Хіт серед мам. Книга «Тато у декреті» Чапая розповідає те, що чоловіки ніколи не дізнаються самі (+Уривок)

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 33083 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 28/09/2016Дата публікації

Перше, на що звертає увагу Чапай – стереотипи. Це головна «червона стрічка» книжки, її невичерпний наскрізний мотив. Автор розповідає, як він почувається, будучи часто єдиним чоловіком на дитячому майданчику. Або як декотрим чоловікам відверто не подобається його «мамування». Нарешті, одна продавчиня просто питає, чи не померла його дружина. А то чого він постійно з дитячим візочком.

Автор: Олег Коцарев

У добре відомого нашим читачам письменника і журналіста Артема Чапая з’явилася нова книжка (у видавництві «Vivat»). Правда, це не художня література, а чистісінький нон-фікшн, публіцистика. Чи навіть такий собі репортаж про те, як бути активним татом і що таке «тато в декреті». Книжка так і зветься - «Тато в декреті», і хоч вона вийшла зовсім недавно, ви вже можете ввести в Google слова «тато в» - і першим популярним запитом, який запропонує пошуковик, буде саме назва цієї книжки.

У світі стереотипів

Отож, книжка вже має розголос, а тема, вочевидь, важлива для нашого суспільства. Для суспільства, в якому традиційно вважається, що малою дитиною повинна займатися мати, а не батько.

Та часи змінюються, усталені уявлення про те, хто і чим має займатися в родині, стають різними.

В Артема Чапая та його дружини якраз родина, котра вирішила розподілити обов’язки не за патріархальним стандартом. Подружжя спробувало більш-менш рівномірно приділяти увагу і дітям, і роботі з творчістю. А ми можемо почитати, що з цього вийшло.

Перше, на що звертає увагу Чапай – стереотипи. Це головна «червона стрічка» книжки, її невичерпний наскрізний мотив. Автор розповідає, як він почувається, будучи часто єдиним чоловіком на дитячому майданчику.

Або як декотрим чоловікам відверто не подобається його «мамування» (може, відчувають загрозу, що колись і їх «припашуть»?). Нарешті, одна продавчиня просто питає, чи не померла його дружина. А то чого він постійно з дитячим візочком.

Але це стереотипи, з якими в Україні зустрінеться «активний-тато». При цьому всьому його часто похвалять, запросять на радіо розповісти про свій досвід. Врешті, надрукують книжку, - самоіронічно зазначає Артем Чапай. На жінок із дітьми ж у цьому сенсі зазвичай ніхто й не зверне уваги. А доглядати малу дитину, нагадує Чапай, справжня і тяжка робота.

Й наводить безліч доказів і прикладів із життя, починаючи від обсягів часу, які треба проводити саме з дитиною, продовжуючи кількістю місць, де, скажімо, потрібно переносити на руках дитячий візочок, і закінчуючи переповненим транспортом, що в ньому не раз можна почути щось на кшталт «чого сюди пертися з дитиною?».

Ця неприступна субкультура материнства

Зачіпає «Тато в декреті» й культурний бік явища. Чому, питається Чапай, письменники-класики, люди нерідко багатодітні, так мало у своїх творах згадували маленьких дітей, процес їхнього виховання?

Його відповідь можна більш-менш узагальнити так: бо вони (чи традиції) повністю витіснили жінку в «дитячу» сферу й за цей рахунок вивільнили собі час і простір для творчості. Мабуть, така конструкція занадто прямолінійна й однозначна, але незаперечним фактом є і «затемненість» сфери в культурі й несправедливість тотальної практики патріархального поділу обов’язків.

На щастя, показує Чапай, сьогодні можливі інші варіанти. За рахунок більш-менш паритетного поділу обов’язків його дружина знаходила якийсь час попрацювати над дисертацією з соціології, а він мав можливість писати книжки.

Цікавий момент: письменник із своєю половинкою належать до того типу батьків, які прагнуть мінімізувати допомогу дідусів-бабусь, хоч і не відмовляються від неї повністю. А використання праці няні вони вважають неетичним з причин світогляду: це їм видається експлуатацією та перекладанням власних обов’язків на інших.

Між тим, коли бабусі-дідусі таки активно допомагають, коли працюють няні (що, звісно, доступно не всім), мати й батько, звісно, опиняються в легших умовах. Це доволі поширений підхід, зокрема й у ліберальніших західних суспільствах (чимало про це можна почитати, приміром, у знаменитому "Французькому вихованні"). Такий підхід покликаний якнайшвидше "повернути в суспільство" молодих батьків.

