Порошенко мінус 81%. Низький рівень довіри до влади - наслідок колоніальної травми українців (Соціологія. Інфографіка)
1918 року ціною недовіри до політиків була українська незалежність. В Україні недовіра до політиків часто є не тільки наслідком їх неефективності — недовіра випереджає дії політиків. Рівень довіри до політиків знову мінімальний. Навіть до голови Верховної Ради Андрія Парубія, котрий не помічений у жодному із скандалів, завжди займає патріотичну позицію і всіляко сприяє змінам.
Синдром хронічної недовіри аналізує історик Олександр Зінченко у своїй статті «Навіщо потрібні українці, або Як розірвати коло історії?», опублікованій у тижневику Дзеркало Тижня напередодні Дня незалежності.
Наводимо уривок, котрий стосується недовіри українців до своєї влади:
Українці мали (під час визвольних змагань 1917-18 років - ТЕКСТИ) потужний постколоніальний синдром: держава не була своєю, а отже була ворожою.
Ті, хто йшов на держслужбу, відразу ставали "чужими". Люди не мали довіри до державних інституцій не тому, що ті на неї не заслуговували, а через успадковану презумпцію недовіри. Нинішні українці не закрили цього гештальту (тобто не виконали внутрішнього завдання - ТЕКСТИ).
Рівень довіри до державних інституцій досі непристойно низький. Не тільки через їх неефективність, а й через стереотипи сприйняття їх людьми.
Недовіра до держави сформувалася як наслідок постколоніальної і посттоталітарної травми. Держава для багатьох українців і нині — загроза. Століттями вона була для них джерелом небезпеки, то як тепер переосмислити її як інструмент у власних руках?
Проблема довіри — ключова проблема українського суспільства. Пізно ввечері 20 лютого 2015 р. я повернувся з Реквієму пам'яті Небесної Сотні.
Це була дуже сумна і красива церемонія, коли "Промені Гідності" з'єднали похмурі небеса з точками на землі, де загинули Герої.
Коли з'явився президент Порошенко, кілька осіб почали кричати: "Ганьба!" Це було настільки недоречно для поминальної церемонії і так огидно, що вдома я зробив досить емоційний запис у Фейсбуці:
"Дуже короткий урок історії для тих, хто вчора кричав "ганьба" Президенту.
1) Для змін потрібний час. Британці не кричали Черчилю "ганьба" у 1940 році. Війна тривала ще 5 років. Але закінчилася перемогою для Британії.
2) У 1918 році почали кричати "ганьба" Грушевському. У квітні прийшов Скоропадський. Почали кричати "ганьба" Скоропадському. У грудні докричалися — прийшов Петлюра. Потім було "Петлюрі — ганьбааа!"
Врешті-решт Петлюру вигнали більшовики і в середньотерміновій перспективі розстріляли усіх, хто пробував кричати їм "ганьба!"
1918 року ціною недовіри була українська незалежність.
У мене є гіпотеза, яку дуже складно перевірити експериментально. Проте останні спостереження за українським суспільством, здається, її підтверджують: однією з травм постколоніального і посттоталітарного минулого є недовіра до інших людей, політиків та інституцій.
Українці не вміють довіряти. Ми не вміємо надавати кредит довіри іншим людям. І це раз у раз завершується історичними поразками.
Наприклад, якщо подивитися на динаміку довіри до чотирьох президентів, то і Кучма часів його другої каденції, і Ющенко, і Янукович, і Порошенко не мали навіть 100 днів після виборів, щоб довіра до них лишалася стабільною.
Українці обирають політиків, а вже наступного дня довіра до них починає стрімко зменшуватися. Більшість гасел, з якими політики приходять до влади, потребують часу для реалізації. Одні — півроку, інші — року, а для реалізації деяких з них не вистачить і терміну парламентської або президентської каденції.
Проте українці майже завжди мають завищені очікування щодо політиків. Кучма почав втрачати довіру відразу після переобрання президентом наприкінці 1999 р. І за рік втратив її третину. Ющенко — так само третину довіри впродовж року. Янукович протягом першого року своїх повноважень — половину, Порошенко — близько 40%.
Упродовж року після обрання Петра Порошенка у першому турі я кілька разів ставив експеримент зі слухачами своїх лекцій: просив їх назвати причини, чому довіра до президента почала стрімко падати буквально вже за місяць-два після інавгурації?
Щоразу експеримент перетворювався на бурхливу дискусію з класичним набором від "не продав Ліпецької фабрики" до "не зупинив війни".
Коли аудиторія отримувала завдання проаналізувати, як вирішити конкретне питання, якщо "президент — це ти", раптом з'ясовувалося, що два-три місяці для вирішення проблеми — замало.
У дискусії ми виходили на розуміння того, що суспільство здебільшого не усвідомлює, скільки часу потрібно на вирішення тих чи інших проблем, має завищенні очікування, мислить категоріями ефективної діяльності не інституцій, а персоналій.
Але найголовніше — виходить з позицій презумпції недовіри до політиків. В Україні недовіра до політиків часто є не тільки наслідком їх неефективності — недовіра випереджає дії політиків.
Згадуючи буремні роки першої української революції, відомий меценат і громадський діяч Євген Чикаленко називав українців "недоварена нація".
Він згадував свою розмову з сільським крамарем Шафером, який усе описував байками. Він сказав тоді Чикаленкові: "Чиста сира вода не шкодить чоловікові, а варена ще лучча від сирої, але недоварена вже шкодить. Отак і з народом: поки він був сировий-темний, із ним можна було жити, коли він звариться, тобто просвітиться, із ним ще ліпше можна буде жити, а тепер він недоварений — ой, як із ним тяжко жити!"
Один зі складників тієї "недовареності" — низький рівень довіри, невігластво, брак громадянської відповідальності.
Під час Революції Гідності народилися нові актори довіри, яких раніше не було, — волонтери. І тепер до трьох китів довіри — церкви, армії, громадських організацій — додався четвертий. Волонтери швидко перетворилися на абсолютних лідерів довіри українців. І посіли в рейтингу перше місце.
Є висока ймовірність того, що завдяки їхній діяльності простір довіри розширюватиметься. Тут іще дуже багато роботи. Може, навіть більше, ніж сто років тому.
Статтю повністю читайте тут
