Два роки після Майдану. Хто змінить країну: сильна політична команда чи масові "партизани-реформатори"?

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 8304 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 18/02/2016Дата публікації

Політична криза, викликана відставкою міністра економіки, поставила символічну крапку у дворічних сподіваннях на швидкі докорінні зміни після Євромайдану. Звичайно, реформи продовжуватимуться, будуть «перемоги». Але одночасно будуть і «зради». Виникатимуть усе нові проблеми, громадяни відчуватимуть тривогу.

Автор: Максим Паламарчук

Реформи триватимуть навіть за великого небажання кардинально змінюватись як владі, так і суспільства. На відміну від 2000-х, в України вже закінчилися ресурси для забезпечення збереження статус-кво. Щоб зовсім не втонути, муситимемо десь скидати баласт соціальних зобов'язань (підняття пенсійного віку, уникнення якого ставить собі у заслугу влада, насправді неминуче). Десь підвищуватимемо ефективність, зменшуючи можливості для корупційного збагачення.

Проте просування вперед швидко зупинятиметься, як тільки безпосередній виклик буде подолано. Спадкоємність реформ під час політичної турбулентності забезпечуватиметься лише там, де їх реалізовуватимуть за підтримки Заходу та по його лекалам (як от запровадження стандартів НАТО в Збройних Силах).

Корупціонери вигадуватимуть нові схеми, шкодячи вільній конкуренції та витискаючи бізнес у «сіру зону». Виникатиме нова дірка - її лататимемо, але на цьому всі заспокоюватимуться.

Можна сподіватися, що поступове накопичення позитивних змін врешті решт переросте у нову якість. Та маємо два «але».

Перше, поки Володимир Путін сидітиме у Кремлі, кожна українська криза має значні шанси стати катастрофою через російське втручання. Та й після Путіна ситуація за нашим східним кордоном навряд чи сприятиме повній концентрації на питаннях внутрішніх реформ.

Друга проблема – якщо розвиватися повільніше, ніж інші, то відставання від лідерів лише зростатиме. Потенціал України розмивають такі процеси, як постійне зменшення населення, а відтак – і потужності внутрішнього ринку, поступова деградація системи освіти, випускники якої мають амбіції, але не навички.

Життя «від кризи до кризи» і далі підштовхуватиме до еміграції бізнесменів та кваліфікованих працівників – головних творців багатства країни. Хронічна бідність породжуватиме суспільну апатію та готовність довіритись черговим солодкоголосим популістам.

Вічна дилема

У результаті омріяна стабільність може прийти у нашу країну у вигляді статусу депресивної периферії. Українське суспільство з запізненням користуватиметься плодами прогресу людства, зате першим відчуватиме удари чергових глобальних криз.

Ривок угору

Щоб хоч частково надолужити відставання, потребуємо ривка – системних реформ, а не окремих заходів з «оптимізації платіжного балансу» чи формальної реалізації побажань міжнародних донорів. Ці реформи, звичайно у випадку успіху, дозволять Україні вирватися з низхідної спіралі.

Не варто сподіватися, що Київ пережене Дубаї за висотою хмарочосів чи Бориспіль змагатиметься з летовищем Франкфурту-на-Майні за кількістю прийнятих рейсів.

Досяжне, але все ж досить амбітне завдання для України, - суттєво доповнити свою роль житниці та поставника металу у міжнародному розподілі праці виробництвом товарів та послуг із вищою доданою вартістю.

Додаткові фінансові ресурси сприятимуть звуженню ареалу бідності та зростанню частки середнього класу. Надійна економічна основа потрібна і для належного забезпечення обороноздатності та реального, а не декларативного статусу України як регіонального лідера.

Виробництва з високою доданою вартістю потребують значних інвестицій. А інвестори прагнуть двох речей – безпеки, а також передбачуваних і вигідних для них правил гри.

Сценарій №1. Політична команда реформаторів

Цілком зрозуміло, що такі умови здатна забезпечити лише держава. Або менш пафосно і більш коректно - певна політична команда, яка контролюватиме державний апарат. Але чому переможці у конкуренції за владу мають захотіти робити реформи?

Мотивація реформаторів - точно НЕ збагачення.

Звичайно, наївно і навіть небезпечно очікувати, що реформатори вкалуватимуть за зарплату банківського менеджера середньої руки, а по завершені процесу повернуться у батьківську хату садити картоплю.

Але, якщо відкинути сценарій повної катастрофи, українські політики, які вибороли владу і які залишать все без змін завжди зможуть розбагатіти. Навіщо ж ризикувати, здійснюючи кардинальні трансформації? Адже почни вони активні реформи, стають ворогами тих, кому вигідне «все, як є», тобто фактично ворогами 80% країни.