Та повернімося до згаданої відсутності тем раннього батьківства-материнства. Як видно з книжки, мама і дитинча не просто так відсутні у багатьох сюжетах літературних шедеврів. Зазначу, що не все так однозначно, як пише Чапай, яскравих творів з мотивами виховання дітей насправді далеко не одиниці. Хоча, у більш патріархальні часи романісти рідше зачіпали моменти гендерного балансу.

Існує окрема «субкультура мам». Вона дуже замкнута, непублічна, і навіть такому активному й незакомплексованому батькові, як Артем Чапай, не вдалося по-справжньому проникнути до неї. Він згадує, як по-іншому починали розмовляти мами в лікарні чи на дитячому майданчику, коли серед них з’являвся будь-який чоловік.

Принагідно тут можна додати й тему вагітності, яка насправді теж не вельми активно обговорюється в публічному, зокрема культурному просторі.

Психологізм і соціологія

Книжку написано прозоро і жваво. Тож вона непогано підійде й тим, хто боїться довгих речень чи надміру термінології.

Нічого такого немає. Трапляються, правда, легкі стилістичні нерівності або те, що мені видалося надмірним заграванням із «середнім читачем»: наполегливі цитування дуже вже стандартних або класичних творів, нав’язливе підкреслення нелітературності мови, якою розмовляється в родині, надто підкреслені грайливі «вибачення» за свою «нестандартну» позицію з різних питань.

Величезна кількість практичних життєвих прикладів, які наводить Чапай, дійсно важлива. Приклади не лише з власного життя. Очевидно, що він активно вивчав досвід різних батьків та матерів із різними історіями та підходами до виховання гендерних питань і т.п. Загальна картина стає виразнішою.

Атмосферність і переконливість спостережень Артема Чапая незаперечні. Недаремне також його зосередження на психології.

Ми бачимо ретельний опис відчуттів, із усіма кольорами палітри: від роздратування через нестачу часу й приватного простору і страху, що дитина захворіє, до зворушення від проявів її любові та радість успіхам у пізнанні світу.

«Тато в декреті» торкається й багатьох інших тем: від рівності жінки і «культури вагітності» до стосунків між поколіннями і соціальної солідарності. Етичності тих чи інших підходів у побудуванні родини.

Не в усьому, зрозуміло, позиції Чапая можуть бути і будуть сприйняті як правильні, навіть починаючи з його нерідко демонстрованих лівих політичних переконань, котрі – дуже навіть на любителя.

Але його книжка стимулює до роздумів про пошуки розмаїтих, плюралістичних, найкращих, найгуманніших підходів до творення родини, і це головне.

Під час зустрічі з читачами на Форумі видавців у Львові до Чапая прийшли майже одні жінки, вони ж і найактивніші покупці книги. А шкода. Навіть найбільш консервативним чоловікам тут є що почитати.

"Тато в декреті"

Уривок із книжки «Тато в декреті»

Іронія в тому, що, навіть пішовши в декрет, чоловік усе одно опиняється в кращому становищі, ніж жінка.

Узяти за приклад хоча б цю книжку. По суті, мільйони жінок в Україні та мільярди у світі можуть розповісти приблизно те саме. Але чи хто надрукує? Зате коли описати свій досвід пропонує чоловік — це інтригує за замовчанням: екзотика!

У мене брали інтерв’ю аж для «Української правди», ха! Хоч у повноцінному декреті я лише рік із хвостиком. У моєї матері, яка виростила чотирьох синів, паралельно працюючи інженером, інтерв’ю з цього приводу не брала навіть районна газета. Чи хто дзвонив, домовлявся про зустріч, приїжджав додому розпитати кожну із сотень тисяч жінок, які перебувають у декретах по кілька років поспіль?

А ще, завважте, чоловіка постійно хвалять:

— Ой, ви взірцевий батько! Ой, ви такий чудовий чоловік!

Ану? Яку жінку хвалять на дитячому майданчику просто за те, що вона на дитячому майданчику?

Кого називають «взірцевою матір’ю» просто за те, що вона щодня гуляє з візочком? Та й, зрештою, хто похвалить? Інші жінки? Чоловіки? Ще добре, як жодного разу не почуєш повчань, як не стати «куркою». Російською це звучить іще образливіше.

Коли я часом скаржусь, яка депресія накочує через брак людського контакту, через нервове виснаження або нудьгу, через те, що не робиш чогось справжнього, — знайома жінка може втішати, наприклад, ось так:

— Та ви робите щось справжнє просто тепер: ви створюєте історію «тато в декреті», таку собі антропологічну розвідку. Для мене важливо отримати підтвердження тим речам, які я бачу. Але жінки до них звикли й не вважають за потрібне навіть обговорювати, не те що змінювати. Я думаю, ваш особистий досвід має трансформуватись у великий осмислений текст, і той текст може вплинути на багатьох людей. Я бачу цей потенціал. І це таке справжнє, що справжніше нікуди.

