Не громадянська війна. Що зараз відбувається у Сирії і як не стати Сирією

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 9534 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 15/09/2016Дата публікації

Невелика за територією країна стала місцем з’ясування стосунків багатьох держав світу. За даними ООН, тут уже загинуло 400 000 осіб. У конфлікті так чи інакше беруть участь близько 20 держав і 30 мілітарних груп. За п'ять з половиною років протистояння на уламках країни утворилася релігійна квазідержава ІДІЛ та територія, підконтрольна сирійським курдам.

Автор: Світлана Машаровська

Основні сторони конфлікту: уряд Башара Асада, який підтримує група країн на чолі з Іраном та Росією.

Іранці створили та навчили «Національні сили оборони», які повинні підсилювати регулярні частини, мати нижчий рівень дезертирства і більшу мотивацію.

Асаду протистоїть кілька груп, найбільшими з яких є «Вільна сирійська армія» та курдське ополчення. Вони орієнтовані на коаліцію на чолі з США з участю окремих держав НАТО. Сюди також входять монархії Перської затоки — Саудівська Аравія, Катар, Йорданія, Бахрейн та інші.

У свою чергу, ІДІЛ воює з Асадом і союзниками США, а всі інші учасники конфлікту — з ІДІЛ. Також проти режиму Асада — сирійська «Аль-Каїда» — «фронт ан-Нусра». На боці Асада одним із основних угруповань є ліванська «Хезболла», давній противник Ізраїлю.

Карта Сирії. Курди позначені жовтим, сірим – ІДІЛ, зеленим – різноманітні антиурядові повстанські групи, червоним – уряд, зелено-сіра смуга на кордоні з Туреччиною – зайняті турками території. Карта з http://syria.liveuamap.com/

Щит Ердогана

Наприкінці серпня цей заплутаний клубок закрутився у ще один вузол.

Туреччина оголосила про початок наземної операції «Щит Євфрата» в Сирії. Але прогнозована частина вторгнення тривала недовго і завершилась тим, що ІДІЛ здав туркам місто Джераблус.

Потому танки під прапором з півмісяцем розвернулись в бік союзників США курдів. Ефективні бійці, курди тривалий час захоплювали територію вздовж турецького кордону і хотіли з'єднати дві теритоії, які вони контролюють.

Загроза появи під боком об'єднаної курдської території (багато курдів мешкає в Туреччині, і вони прагнуть утворити незалежний Курдистан) змусила Ердогана діяти невідкладно. Інтервенція свідчить проте, що турки жорстко зупинятимуть усі спроби курдів створити державу в північній Сирії. І захищатимуть свої інтереси військовою силою.

США

Адміністрація Обами прагне максимально дистанціонуватися від сирійської проблеми: мовляв, що б ми там не зробили, стане тільки гірше. За це отримує критику вдома і від союзників на Близькому Сході.

Останніми роками у регіоні накопичилося чимало претензій до Америки. У саудитів — за зняття нафтових санкцій з Ірану. У курдів, які часом вважають, що їх «злили» на догоду туркам. В антиасадівських повстанців, тому що США скеровує їхні сили на боротьбу з ІДІЛ, натомість залишаючи без уваги асадитів, які застосовують хімічну зброю і винні в масових вбивствах мирного населення.

І цей перелік не вичерпний. Америці ж необхідно у рази зменшити свою присутність у регіоні, а тим більше обсяги грошей, що йдуть сюди з американського бюджету. Власне, чергова спроба розпочати замирення нещодавно була зроблена у Женеві.

Російсько-іранська дружба

Російсько-іранську дружбу проти Америки можна назвати плідною з багатьох причин. Тут і наміри спільно видобувати нафту, і можливості для збуту зброї і співпраці в атомній енергетиці. Тим більше легко знайти спільну мову з партнером, який так само прагне підвищення цін на нафту. А головне, Тегеран – політичний союзник у конфлікті, розпалювання якого дозволяє шантажувати Захід.

Сторони чимало вклали у спільний проект під назвою «Башар Асад». Для Ірану асадівська Сирія – важливий партнер у регіоні, і її капітуляція не бажана. Настільки небажана, що, незважаючи на власні економічні проблеми, уряд Ірану роками надає багатомільярдні кредити Асаду.

Окрім грошей, у Сирії працюють іранський спецназ і військові радники, які розробляли стратегію придушення антиурядових виступів.

Союзники з Перської затоки

Війну в Сирії варто розглядати в контексті вікового протистояння між сунітами (найсильніший представник — Саудівська Аравія; в Сирії вони становлять більшість населення) і шиїтами (найсильніший представник — Іран; в Сирії — Асад та його одноплемінники алавіти).

Якщо коротко характеризувати відносини двох сторін, то найбільше підійде таке формулювання: «запекла релігійна ворожнеча, сильно замішана на владі і нафті».

Причому ані шиїти, ані суніти не збираються знижувати градус напруги і шукати компромісів. Нещодавня страта в Ер-Ріяді шиїтського богослова Німрааль-Німра стала черговим ляпасом іранцям. Не першим і не останнім.

