КІНЕЦЬ ОСВІТИ. Що робити з вишами, коли закінчаться абітурієнти? (Частина 2)

Оцінка статті на цей момент: +6/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 71744 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 07/10/2009Дата публікації

Через 10 років кількість студентів в Україні стане удвічі меншою, ніж тепер. Це означає закриття не менше третини українських університетів, інститутів та академій –прекрасний шанс зробити вищу школу кращою.

Початок читайте тут

АВТОР: Олександр Зінченко

ЗНИЖЕННЯ БОЛЬОВОГО ПОРОГУ

Мій перший хабар студенти-заочники запропонували прямо в перший день моєї першої сесії як викладача. Симпатична староста протягнула конверта: «Це Вам!» Я був тим заскочений, і з несподіванки запитав: «Скільки?» У конверті було щось близька моєї місячної платні.

Сім років тому, коли трапилася ця історія, я читав Російську історію від Петра І до Алєксандра ІІІ, спеціальні історичні дисципліни, кілька спецкурсів для істориків на кількох різних потоках, а на додачу до того – етнографію соціологам. Лекційних курсів було трохи забагато, і ледь не всі, як то кажуть, «професорські». От так мені «поталанило». Тож за правильної організації можна було б «підняти» собі заробітну платню вдвічі.

Сьогодні зарплата (без різних надбавок за стаж і т.п.) звичайного викладача складає щось близька 1500-1600 гривень, доцента - 1864, професора – 1984 гривні. Вантажник на харківському ринку біля метро Барабашова отримує від 1200 до 2400 гривень.

Все, що відбувається сьогодні із корупцією у системі освіти – є наслідком саме такого порядку речей, коли професор університету і вантажник знаходяться на одному суспільному щаблі.

Писати про «всьо пропало» - то є невдячна справа. Надто велика конкуренція. Але без кількох характерних замальовок не обійтися.

Один мій дипломник якось приніс чернетку дипломної роботи. Я не зміг її читати. На першій сторінці було 28 помилок, на другій – 30, на третій – 32. Мені було дуже цікаво, чи буде на наступній сторінці 34 помилки, але перевіряти це – було надто вже сумнівним задоволенням!

Питання: як так сталося, що він написав вступний диктант п’ять років тому, і вступив-таки на факультет, якщо на випускному курсі – така ситуація із грамотністю? Не знаю як було насправді, але ситуація має такий вигляд, що його вступ трапився у якійсь не зовсім легальний спосіб.

Набори рефератів у курсових продаються на дисках

Минулого року студенти почали присилати свої курсові на мій емейл. Це дуже зручно. Але щось мені у тих роботах не сподобалося. Я прогнав їх через перевірку на плагіат. Жодна з робіт її не витримала: всі вони були написані іншими людьми і в інший час. Дехто з моїх плагіаторів не здогадався змінити навіть назву роботи!

Кілька років тому з курсовими трапилася інша ситуація. Після того, як кілька робіт прийшлося повернути «авторам» на доопрацювання за невідповідність чинним вимогам як змісту, так і їх оформлення, до мене підійшов один із колег. Він почав умовляти, аби я зарахував ті роботи. Я зрозумів, що «тут щось нечисто». Врешті-решт з’ясувалося, що саме цей викладач і є справжнім автором тих робіт.

Одного знайомого професора кількадесят разів викликали на килим до адміністрації його ВНЗ. Йому ставили в претензію нібито завищені вимоги до студентів, яка погіршувала статистику успішності на факультеті! Через якийсь час той професор став поблажливіший, а його вимоги до студентів знизилися.

Каюся, що кілька разів ставив студенту «залік» на єдиній підставі прохання адміністрації: «Олександре Миколайовичу, він – активіст (спортсмен, сирота, дуже хворий, чорнобилець – підкреслити потрібне), ну, поставте, будь-ласка!»

Припускаю, що всі ці ситуації є взаємопов’язаними. Ніби дрібнички і жодного криміналу! Та всі вони є проявами викладацького угодовства.

З цього сайту без проблем можна скачати реферат на будь-яку тему. І навіщо тоді тратити гроші і час на навчання?

Зниження статків викладацького складу призвело до падіння його соціального статусу, а у крайніх випадках – до анестезії сумління: «Дають – бери, б’ють – біжи!» Можливо, використання такого прислів’я в узагальненнях є не зовсім коректним перебільшенням, очевидно не справедливим щодо кожного викладача без виключень.