Так мені сказала Оксана Самара, і вона одна з тих, хто подав ідею написати цю книжку. Знову ж, тут мій привілей чоловіка: чи кожна людина, перебуваючи в декреті, може вважати, що здійснює «антропологічну розвідку»?

Але й це ще не все.

Знаєте, у чому різниця між жінкою та чоловіком, які йдуть у декрет? Чоловік має вибір. Хай би як тобі було важко в окремі дні, хай би як ти страждав, що «годинник цокає, ти міг би стільки всього зробити» — тобі легше від відчуття, що пішов на все добровільно.

Наприклад, із міркувань справедливості щодо жінки, для якої також «годинник цокає», яка теж може багато чого хотіти від життя, але в більшості випадків у перші роки після народження дитини вибору не має.

Двоє наших знайомих одружилися дуже молодими, а невдовзі в них народилася дитина. Обоє розумні, високоосвічені, прогресивні. Вивчали в університеті соціологію, культурологію, ба більше — критичну теорію. Однак, звісно, після народження дитини для жінки розпочався період «сидіння вдома», а для чоловіка мало що змінилося.

Він продовжував самовдосконалюватися, працювати, розвиватися. Утім, мабуть, вивчення критичної теорії не обов’язково прищеплює критичне мислення.

Теоретизуючи про різні види експлуатації, на практиці можна експлуатувати людей довкола себе. Поки чоловік займався Важливими Речами, жінка одноосібно міняла підгузки, гуляла з візочком, носила малятко на щомісячні медогляди в поліклініку, а згодом проводила ранки на дитячому майданчику, дні на кухні, вечори в дитячій кімнаті. Аж тепер вона каже:

— Я була молода й не думала, що може бути інакше.

Отже, чому жінок не хвалять за те, що вони сидять із дітьми? Бо їх ніхто не питає, чи вони хочуть. Чому чоловіків за те саме хвалять? Для них те саме — неабиякий подвиг? Лише тому, що вони роблять це з власної волі?

Не заперечую, часом до чоловіків у декреті ставляться негативно.

Пригадую, український політик (назвімо його Чер-енко) на тлі корупційного скандалу, щоб його за законом не могли звільнити з державної посади, утік у відпустку з догляду за дитиною. Почалося:

— А-ха-ха! Що то за чоловік, який іде в декрет?

Ну, звісно. Кого в нас здивуєш корупцією? А от чоловічий декрет! А-ха-ха!

Припускаю, така думка й домінує серед певної частини населення. Серед найменш освіченої частини.

Є в нас мужик на районі, цікавиться переважно випивкою. Супився-супився, дивлячись на мене з немовлям, а якось, коли був особливо вмазаним, гикнув і сказав:

— Й-йя тебя умоляю! Н-не уподобляйся женщине!

Відтоді мовчить, але вітатися припинив. Я розумію: нормальний мужик має після роботи (або й сидячи без роботи) не займатися бабськими справами, а ходити в гараж тусити з іншими нормальними мужиками.

Подібному контингенту — враховуючи, що люди в декреті «сидять» і часом жартують про «відсидку тривалістю стільки-то років» — допоможе хіба піар-кампанія під гаслом: «Не сидел —не мужик!»

Люди, які не рефлексують, кажуть іноді, що жінці доглядати за дітьми «природно», а чоловікові — ні. Але це стосується винятково питання молока. Тільки тут у чоловіка, як в анекдоті: «От чого нема, того нема».

Оксану всі до єдиної наші старші родички питали:

— Молочко є?

— Та є, чого б йому не бути?

Трапляється всяке, але в наших друзів молоко завжди було й навіть питання про його відсутність не поставало. Проблема з молоком серед усіх знайомих сприймалася як щось виняткове. Оксана годувала старшого сина майже до півтора року. З молодшим припинила місяців у десять — просто тому, що дуже хотіла на роботу і знала, що їй невдовзі їхати в кілька відряджень.

У радянські часи, я так розумію, проблеми з молоком були, найпевніше, за правило, ніж за виняток. Чому, не знаю. Утім, припускаю, що й тепер є чимало людей, які від перших місяців годують дітей сумішами. Або як чинила, наприклад, одна моя подруга: зціджувала молоко та зберігала в морозилці — їздила навіть за кордон, а тим часом погодувати дитину міг батько.

