ТОП-5 ідіотських законів. За радянським зразком Україна намагається регулювати найменші дрібниці

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 7899 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 24/05/2016Дата публікації

Чи знаєте ви що, коли поїхали з дому на 30 днів, то маєте "реєструватися"? В автопарку має бути медсестра з кабінетом і вішаком? Гречці заборонено дорожчати швидко? Держава затверджує нові марки вин на підставі висновку Центральної дегустаційної комісії виноробної промисловості? А у дитячому таборі має бути директор? Ми відібрали ТОП-5 соціалістичних законів, прийнятих у незалежній Україні і не скасованих за два роки реформ.

Автор: Володимир Рапопорт

Зайве казати, що надмірне регулювання породжує корупцію і дозволяє вести бізнес тільки "своїм, а це - шлях бідності.

№ 1. Приїхав у гості на 30 днів - іди в паспортний стіл

Пам’ятаю паніку у ЗМІ, яка захлинула читачів в один з днів 2012 року. Її спричинили технічні зміни до «Закону про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Сам закон діє ще з 2003 року.

І вміщує досить дивні норми.

Закон зобов’язує всіх громадян України реєструватись за місцем проживання. Якщо хтось протягом 30 днів проживає в іншому місці, він має зареєструватись там. Прописку у 30-ти денний термін ігнорують і громадяни, і держава. Але норма існує. Цей же закон передбачає «прописку», як таку, що теж маразм.

Щоб зареєструватись, потрібно принести до органа реєстрації: заяву, паспорт, документ, що підтверджує право на проживання в заявленому місці, військовий квиток та квитанцію про сплату адміністративного збору.

Відповідно, для зняття з реєстрації треба також принести заяву, паспорт та військовий квиток.

Навіщо?

У СРСР був інститут прописки. Він виник у середині 1930-х рр. Мета зрозуміла, адже мільйони людей, що були вислані з місць проживання до Сибіру (розкуркулені, «класово чужі» та ін.), а також «лишенці», тобто позбавлені громадянських прав (включно із правом на картки – у країні діяла карткова система), їхали до великих міст, влаштовувались на роботу й отримували всі права, бо їх походження на новому місці не знали. Для контролю за цим рухом людей і ввели «прописку» разом з внутрішніми паспортами.

Без прописки у паспорті не можна було влаштуватись на роботу, за проживання без прописки карали. Таким чином влада контролювала, хто, куди і звідки приїжджає, давала дозвіл на від’їзд із старого місця та приїзд до нового (чи не давала, і людина не могла переїхати).

Україна – демократична держава, тотального контролю за громадянами давно не існує. Прописку змінили на реєстрацію, але за суттю все залишили як раніше. Бо людина просить її зареєструвати, приносить підтверджуючі документи та ще й платить за це, начебто йому надали якусь послугу.

Для чого реєструють громадян у розвинених країнах?

Це потрібно самому громадянину – для визначення місця голосування чи отримання соціальних послуг.

Це потрібно державі, щоб знати, де шукати громадянина, коли до нього є питання: призов до війська чи судовий позов.

В різних країнах існують різні практики. У США, наприклад, обов’язкової реєстрації немає, кому треба, той сам реєструється як виборець чи одержувач соціальної допомоги. Держава ідентифікує людину за будь-яким класифікатором – правами водія, соціальною карткою та ін. Жодних централізованих реєстрів не існує.

У Німеччині реєстри існують, але на аплікаційній основі: людина сповіщає державу про місце своєї реєстрації. Але жодних документів, не надає, грошей не сплачує, у внутрішній паспорт дані не заносяться (та й внутрішнього паспорту як такого немає). Покарання можливе якщо держава звертається до людини, а її немає за місцем реєстрації.

В іншому випадку реєстрація на совісті самої людини, якщо вона хоче проголосувати чи отримати соціальну допомогу, реєстрація їй самій потрібна.

Навіщо в Україні такий складний порядок, що залишився від радянських часів?

Яка користь від обліку, хто звідки виписався, хто куди прописався (тобто зареєструвався)?

