П

Порошенко мінус 81%. Низький рівень довіри до влади - наслідок колоніальної травми українців (Соціологія. Інфографіка)

1918 року ціною недовіри до політиків була українська незалежність. В Україні недовіра до політиків часто є не тільки наслідком їх неефективності — недовіра випереджає дії політиків. Рівень довіри до політиків знову мінімальний. Навіть до голови Верховної Ради Андрія Парубія, котрий не помічений у жодному із скандалів, завжди займає патріотичну позицію і всіляко сприяє змінам.

Синдром хронічної недовіри аналізує історик Олександр Зінченко у своїй статті «Навіщо потрібні українці, або Як розірвати коло історії?», опублікованій у тижневику Дзеркало Тижня напередодні Дня незалежності.

Наводимо уривок, котрий стосується недовіри українців до своєї влади:

Українці мали (під час визвольних змагань 1917-18 років - ТЕКСТИ) потужний постколоніальний синдром: держава не була своєю, а отже була ворожою.

Ті, хто йшов на держслужбу, відразу ставали "чужими". Люди не мали довіри до державних інституцій не тому, що ті на неї не заслуговували, а через успадковану презумпцію недовіри. Нинішні українці не закрили цього гештальту (тобто не виконали внутрішнього завдання - ТЕКСТИ).

Рівень довіри до державних інституцій досі непристойно низький. Не тільки через їх неефективність, а й через стереотипи сприйняття їх людьми.

Недовіра до держави сформувалася як наслідок постколоніальної і посттоталітарної травми. Держава для багатьох українців і нині — загроза. Століттями вона була для них джерелом небезпеки, то як тепер переосмислити її як інструмент у власних руках?

Проблема довіри — ключова проблема українського суспільства. Пізно ввечері 20 лютого 2015 р. я повернувся з Реквієму пам'яті Небесної Сотні.

Це була дуже сумна і красива церемонія, коли "Промені Гідності" з'єднали похмурі небеса з точками на землі, де загинули Герої.

Коли з'явився президент Порошенко, кілька осіб почали кричати: "Ганьба!" Це було настільки недоречно для поминальної церемонії і так огидно, що вдома я зробив досить емоційний запис у Фейсбуці:

"Дуже короткий урок історії для тих, хто вчора кричав "ганьба" Президенту.

1) Для змін потрібний час. Британці не кричали Черчилю "ганьба" у 1940 році. Війна тривала ще 5 років. Але закінчилася перемогою для Британії.

2) У 1918 році почали кричати "ганьба" Грушевському. У квітні прийшов Скоропадський. Почали кричати "ганьба" Скоропадському. У грудні докричалися — прийшов Петлюра. Потім було "Петлюрі — ганьбааа!"

Врешті-решт Петлюру вигнали більшовики і в середньотерміновій перспективі розстріляли усіх, хто пробував кричати їм "ганьба!"

1918 року ціною недовіри була українська незалежність.

У мене є гіпотеза, яку дуже складно перевірити експериментально. Проте останні спостереження за українським суспільством, здається, її підтверджують: однією з травм постколоніального і посттоталітарного минулого є недовіра до інших людей, політиків та інституцій.

Українці не вміють довіряти. Ми не вміємо надавати кредит довіри іншим людям. І це раз у раз завершується історичними поразками.

Наприклад, якщо подивитися на динаміку довіри до чотирьох президентів, то і Кучма часів його другої каденції, і Ющенко, і Янукович, і Порошенко не мали навіть 100 днів після виборів, щоб довіра до них лишалася стабільною.

Українці обирають політиків, а вже наступного дня довіра до них починає стрімко зменшуватися. Більшість гасел, з якими політики приходять до влади, потребують часу для реалізації. Одні — півроку, інші — року, а для реалізації деяких з них не вистачить і терміну парламентської або президентської каденції.

Проте українці майже завжди мають завищені очікування щодо політиків. Кучма почав втрачати довіру відразу після переобрання президентом наприкінці 1999 р. І за рік втратив її третину. Ющенко — так само третину довіри впродовж року. Янукович протягом першого року своїх повноважень — половину, Порошенко — близько 40%.

Упродовж року після обрання Петра Порошенка у першому турі я кілька разів ставив експеримент зі слухачами своїх лекцій: просив їх назвати причини, чому довіра до президента почала стрімко падати буквально вже за місяць-два після інавгурації?

Щоразу експеримент перетворювався на бурхливу дискусію з класичним набором від "не продав Ліпецької фабрики" до "не зупинив війни".

Коли аудиторія отримувала завдання проаналізувати, як вирішити конкретне питання, якщо "президент — це ти", раптом з'ясовувалося, що два-три місяці для вирішення проблеми — замало.

У дискусії ми виходили на розуміння того, що суспільство здебільшого не усвідомлює, скільки часу потрібно на вирішення тих чи інших проблем, має завищенні очікування, мислить категоріями ефективної діяльності не інституцій, а персоналій.

Але найголовніше — виходить з позицій презумпції недовіри до політиків. В Україні недовіра до політиків часто є не тільки наслідком їх неефективності — недовіра випереджає дії політиків.

Згадуючи буремні роки першої української революції, відомий меценат і громадський діяч Євген Чикаленко називав українців "недоварена нація".

Він згадував свою розмову з сільським крамарем Шафером, який усе описував байками. Він сказав тоді Чикаленкові: "Чиста сира вода не шкодить чоловікові, а варена ще лучча від сирої, але недоварена вже шкодить. Отак і з народом: поки він був сировий-темний, із ним можна було жити, коли він звариться, тобто просвітиться, із ним ще ліпше можна буде жити, а тепер він недоварений — ой, як із ним тяжко жити!"

Один зі складників тієї "недовареності" — низький рівень довіри, невігластво, брак громадянської відповідальності.

Під час Революції Гідності народилися нові актори довіри, яких раніше не було, — волонтери. І тепер до трьох китів довіри — церкви, армії, громадських організацій — додався четвертий. Волонтери швидко перетворилися на абсолютних лідерів довіри українців. І посіли в рейтингу перше місце.

Є висока ймовірність того, що завдяки їхній діяльності простір довіри розширюватиметься. Тут іще дуже багато роботи. Може, навіть більше, ніж сто років тому.

Статтю повністю читайте тут

довіра соціологія політика інфографіка історія

Знак гривні
Знак гривні