Це до чого? Ні, не як привід зайвий раз подумати про жіночі груди. Це до того, що коли вигодовування штучне — тим більше нема «природних» причин, чому чоловік не може піклуватися про дітей замість жінки. Є ж вимушені ситуації.

Мій приятель розповідав про свого сусіда, який сам виховує двох доньок. Дружина померла, коли дівчата були маленькі, бабусь поряд не було. На няньок грошей бракувало. Тато працював і водночас доглядав за дітьми. Важко, звісно. На роки поставив хрест на особистому житті. Але впорався, як впоралася б і мама. Нині його доньки — розумні, добрі, соціабельні підлітки.

У решті, крім молока, — що таке «природно»?

Я дуже перепрошую і пуритан та креаціоністів прошу пропустити наступний абзац.

Ми все-таки примати. Як співає австралійський комік Тім Мінчін, «we’re just monkeys in shoes». Якщо говорити про «природне», то й моногамна сім’я — скоріше не природна. Вона соціальна. Крім проміскуїтету чи гаремної системи, для деяких приматів природним є символічний анальний секс серед самців. Не через повальний гомосексуалізм, а для підтримання ієрархії та дисципліни. Прихильникам «природного» також буде особливо цікаво почитати про сексуальну поведінку карликових шимпанзе бонобо — на сьогодні наших найближчих родичів.

От… Це щодо статевих ролей у людських сім’ях.

Вони не природні, а соціально сконструйовані. Отже, можуть змінюватися. Батько може сидіти з дітьми, мама може заробляти на сім’ю. Неймовірно, але факт! Підтверджено власним досвідом!

Не те щоб я когось до чогось агітував, але настав час для камінг-ауту.

Мабуть, я фемініст. Ні-ні, не ота уявна волохата недоглянута тітка в розтягнутих рейтузах і заношеній бейсболці! Аж ніяк.

Про фемінізм існує багато стереотипів; британські вчені вивели навіть формулу: чим дурніша людина, тим дурніші в неї стереотипи. Але розбирати їх не час і не місце. Грубо кажучи, насправді в ідеології фемінізму йдеться про справедливість між чоловіками та жінками. Не більше й не менше.

На початку, треба визнати, у мене траплялися хвилини слабкості. Вигулюєш у переносці одномісячну дитину, і саме в найвіддаленішій від будинку точці маршруту вона прокидається й починає кричати.

Я читав, що американці проводили експерименти над своїм елітним спецназом: під час симулювання бойової ситуації вмикали через звуковий підсилювач плач немовлят. Військо деморалізувалося!

Так і ти біжиш додому, до материнської груді, і думаєш: от зараз прийду й заявлю Оксані, що все це до одного місця, дитині потрібно бути з мамою, бо чоловікові важко впоратися! Поки добіжиш, дитина знов засне — і ти нічого Оксані не скажеш. Бо стільки разів бачив, що й жінці непросто.

Можливо, я «непослідовний» фемініст — і далі дисклеймер для тих, хто в темі. Зрозуміло, що цю книжку читатимуть академічні фемініст(к)и. Боюся, хтось із них критикуватиме автора за непослідовне вживання фемінітивів, тобто жіночих форм слів: «соціологиня» замість «соціолог» на позначення Оксаниної професії тощо.

І хоч, як люди сімейні, ми обоє вважаємо, що одна помита чоловіком тарілка робить для рівноправності статей більше, ніж один раз ужите слово «мисткиня», а десятеро татів із немовлятами — більше, ніж десять осіб на круглому столі про фемінітиви, — я все ж таки визнаю, що й жіночі форми слів важливі. Оксана тут більша «скепткиня», проте річ не в тому. Просто чинить опір сама мова.

Звісно, мова змінюється. Зокрема, свідомими рішеннями. Однак, допоки «диригентка» звучить природно, а «фантастка» ріже вухо, мовне чуття змушує вживати живі словоформи.

Натомість для мети цієї книжки я прийняв радикальне рішення! Сімона де Бовуар може скаржитися, що у французькій слово homme позначає як людину загалом, так і чоловіка зокрема — і це робить жінку «другою статтю» навіть на рівні семантики.

Російською можна дійти до цинічного «женщина — друг человека». Зате в українській мові «людина» — жіночого роду. Можливо, уважні читачки вже помітили, що я вживаю це слово передусім у значенні «жінка». Коли ж матиму на увазі «чоловік», писатиму: «чоловік».

Як каже наш старший син, їдучи попереду на велобігу:

— Тату, коли побачиш червоне світло, кричи:

«Червоне світло!»

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!