Але виправте мене, коли я неправий: і корупція, і подібна угодовська позиція – все це разом обумовило девальвацію репутації КОЖНОГО викладача вищої школи взагалі, а до того ж спричинило втрату контролю за навчальною дисципліною студентства та послаблення вимог до їх знань.

ПРОФЕСОР У ПОГОНІ ЗА БОЛОНКОЮ

Кілька років тому Україна приєдналася до так званого Болонського процесу. Або до «Болонки», як її називають на академічному слензі. Теоретично, участь у Болонській угоді мала наблизити нашу вищу освіту до стандартів Європейського Союзу. Наприклад, мала бути запроваджена кредитно-модульна система – механізм, який би дозволив стандартизувати зміст окремих навчальних дисциплін і їх оцінювання.

Це, наприклад, мало спростити перехід на навчання з українського університету до якогось французького, чи німецького. І навпаки. Бо кожний курс можна «зважити» на кредитно-модульних вагах, однакових для всього ЄС.

Стобальна система, за якою кожний вид роботи студента (від відвідання лекції та виступу на семінарі до залікової роботи) має свою встановлену ціну, допомагає не тільки стандартизувати оцінювання, але й робить його більш гнучким, сприяє змаганню студентів між собою, і отже, даруйте за канцелярщину, має сприяти посиленню мотивації студента у надбанні нових знань і навичок.

Вища мета Болонського процесу – створення єдиного навчального простору у Європі. Але реалії реалізації цього експерименту в Україні відрізняються певною різноманітністю.

У Києво-Могилянській академії, наприклад, до запровадження загальноєвропейських технологій та стандартів навчання підійшли (знову даруйте за канцелярський штамп) комплексно. Що це означає.

Почнемо з розкладу. Пари можуть початися о 8-й ранку і закінчитися ближче до 6-ї вечора. Між парами можуть бути досить тривалі «вікна». Такі «вікна» не є проблемою – вони дозволяють студенту побігти у бібліотеку, і краще підготуватися до семінару. Або відвідати якийсь з чисельних позанавчальних заходів, які провадяться хіба не щодня у Могилянці, і дещо розширити обрії своєї ерудованості.

Навчальний курс містить не тільки дисципліни, які є обов’язковими згідно міністерських постанов, але й так звані курси «на вибір». Саме до таких належить вже згаданий у попередній частині публікації «відьомський курс» пані доктора Диси. Як і на більшості інших курсів тут діє рейтингування (участь у дискусіях – 30 балів максимум, міні-тести – 10, презентації – 10, письмова робота – 20, залік – 30). Залік між іншим проходить у вигляді рольової гри «Процес над відьмами».

Від себе додам, що жодна відьма під час навчального процесу не постраждала, а курс, попри свою «необов’язковість», користується шаленою популярністю.

Набрав необхідну кількість балів у цьому курсі – він зараховується, як пройдений. Кожний успішно вивчений курс – то у свою чергу теж певна кількість балів (вже за іншою шкалою «загального заліку»). Ці бали і є тими самими кредитами, які дозволяють (або ні) перейти на наступний рівень – тобто на наступний курс, а згодом отримати диплом бакалавра чи магістра.

Тут є один секрет. Аби ця система працювала є необхідним, щоб на ту чи іншу навчальну дисципліну була виділена розумна кількість академічних годин: лекцій, семінарів, консультацій і т.п.

Якось так сталося, що у багатьох українських ВНЗ приєднання до Болонського процесу співпало із значним скороченням годин на ті чи інші лекційні курси. Університетська адміністрація аргументувала зміни у структурі курсів саме тим, що Болонська система особливу увагу приділяє самостійній роботі студентів.

В принципі, університети мають право затверджувати робочі програми курсів. Але в результаті у двох різних університетах один і той самий курс може читатися у разюче різних обсягах. Так, наприклад, у НаУКМА «спеціальні історичні дисципліни» читають в обсязі 15 лекцій та 11 семінарів, а по завершенню курсу проводять іспит. Знаю випадки в інших ВНЗ, коли цей курс скоротили до 10 лекцій, 4 семінарів та заліку. За подібної кількості годин всі ті корисні новації, які пропонує «Болонка» неможливо реалізувати.