Навіщо потрібен власник квартири (якщо реєструється не власник), адже реєстрація жодних прав на власність не надає?

В багатьох випадках власник не може прийти для підтвердження своєї згоди. Можна ж зробити навпаки: власник має право дізнатися, хто в нього зареєстрований та легко «виписати» тих, кого не бажає (як у тій же Німеччині).

Все це досить дурні вимоги, атавізми часів тоталітаризму, які ускладнюють життя громадянину без будь-якої користі для держави. Тільки додаткова зайнятість для чиновників і можливість заробити 100 грн за пришвидшення процедури.

№ 2. Медичний кабінет і вішак в автопарку

Закон про Дорожній рух має статтю 45, яка передбачає щозмінні передрейсові і післярейсові огляди водіїв. МОЗ та МВС на виконання закону видали спільний наказ (65/80 від 31.01.2013), який вимагає від підприємства, на якому працюють водії, мати у штаті медичного працівника, що проводить ці огляди.

За наявності дорожнього листа він робить запис у цьому листі про результат контролю стану здоров'я водія.

Лікар або медична сестра, згідно із наказом, має виміряти тиск та пульс, опитати водія про його самопочуття, подивитись на характер ходи, зовнішній вигляд та поведінку, оглянути стан шкіри.

На фірмі має бути спеціальний кабінет для огляду з письмовим столом, стільцями, сейфом, килимом, вішалкою, настільною лампою та іншими необхідними для огляду речами. Все це докладно прописано у наказі.

І результат кожного огляду кожного водія треба заносити до журналу.

До 2013 року за відсутність відміток у дорожньому листі водія на роботі зупиняв ДАІшник. Сьогодні він не може цього робити, бо ДАІ нема, а для легкових автомобілів дорожній лист взагалі не обов’язковий. Навіщо сьогодні ці відмітки?

Та й головне. Водій у статусі «приватного підприємця» не проходить жодних оглядів. Чим водій – найманий робітник - від нього відрізняється? Саме тому підприємці стали оформлювати водіїв ППшниками, щоб не мати клопоту з лікарями та приміщеннями.

За свій стан відповідає в першу чергу сам водій, у другу – його роботодавець - якщо він випустить на лінію водія у неадекватному стані. Навіщо ці докладно прописані вимоги, лікарі на фірмі, приміщення з вішалками, журнали обліку? Чергові безглузді нормативи, які дорого коштують нашій економіці.

Примітка. Кабмін ще у грудні подав у ВР зміни у закон про дорожній рух, якими скасовував перед- та післярейсові огляди водіїв (3713 від 24.12.2015). Але при зміні уряду проект був відкликаний.

№ 3. Регулювання цін

Закон про державну підтримку сільського господарства. Прийнятий ще у 2004 році, але діє і сьогодні. У розділі II цього закону наведені можливі заходи «цінової підтримки товаровиробників», а фактично - спроби адміністративно регулювати ціни. Як при соціалізмі.

Це, по-перше, обмеження торгівельної надбавки величиною 20% від ціни виробника, по-друге інтервенції Аграрного фонду, по-третє, тимчасове адміністративне регулювання цін.

«Цінова підтримка» розповсюджується на багато видів сільськогосподарської та харчової промисловості, але на листопад 2015 – літо 2016 років Кабмін визначив лише декілька з них: пшениця м’яка, жито озиме, борошно пшеничне та житнє, гречка та цукор-пісок буряковий. До цього з вересня 2014 року діяла інша постанова Уряду, з більш розширеним переліком продуктів, там ще були кукурудза, масло вершкове, ячмінь.

Яка мета регулювання? Недопущення різких скачків цін. Бо інакше продукти можуть швидко дорожчати, що викликає паніку на ринку та збідніння і так бідних українців.

Який результат регулювання? Хтось ще пам’ятає різке зростання цін наприкінці лютого 2015-го року?

Гречка, цукор, борошно у магазинах дорожчали на 5 грн за день. Як цьому завадило цінове регулювання? Адже всі ці товари підпадають під цінове регулювання?

