Настрій, що кличе до самосуду. Колектори з роману «Борги нашого життя» беруться наводити справедливість

Для загального контексту варто відзначити, що Андрій Гарасим – не лише письменник, але й журналіст, працював у виданні, котре належить олігарху Коломойського і мав справи з Корбаном.

Hа початку двотисячних років він отримав престижну літературну премію «Смолоскип» за антиутопію «Одні», що закручувалася навколо того, як у світі раптом залишилися самі лиш українці.

Автор схильний мислити масштабно, сміливо і політично. Це він довів і в нинішній своїй книжці, яка побачила світ у видавництві «Нора-друк». Правда, тут Гарасим не став намагатися зазирати в далеке й надто вже уявне майбутнє.

Ні, цього разу він вирішив працювати з реаліями, дуже характерними саме для сьогоднішньої України. Реаліями впізнаваними, багато в чому визначальними для нашого часу в нашому просторі.

Андрій Гарасим мав справи з Корбаном і написав роман про колекторів

Точніше кажучи, письменник дав сюжет, який дозволяє проаналізувати таке болісне та важливе питання, як наведення справедливості, зокрема справедливості соціальної.

Тема визначна після будь-якої революції, особливо якщо вона, революція, має для багатьох учасників присмак чи післясмак незавершеності.

Хіба мало в нашій країні історій, які обурюють і вимагають навести порядок? Ось і в героїв «Боргів нашого життя» їх вистачає, кожному якась із них перетнула позначку кипіння.

В одного загинула близька людина через аварію «швидкої допомоги», яка сталася, бо гроші на ремонт дороги розікрали.

Другий лише випадково не став жертвою «конкурентної боротьби» між двома бізнесменами, яка провадилася за допомогою вибухівки.

Ще комусь навмисне «помилилися» з діагнозом, щоб здерти побільше грошей.

Не кожен змириться і з практиками тортур для вибивання грошей із банківських боржників…

Власне, з банківських колекторів усе й починається в повісті Андрія Гарасима.

До бадьорого колективу вибивачів непогашених кредитів вливається – випадково і тимчасово – новачок, співробітник піар-відділу банку, якого відправляють трохи подивитися, як насправді відбувається робота в цій установі.

Побачене його шокує, поступово він заводить дружбу з іще одним чоловіком, якого це все не влаштовує.

Мовчазне невдоволення вихлюпується і вибухає, коли приятелям пропонують відвезти боржника в підозріле місце, де на нього явно чекають тортури.

Саме тоді двоє дотепер дисциплінованих співробітників піднімають бунт. І допомагають боржнику втекти. Поступово утворюється невеличка групка людей, спраглих до відновлення справедливості. Як же її відновити?

На початках вони погрожують різноманітним злочинцям, корупціонерам, «новим феодалам». Декого б’ють, щоб провчити. Однак ефект видається занадто скромним. Часто вороги лише злішають.

І ось «робін гуди» зважуються готувати вбивство. За жертву обрано олігарха, який, за дивним збігом обставин, встиг насолити всім учасникам товариства.

Після тривалої підготовчої роботи «глитая» підстерігають у під’їзді коханки. Але… головний герой вирішує не стріляти, а знову тільки налякати. Чим страшенно всіх розчаровує.

Більше того, невдовзі невдалі вбивці самі опиняються в полоні своєї колишньої жертви…

Далі переповідати не буду – прочитаєте самі. Ця пригодницька повість написана стрімко, читача в напрузі тримає непогано.

В ній є головне, чого в естетичному плані вимагає цей жанр: настрій і динаміка.

Покритикувати Андрія Гарасима можна хіба що за деяку нав’язливість сцен із п’яними розмовами та, може, ще скромний стилістичний регістр лексики. Хоча знову-таки, стежачи за розвитком подій, на ці речі не кожен зверне увагу. Перед нами – міцна, трохи побутова і трохи романтична «гостросюжетка».

Можна було би ще довго міркувати про естетичні, ідейні чи етичні переваги або недоліки книжки «Борги нашого життя». Але головне, як на мене, не це.

Головний і глобальний сенс повісті Гарасима – в тому, як чітко і переконливо вона зафіксувала сьогоднішній момент у житті українського суспільства.

Коли «привид суду Лінча блукає Україною». Письменник дуже виразно зафіксував цей настрій – масове розчарування в можливості легально добитися справедливості, помножене на обурення масштабами несправедливості.

Настрій, що кличе до самосуду. Настрій, що закликає зробити крок, учинити дію, взяти до рук зброю. Рідкісний екзистенційний момент: за мить до нового етапу.

До якого? Можливо, до епідемії судів Лінча.

Їх, власне, й так уже чимало (переважно у більш-менш м’яких формах), але масовим і повністю неконтрольованим це явище поки не назвеш.

Можливо, навпаки – до нової хвилі пасивності. Можливо, до якісних змін в устрої суспільства (а раптом!). «Борги нашого життя» не дають чіткого й однозначного прогнозу.

Сьогоднішнє життя в Україні теж наче не сприяє певним передбаченням на цю тему, хіба здогадкам. Але сам письменник вважає самосуд явищем занадто радикальним і небезпечним. Принаймні, таке враження справляють дії його персонажів.

Що ж, у тому й цінність моменту – в його варіативності. Він дає шанс замислитися, зважити, зробити крок уперед, назад чи вбік.

Чим «черевате» запровадження принципу «зроби справедливість власноруч»?

Чи можна дожити до результатів послідовних, поступових перетворень?

До чого призведе «нова пасивність»?

І книжка Андрія Гарасима цей момент підкреслює. Нагадує про його можливості, про його драму, про його неповторну атмосферу.

Тому колись «Борги нашого життя» будуть вартісною історичною ілюстрацією. Сьогодні ж вони спонукають до серйозних роздумів.

Андрій Гарасим. Борги нашого життя. – Київ: Нора-Друк, 2016. – 208 с.

література книги суспільство культура суд