А тому усе зводиться до формального перерахунку старої системи балів у нову. Але звітність – у повному порядку, та ще й у відповідності до високих вимог Болонського процесу. До цих проблем викладачам додається іще інша – запам’ятати своїх студентів по іменам! Просто не встигають.

По суті, у таких ВНЗ вже трапилося приховане скорочення викладачів, їх просто переводять на три чверті ставки (1200 гривень), половину ставки (800), чверть ставки (400). Яка там, до речі, зарплатня у вантажника на ринку?!

Колись мені переповіли діалог із ректором одного з харківських вишів. Нібито коли хтось з викладачів поскаржився, що старі підручники безнадійно застаріли, а нових нема – студентам нема по чому вчитися. Ректор порадив написати нові. Викладач запитав про фінансування цього видання коштом університету. «Ні, в університету грошей нема, видавайте власним коштом!» - такою була відповідь. Чи треба казати, що у контексті сказаного абзацом вище, ця фраза ректора була трохи занадто знущальною?!

Велика кількість викладачів просто змушені або підпрацьовувати десь (не обов’язково вантажниками на ринку), або йти шляхом найменшого опору і домовлятися із власним сумлінням та студентами.

У першому випадку викладач втрачає кваліфікацію науковця, оскільки більшість часу мусить займатися чимось іншим. Це – одна з причин, чому українська наука «не встигає» за європейською, а викладання у ВНЗ зводиться до ретрансляції застарілих ідей.

У другому випадку, коли студент платить гроші викладачу (очевидно у вигляді хабара) маємо парадокс: замість фінансувати своє навчання, він платить гроші за те, аби НЕ навчатися.

От і виходить, що в українській вищий школі склалася революційна ситуація, майже за Леніним: студенти не дуже то й хочуть вчитися, а викладачі не дуже то й можуть навчити!

СЦЕНАРІЙ АРМАГЕДОНУ

У задачі, як далі функціонуватиме освіта основні умови зводяться до трьох пунктів. По-перше, економічний: нема грошей. По-друге, демографічний нема студентів. Тобто є, але кожного року все менше. По-третє: морально-етичний: девальвація знань, як цінності, корупція, втрата навчальної мотивації у студентів, зниження якості викладання викладачами. Завдання: як зробити, аби студенти добре вчилися, а викладачі добре навчали?

Теоретично, зменшення кількості студентів з точки зору бюджету вищої освіти – то добре. Варто просто залишити старе фінансування, і з часом на одного студента буде припадати все більше і більше грошей.

Вже за кілька років ситуація, коли є університет, але у ньому нема студентів, буде не такою вже й фантастичною. Якщо все лишити як є, і нічого не робити.

Найпершими страждатимуть «популярні» спеціальності маленьких провінційних ВНЗ. Справа в тому (маю данні кількарічної давнини), що спеціальність «менеджмент організацій» читали на той момент у 151 вищому навчальному закладі, «фінанси та кредит» - у 101-му, «правознавство» - у 66. Очевидно, Київський Нархоз, або Харківська Юридична академія будуть більше опиратися впливу демографії. А от якому-небудь Крижопільському інституті менеджменту і права (такого нема, я його вигадав) прийдеться кепсько.

Спочатку будуть недобори на окремі спеціальності. Це спричинить скорочення спочатку окремих кафедр та факультетів. А згодом, десь через 5 років почнеться масове закриття окремих невеликих ВНЗ.

Це також означатиме концентрацію вищої освіти у великих (переважно старих) університетських центрах України. Найменше на цьому етапі постраждають Київ та Харків. Другий ешелон виживання складатимуть Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Запоріжжя.

Решта освітніх центрів приречені на занепад та остаточну провінціалізацію. Окремі виключення на зразок Івано-Франковського інституту нафти та газу загальної картини не змінять.

Тобто ринок сам вирішить – які спеціальності потрібні, які ні. Держава тут має уважно спостерігати за процесом, і готуватися до Судного дня, коли прийде час на радикальну реформу вищої освіти України.

ПЛАН РЕФОРМ: До 2014 року варто запровадити кілька новацій.

По-перше, треба вирішити питання грошей. Закриття окремих ВНЗ звільнить певні кошти для фінансування решти.

Окремі звільнені приміщення розформованих вишів, мабуть, варто продати, але краще – віддати у довготермінову оренду. Це дозволить залучити додаткові кошти у освіту.

