«Споглядаючи прекрасне»: стилістика провінційної преси

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 86991 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 09/10/2009Дата публікації

Ми вирішили дослідити естетику сучасної України. Сьогодні розглянемо феномен провінційної преси. Наш автор декілька місяців уважно читав районні газети, котрі виходять на Західній Україні.

Автор: Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ, перекладач Орхана Памука, в рамках проекту "Естетика сучасної України"

Зрозуміло, що у провінції люди ледь не щодня зустрічаються, вітаються зі знайомими буквально через кожних дві-три хвилини та живуть своєрідною спільнотою. Така містечкова громада чимось схожа чи то на студентський гуртожиток, чи то ледь збільшений макет села, а іноді і просто – комуналку радянських часів.

Районки це дивна суміш чинопочитання, пафосу і совдепівщини

Отож, у провінційних газетах рідко знайдеш гострі статті та відгуки про політиків або чиновників районного масштабу, чи, узагалі, визначних містян: творчих особистостей, лікарів, учителів, тощо.

Якщо ж і наткнешся на таку гостру критику, то одразу видно, що вона має відтінок особистісного й мікросоціумного характеру. Кому це потрібно, і хто захоче публічно псувати стосунки з оточуючими? Тут ще жити й жити.

Звісно, окрім цього чинника, на стиль містечкової преси впливають і смаки та уподобання провінційних мешканців. Часто-густо їх не охрестиш вишуканими; це може інколи не подобатись та навіть дратувати, хоча, з іншого боку, згадується стара приказка: „Де просто – там Ангелів сто”.

Замість вишуканого смаку, за бажання, можна отримати повагу та приязне ставлення – головне не виділятися.

Хай там як, а „районки” люблять ще й за те, що можна швидко дізнатися не лише всі місцеві новини, але й – загальнодержавні.

А читаючи рубрики, на кшталт „Гніздечко” чи „Життєві перекоси”, поміркувати над долею та останніми плітками, словом, «обсмоктати кісточки», що, здається, потрібно не лише жінкам.

Не кожен-бо має змогу передплатити гламурний глянцевий журнал або столичну пресу з тонкими аналітичними статтями, осилити які, окрім того, не завжди стане й терпіння, і часу.

Власне, це все й визначає характер провінційної преси: своєрідний мікс пафосу, невимовної гордості за «ріднокрай», «задушевності» та „чиношанування”.

Варто лише взяти першу-ліпшу „районку”, розгорнути навмання та, для початку, хоча би звернути увагу на назви рубрик: „Вікопомне”, „Відгомін святкування”, „Лицарі духу українського”, „Майбутнє нації”, „Накуй, зозуле, літ”, або ж: «Від усієї душі», «Зелене багатство краю», «Струнам співати вічно», «На вівтар істини», «Споглядаючи прекрасне», «Родом із мистецтва» і далі в такому дусі.

Герої публікацій завжди мають сидіти перед паперами і з ручкою

Цікаво, що свого часу Нобелівський лауреат з літератури турок Орхан Памук, змальовуючи в романі «Сніг» турецьку глухомань, доволі влучно імітує і стиль тамтешніх провінційних газет. Як не дивно, вони напрочуд схожі на українські. Тож, можливо, цей наш хвалебний стиль – не виняток?

Основне для провінції – не паплюжити.

Скажімо, якщо в містечковому музеї відбулася виставка місцевих художників, провели чийсь творчий вечір або презентацію збірки віршів, то стаття про це звучатиме приблизно так:

«Ще з дитинства художник відчув божественне покликання до створення художніх образів... Кожна його виставка – це неосяжний світ, у якому живуть його історія та його герої, неосяжна природа і пейзажі, квіти. Й коли відвідувачі виставок висловлюють свої сердечні, відверті й щирі слова про його роботи – художник відчуває в душі себе справжнім професійним майстром».

Кумедно, еге ж?

Згадуються слова Леоніда Плюща про те, що на зміну соцреалізму в нас прийшов націонал-реалізм, хоча наразі це стосується лише преси.

Також справжніх дослідників текстів просто не може не захоплювати, що ледь не кожного митця обласного рівня у провінційних газетах доволі часто величають епітетами на кшталт: «знаний у світі», «всесвітньо відомий», «видатний» тощо.

Не відстають і заголовки самих матеріалів: «За покликом серця й душі», «Людина, творчістю крилата».

Члени спілки журналістів

Ще один цікавий феномен – гортаючи сторінки „районок”, ви часто наштовхуватиметесь на гордий титул «Член національної спілки журналістів України».

Не знаю, за які видатні заслуги нагороджують цим приголомшливим званням, але досліджуючи містечкову пресу, давно зауважив, що так підписуються і лікарі, і працівники музеїв, і вряди-годи звичайні безробітні – словом, усі, хто пише бодай раз на місяць та вміє „достукатися” до серця головного редактора.

Бігме, цікаво: скільки ж зараз членів у нашій «Національній спілці журналістів», як вона фінансується і як багато збирає членських внесків?

Адже, щиро кажучи, професія редактора районних ЗМІ – одна з найбільш пристойно оплачуваних у провінції та іноді, навіть, дорівнює заробітку журналіста столичної газети. Отож провінційні мешканці мають повне право вимагати від „районок” більш високої якості.

Без наших податків цих газет просто не існувало б.

Свято, яке щодня з тобою

Та повернімося до аналізу публікацій. Пересічний читач великого міста, мабуть, і не здогадується, що в нашій країні щотижня, окрім обов’язкового релігійного, існує і якесь державне свято.