Сьогодні ціни на гречку виросли майже удвічі, порівняно з минулим роком, ціна доходить до 40 грн за 1 кг і вище. Як цьому заважає закон і постанова? Де інтервенції Аграрного фонду, як діє обмеження у 20% торгівельної надбавки? Жодного впливу не видно.

Аграрний фонд таки провів інтервенції цукру, тобто продав на ринку великі державні запаси, в результаті той здешевів на кілька гривень.

Об’єднання Укрцукор звинуватив Фонд у державній зраді, адже більш високі ціни цукровиробники вважали ринковими, а зменшені – збитковими для галузі. Фонд відповідав, що вони завадили необґрунтованому зростанню цін.

Це не дивно, бо коли замість ринку працює бюрократична процедура, завжди бувають політичні звинувачення.

На сьогодні обмеження законом торгівельної надбавки та діяльність Аграрного Фонда не здатні впливати на ціни і є безглуздим марнотратством.

№ 4. Сертифікація винограду

Закон про виноград та виноградне вино, прийнятий у пост-майданному 2005 році чудовий приклад зайвого та безглуздого регулювання. Він запроваджує ліцензії на виготовлення вина. Цього немає ніде у світі.

Країна чула про французького винороба, який приїхав на Одещину та випускає вино без ліцензій та дозволів. Губернатор Саакашвілі заявив, що підтримує його. Але ліцензії на випуск вина – не найбільш дивна новація закону.

2-й розділ закону стверджує: «Виноградні насадження технічних та столових сортів у господарствах усіх форм власності підлягають реєстрації в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну аграрну політику…»

Далі більше. Той самий орган визначає райони, де взагалі можна висаджувати виноградники, для кожного району визначає сорти, які там можна висаджувати, і це для всіх, у т.ч. для приватних господарств. Саджанці також мають проходити сертифікацію.

Далі закон диктує відбір виноматеріалів для виробництва вин, умови самого виробництва та звітності.

Всю документацію, за якою випускається вино, відбираються виноматеріали, треба також погоджувати у державних органах. Держава затверджує нові марки вин на підставі висновку Центральної дегустаційної комісії виноробної промисловості.

В результаті такої «законотворчості» в Україні (без Криму) станом на початок 2016 року працює легально лише близько 450 виробників винограду та вина, площа їхніх виноградників 41,5 тис. гектарів. Для порівняння: у Франції та Італії дрібних виноробів близько 30-40 тисяч.

№ 5. Оздоровлення дітей. Закон є, грошей немає

Читаючи закон України «Про оздоровлення та відпочинок дітей» від 2008 року, згадуєш піонерські табори радянських часів. Розробники явно брали їх за основу своєї нормотворчості, хоча й не використовували відповідних термінів.

Закон вказує, які можуть бути зміни – відпочинкові, оздоровчі, профільні, тематичні. Перерва між змінами не може бути менше 2-х діб.

Вказаний перелік органів державної влади, що опікуються дитячим відпочинком – від Кабміну до місцевих органів влади. Центральні координують, забезпечують державну політику, розробляють науково-методичні та інформаційні матеріали. Місцеві виділяють кошти.

Ще унормовано, що дитячий оздоровчий заклад має очолювати директор, а також у ньому має проходити конференція трудового колективу. А ще дитині можуть відмовити у відпочинку, якщо в неї немає путівки.

Там ще багато дуже дивних пропозицій, які відносяться до відпочинку всіх дітей та приватних закладів у тому числі.

Що було б правильно унормувати? Умови відпочинку та фінансування для дітей соціально вразливих родин, без батьківського піклування, хворих, з особливими потребами. І такі пункти у законі є.

Названо категорії дітей, які мають відпочивати за рахунок бюджету. Тільки на 2016 рік зроблена примітка – все це «виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів».

Оце й весь сенс закону. Безглузде нормування, яке має сенс тільки для тих, хто відпочиває за бюджетний кошт та для державних закладів. І відсутність потрібного бюджетного фінансування для них.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!