Для держав регіону торгівля вуглеводнями залишається пріоритетом. З огляду на це, близькосхідних союзників США дуже цікавить можливість поставити в Дамаску лояльну владу. Територія Сирії – прекрасний інфраструктурний майданчик, тобто транзит для нових газо- і нафтопроводів. А в умовах здешевлення енергоносіїв шляхи оптимізації транспортування стають усе більш затребуваними.

ІДІЛ

Всесвітній халіфат «Ісламська держава Іраку і Леванту» (скорочено ІДІЛ), планує завоювати території всіх мусульманських держав, за визначенням не схильна до миру.

В ідеології терористів прописано знищення слідів усіх культур, які будь-коли існували на територіях Ірану, Іраку, Туреччини та Сирії. Крім того, серед їх цілей — руйнація Мекки та вбивство всіх прочан, що йдуть туди доторкнутись до священного каменю. ІДІЛ — це суніти, але дуже радикальні, свого роду реформатори.

Ця структура створювалась для тривалої війни і терору, тому в її висхідному коді записана виключна деструкція. Стиль діяльності ІДІЛ показує: замирити можливо, тільки знищивши.

Дивіться також статтю:

7 речей, про які я дізнався, прочитавши всі випуски журналу Ісламської держави

Не громадянська війна

Аналітики недаремно проводять аналогію з 30-літньою війною католиків і протестантів. Велика кількість сторін, кожна з яких має власний інтерес і персонального ворога, зводять нанівець дипломатичні зусилля і двосторонні домовленості.

Основні учасники наземного конфлікту, як асадити, так і всі мілітарні угруповання, по суті є найманцями інших держав. Своїх ресурсів для продовження знищення одне одного немає в жодної зі сторін. Виняток із загальної картини становить хіба що Туреччина.

Тож головним кроком до миру стане припинення фінансування і постачання зброї своїм «підопічним» з боку обох коаліцій. Але навіть у цьому випадку нікуди не подінеться запекла релігійна ворожнеча, яка триває на Близькому Сході століттями.

Як нам не стати Сирією Європи

Незважаючи на те, що Україні вдалося зупинити просування росіян, залишається ризик отримати подібний до сирійського конфлікт на нашій території.

Сили НАТО розташовуються вздовж західного кордону України. Росія будує бази вздовж нашого східного кордону. Це привід замислитися. Сирійський приклад вимотування ресурсів супротивника і боротьбу за вплив у регіоні на чужій землі надто наочний.

Так, Україна не має ісламського фундаменталізму і шиїтсько-суннітського протистояння. Так, існує чимало відмінних рис у всіх площинах.

Але у нас є виплеканий роками російської пропаганди розкол між бажанням повернутися в СРСР і будувати європейську країну. Кремль зумів цей інфантилізм використати для початку війни.

Україна, зусиллями військових, волонтерів, дипломатів і активних громадян, як мінімум, виграла час. Але сукупність політичних помилок, зроблених за 25 років, вимагає застереження від нових. Дуже подібних до тих, які були зроблені в Сирії.

По-перше, необхідно стримувати будь-який радикалізм. Варто пам’ятати про той факт, що ІДІЛ зародився у 2006 році як невелика радикальна група в Іраку. А мобілізації нових прихильників та бойовиків до лав ІДІЛу сприяло зміцнення позицій і не менша непримиренність шиїтів, які отримали владу в цій країні.

Окремі радикальні групи прагнуть грати свою гру, яка не завжди збігається з інтересами держави.

По-друге, шукати шляхи вирішення питання УПЦ МП, яка має ознаки організації, що протиставляє себе українській державі. Відповідно державному апарату варто обмежувати можливості крайніх релігійних консерваторів, які нетерпимі до розмаїття та виявів свободи. Такий крайній консерватизм — сприятливий грунт для антиєвропейської та проросійської пропаганди.

По-третє, вирішувати політичні питання політичним шляхом. Алавіти Асада, що складали панівну верхівку до початку спочатку мирних протестів у Сирії, не хотіли впускати у своє замкнуте середовище нікого.

Тому для України на часі політична реформа. Основними її складовими мають стати: нова виборча система з відкритими списками, зміна правил гри під час передвиборчої агітації, яка знизить вартість «вхідного квитка» у політику.

Україна вже має паростки так званої "відкритої системи", коли кар’єра залежить від здібностей, а не зв’язків. Але клановість та безкарність мажорів як представників еліти продовжує існувати.

Започатковані нові інститути, як, наприклад, нова поліція, НАБУ чи система «Прозорро», котрі гарантують рівність усіх перед законом, занадто слабкі. Їх потрібно посилювати і розвивати, одночасно кардинально реформувати і навіть ліквідовувати структури, котрі стали осередком корупції і непотизму. У першу чергу прокуратуру, суди та структури МВС, котрі уникли реформування.

По-четверте, практикувати і всіляко підтримувати концепцію внутрішньої культурної дипломатії. Насамперед це інтеграція східних і південних областей в український культурний простір.

Її інструментом є якісний контент: концерти, вистави, експозиції, літературні читання від популярних українських митців, українські фільми і серіали тощо. Позитивні емоції культури об’єднують і допомагають знайти спільну мову, створюють спільну ідентичність. Це одна з небагатьох протиотрут від пропаганди, яка несе розкол і відторгнення всього українського.

Зміна порядку денного і розуміння небезпечності звичних для нас речей, зменшать кількість тих, на кого спираються організатори гібридних війн.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!