Розгортаючи ж щосуботи „районку”, це навряд чи так просто забудеш: тут матеріали й до Дня пожежника, і – працівника правоохоронних органів, і – лісового господарства, і поліграфіста, і еменесника (працівника Міністерства надзвичайних ситуацій), і комбайнера, вже не кажучи про вчителів та медиків.

Такий от дивний відгомін радянської епохи, яким наскрізь пронизані тексти офіційних видань районних рад та державних адміністрацій.

Ось, наприклад, уривки з матеріалу щотижневої рубрики „З нагоди професійного свята” до Дня працівників лісового господарства газети „Y”:

„Слід відзначити і наших передовиків виробництва... Подякою Голови Державного комітету лісового господарства України відзначено... Почесними грамотами обласного управління лісового та мисливського господарства нагороджено... Низький уклін усім вам, шановні трудівники!!!”

І в такому дусі щотижня.

Не впевнений, чи таке славослів’я комусь цікаве, окрім районних чиновників та самих „трудівників”, героїв цих статей.

Знаки оклику (!!!)

Утім, варто звернути увагу на яскравий окличний стиль останнього з процитованих речень.

Ці три знаки оклику вкінці – особлива фішка районних журналістів, яку інколи просто посеред тексту бережливо поміщають у дужки, отак: (!!!) – чимось асоціюються чи то з не зовсім пристойними Інтернет-коментарями в режимі „Капс-лок”, чи то, радше, з бурхливими оваціями після виступу партійного лідера на з’їзді рад всередині сімдесятих минулого сторіччя.

„Чиношанування”, як уже зазначалося, застигло у провінції неначе ще з епохи середньовіччя.

Скажімо, у репортажі зі святкування Дня Незалежності автор районної газети „Х” пише: „Слід відзначити й дещо несподіваний, лаконічний, але по-своєму глибокий і виважений у суспільно-політичному сенсі привітальний виступ на урочинах голови районної ради.

Відчувалося, що до земляків промовляє щирий українець, котрий, зважаючи на свої партійні переконання, до самозабуття відданий рідній Вітчизні, її сучасним болям і проблемам: керівник, котрий твердо вірить у краще європейське майбутнє України і, з огляду на неоднозначні реалії сьогодення, самовіддано працює на благо громади краю...”

Бодай трохи знаючи українські реалії та наших чиновників, можна подумати, що автор тексту – божевільний фантазер. Але ж ні, цитата – витяг з офіційного рупору виконавчих та представницьких органів влади.

На тій-таки шпальті й уривок із віршованого виступу місцевого літератора:

„Моя Ненько, колиско, сестрице,

Мої крила, що звелись в політ...”

Зрештою, ці строфи просто неможливо цитувати без коментаря журналіста, автора тексту: „Із повноліттям нашу державу на початку святкового концерту натхненно-патріотично привітав знаний у краї поет...”

До речі, поезією „знаних” поетів читачі можуть також насолоджуватися щотижня. Трохи прикро, що це здебільшого одні й ті ж самі автори з недуже вибагливими стопами, однак тішить їхнє невгамовне бажання писати.

Достоту як тішить i бажання лідерів місцевих партій позувати перед фотокамерами. Тонка наука про політтехнології все-таки докотилася і в нашу глухомань, хоча й у формі імітації.

Скажімо, спостерігаючи за газетою „N”, зауважуєш ще одну цікаву річ: ледь не в кожному номері вміщені світлини місцевого високопосадовця, котрий постійно тримає в руках книжки патріотичного змісту на подарунок: то директору комунального інституту, то вчителям, то спортсменам, зрештою будь-кому, аби пам’ятали: дбаємо про державницький дух – як не книжками, то грамотами.

Згадується кумедна історія про цього-таки чиновника.

Навіть сказати немає чого

До 24 серпня в районній газеті містечка „Х” на першій шпальті була опублікована його світлина з Віктором Андрійовичом, до якого той тепло пригорнувся; внизу підпис: „Святкування Дня незалежності з Президентом”.

Як згодом з’ясувалося ( у містечку ж нічого не приховаєш) фотографія насправді була зроблена не під час пишних урочин, а банально – на київському антикварному ринку, куди любить заглядати Ющенко, а районний чиновник – возити на продаж старовинні речі.

А що? Імідж – це все!

Зрештою, аж ніяк не хочеться, аби всілякі столичні сноби, читаючи цю статтю, глузували з провінційних мешканців. Хай би спробували здобути такий професійний досвід, як тамтешні лікарі, вчителі, музейники або науковці-краєзнавці чи й, узагалі, навчилися простих дружніх стосунків.

Одначе є один нюанс: країна стає розвиненою тоді, коли провінція зникає. А зникнути вона може лише в одному разі – з рівноправною світою та доступом до інформації.

Власне, саме провінційні містечка колись були в Україні найпотужнішими освітніми та науковими центрами. Адже важливо не ДЕ ти мешкаєш, а ЯК.

Інакше столиця нічим не відрізнятиметься від провінції – те ж село, тільки трохи більших розмірів.

„Районки” – це, по суті, відображення всіх нас, цілої країни в невеличкій мініатюрі.

P.S.: Додамо, що молоді журналісти, які приходять у редакції навіть після Інституту журналістики, пишуть саме в такому стилі і на те, щоб їх перевчити, йде близько року.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!