Більшість ВНЗ мають роздуту адміністрацію. Якщо об’єднати окремі факультети, або й університети, можна значно скоротити витрати на адміністрування вищої школи. Так, наприклад, у Харкові за спеціальністю «історія» навчають аж три державні виші. Цілком досить одного.

Частина викладачів має почути погану новину: скорочення неминучі. Інша - хорошу: до 2015 року тим викладачам, що залишаться в університетах, варто підняти заробітну плату до еквіваленту 3-4 тисяч доларів + спеціальне пенсійне забезпечення. Інакше справи не буде.

Але кого скорочувати, а кого лишати?

ВІДПОВІДЬ ПРОСТА: рейтенгування викладачів, причому усіх від молодих до тих, хто не дотягнув рік до пенсії

Рейтинги ВНЗ вже є досить поширеним явищем сучасності. Є рейтинги ВНЗ, які складають експерти тижневиків «Дзеркало Тижня», «Кореспондент» та «Фокус», є рейтинг Міністерства Освіти.

Але до інших рейтингів необхідно додати рейтинг наукової активності викладачів (і відповідно – їх університетів). Публікація у науковому виданні, або виступ на конференції у країнах Старої Європи та Нового Світу додаватиме + 75 балів до рейтингу, у Польщі чи Росії + 25 балів, у іншому українському місті +10, у виданнях рідного університету +5.

Технічно такий рейтинг легко побудувати за принципами соціальної мережі. Кожна публікація, виступ на конференції, захист дисертації чи вихід монографії в режимі онлайн змінюватиме місце у рейтингу конкретного викладача-науковця. За умови конкурсного відбору на викладацькі посади, такий рейтинг перетвориться на зручний інструмент оцінювання якості викладачів.

З одного боку, якщо рейтинг стабільно низький – це привід для адміністрації подумати про звільнення такого викладача. З іншого боку, високий рейтинг викладача має відбиватися і на рівні його заробітної платні. Більш того, таке рейтингування сприятиме науковій активності, і зокрема стимулюватиме публікацію досліджень українських вчених за кордоном, інкорпоратизацію до світової наукової спільноти. Викладання ж стане більш наближеним до наукової актуальності.

Також варто запровадити на всіх факультетах соціологічні опитування студентів щодо якості викладання викладачів і їх репутації.

Не обов’язково, аби за результатами такого опитування когось звільняли б. Достатньо, якщо результати опитування будуть публікуватися на сайтах університетів.

Зафіксований факт корупції має наслідком не тільки звільнення (і законного покарання хабарника), а й позбавлення його у майбутньому права займатися викладацькою діяльністю, адміністративною діяльністю у освіті, а також позбавлення спеціального пенсійного забезпечення.

Потрібна широка кампанія боротьби з корупцією у освіті із залученням соціальної реклами «хабарі вбивають».

Окрема група завдань – робота безпосередньо із абітурієнтами та студентами.

Очевидно прийдеться дещо змінити у принципах прийому до ВНЗ та подальшому навчанню. Оскільки студентів ставатиме все менше і менше, варто розрахувати таку кількість місць, аби кожний міг реалізувати право на вищу освіту. Вступ до ВНЗ варто максимально спростити. Хочеш вчитися – вчись. Але вчись. Не будеш вчитися – вилетиш протягом першого-другого семестрів.

Курси варто розбити на рівні – вступний, загальний, спеціальний. Лекції першого циклу за вибором може прослухати будь-хто з студентів за бажанням, не залежно від його майбутньої спеціалізації у гуманітаристиці, природничих чи точних науках. А далі все складніше, і складніше, а відсів – все більш серйозний. Має бути змагальність знань і конкуренція талантів.

Можливо, варто було б зменшити кількість обов’язкових дисциплін. Але збільшити кількість аудиторних годин у окремому курсі.

Кожен викладач не має читати більше двох курсів. Інакше він не встигатиме слідкувати за тим, що відбувається у науковому світі, не зможе працювати науково.

Коли все це почнеться, Міністру освіти варто буде надати охорону та броньований автомобіль. А у його приймальні – має постійно чергувати група реаніматорів.

Але щоби все це сталося, потрібно щоб міністр освіти знайшов у собі сміливість піти проти найбільш консервативної спільноти, якою є нинішні викладачі вишів. І народ, який має його зрозуміти і підтримати. Із чим проблем більше – я не знаю.

Оцінка статті на цей момент: +6/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!