, і вона у мене вже наче й вималювалася. Ці двадцять-тридцять картин, які вже створив, мені її і вималювали.

- Нам твій БТР сподобався... І ще солдат, що прямує до храму

«Мій перший транспорт в АТО - Авдіївка»

Солдат, що прямує до храму

- Людям подобається реалізм. Аби було схоже на те, що насправді, працював над картиною місяця півтора, вставав щодня, підходив і перемальовував, клав, напевно шарів двадцять фарби ...

А потім вималювався саме в сюрреалістичних картинах, змішував фарби і наносив мазки. Ось стан, коли робив ці мазки, точно такий же, як той, коли йшов з барикад грати на інструменті. Це ліки для душі, і кращого для реабілітації по війні дійсно нічого взагалі придумати не можна.

«Номер 54»

- Думаєш, таки треба наполегливо радити всім, хто пройшов війну, займатися мистецтвом – аби намагалися писати картини, складати вірші та пісні?

- Не обов'язково мистецтвом! Прийшов оце один знайомий боєць з війни, почав бухати, страшно, дружина пішла, побратими не знали, що з ним робити, нічого не допомагало. Хтось згадав, що він, коли в окопі сиділи, говорив, що мріє свиней розводити.

Скинулися, подарували йому свиню з поросям. Вже за кілька місяців він став фермером, зараз у нього своє господарство, все добре, дружина повернулася. Тому головне не сидіти, склавши руки, зайнятися улюбленою справою, і не буде ніяких повоєнних синдромів. Для мене це дуже важливий момент.

- Ми колись прочитали історичну бувальщина, описану німецьким письменником Еліасом Канетті в лекції «Професія поета» - хтось невідомий перед Другою світовою війною написав на стіні тюремної камери в Німеччині: «Якби я був справжнім поетом, я б зумів запобігти війні». Як вважаєш, чи є у творчості така сила?

- Я думав про це, але у мене поки немає відповіді. Творчість може змінити хід історії. Музика для мене важлива тим, що вона об'єднує, а не роз'єднує, примирює, а не змушує ворогувати.

Музика не має сексуальної орієнтації, расової приналежності. Вона для всіх одна. Під час Другої світової, коли з динаміків на фронті звучала пісня «Лілі Марлен», на п'ять хвилин замовкали гармати. І як же це круто, скільки життів рятували ці п'ять хвилин без перестрілки!

Доки живий змінюю світ

- Більшість тих, хто був символом Майдану, пішли в політику...

- Ні, політика точно не для мене. Я живу за своїми правилами. У своєму всесвіті. У цьому моєму всесвіті є країна, де люди знають закони і контролюють політиків, яких вони найняли, щоб управляти державою.

І все - кожна людина замість того, щоб відпрацювати зміну і пити пиво перед тєліком, читає, розвивається, знає закони і не боїться. Немає у людей страху, який у мене завжди був. Якщо повз них проходить наряд міліції, вони не бояться.

Немає страху, який у мене був раніше, нічого не робив поганого, а по вулиці назустріч патруль і страшно, що можуть забрати, обшмонати, посадити, побити, вбити. Ось це незнання законів, недовіра, байдужість і ігнор, який є у народу, він і породжує ще більший ігнор у влади.

- Чи не здавалося тобі, коли ти вигадував свій всесвіт, що от не просто так в твоєму житті трапилися Майдан і війна...

- Я в принципі вважаю, що у всьому, що відбувається є причинно-наслідковий зв'язок. А якщо все, що сталося, мною проаналізовано і висновки зроблені, це вже не дарма...

Доки я живий, я змінюю світ. І змінювати його найкраще виходить тим, що в мені закладено - музикою, живописом.

- А яке питання ти б поставив зараз сам собі?

- "Що далі?"

- А як відповів би?

- Я від себе і вимагаю зараз конкретної відповіді, тому що, чим конкретніше я відповім, тим легше буде мені далі реалізувати намічене. Адже я досі так і не знаю, хто я.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!