Єдина мотивація (крім альтруїстичних) - підвищення власного статусу у зв’язку зі зростанням статусу країни. З представником України, який приїде купити за хорошу ціну високотехнологічну зброю, розмовлятимуть зовсім іншим тоном, ніж із прохачем чергових кредитів. Але такий статус має свою ціну. Аби реформи були успішними, має відбутися суттєвий перерозподіл ресурсів.

Без шоу для народу реформ не буде

Інвестиції не прийдуть у країну, де не гарантована внутрішня безпека. А для цього, у свою чергу, потрібно, щоб реформаторів упродовж тривалого періоду підтримала стабільна більшість населення.

Як показує грузинський досвід, підтримку можна здобути, провівши швидкі у реалізації зміни, які б хоч трохи покращили життя більшості громадян. Отримавши «історію успіху», можна приступати і до реформ, результати яких настають значно пізніше, ніж починають відчуватися видатки на них.

Крім того, реалізація реформ потребує створення сильного і дієздатного державного апарату, а відтак – інвестицій у формування професійного і некорумпованого корпусу державних службовців (у широкому розумінні, включаючи суддів, прокурорів, поліцію, військових).

Щоб отримати фінансові ресурси на це, доведеться ламати чимало корупційних схем. Не так для того, щоб негайно збільшити державні доходи, скільки з метою знизити видатки для бізнесу, населення та прибрати негативні стимули для «слуг народу».

Цілком очікувано, що отримувачі корупційних доходів боротимуться з такими діями всіма законними, а у випадку невдачі – і незаконними методами.

Реформатори повинні подолати цей опір. Звичайно, на практиці це все одно будуть домовленості з іншими елітними групами про нові правила гри. Але реформаторська влада має домовлятися з позицій сили, активно вимахуючи репресивним інструментарієм держави. Її пропозиції набудуть більшої переконливості, а стартова легітимність серед пересічних громадян підвищиться після кількох показових судових процесів над одіозними фігурами корупціонерів «крупного калібру».

Це трохи йде у розріз з ідеалістичними уявленнями багатьох активістів про повну «незалежність» антикорупційних органів чи прокуратури. Та по іншому не вийде.

Кардинальні перетворення країни – командна гра. Чим більша команда, чим більше досвіду, знань і навичок акумулює всередині, чим довша у неї «лава запасних», тим більші шанси вона матиме на успіх.

Але, на жаль, не варто сподіватися, що всі учасники витримають спокусу владою. Знову ж таки, у Грузії уже після «революції троянд» за дивних обставин отруївся чадним газом прем’єр-міністр, а колишній міністр оборони був вимушений тікати з країни. Тож у «команди реформ» мають бути ще й специфічні механізми внутрішнього контролю.

Забагато різних та складних для виконання умов? Саме тому йдеться про «чудо». З іншого боку, якщо повернутися в осінь 2013 року, не меншим чудом здаватиметься навіть наша нинішня ситуація.

Є бажаючі «зробити чудо»? Шукайте команду однодумців, готуйтесь до високих ставок та макіавеллівської боротьби за владу за відсутності жодних гарантій перемоги. А ще до того, що навіть успіх реформ зовсім не обов'язково стане Вашим персональним успіхом.

Стратегія №2. Короткими перебіжками

Волонтери-інтелектуали, котрі після Майдану прийшли у виконавчу владу поширили своє звернення до політиків, у якому вимагають, умовно кажучи, «дати працювати технократам».

Самі ж підписанти не готові стати командою, яка візьме владу: «В нас немає наміру займатись політикою, ми хочемо і надалі працювати у своїх сферах», - пишуть вони.

Якщо активісти і прихильники швидких реформ не хочуть битися за владу, є інша стратегія: повільні, але позитивні зміни. Живемо тут і зараз, і маємо вирішувати проблеми саме тепер, а не відкладати їх на невизначене майбутнє.

Країна продовжує воювати, ростуть діти, пишуться закони, змінюються міста та села. Можна діяти і в рамках системи, але досягати позитивних і для громади, і для себе результатів.

Навіть локальні досягнення, як от наведення ладу у провінційному місті чи навіть артпроект, створюють точки опору для руху вперед, надихають послідовників, поволі змінюючи поняття суспільної норми. Але, що важливіше, можна відносно успішно просувати зміни і на загальнодержавному рівні. Це "реформаторська партизанщина", або стратегія "коротких перебіжок".

Загроза дострокових виборів чи масових протестів на горизонті змушує владу прислухатися до правильно сформульованих та підтриманих активною частиною суспільства ініціатив.

Цікаві приклади - кампанії з люстрації та декомунізації. Вони також ілюструють тезу, що поява нового правила відбувається значно пізніше моменту, коли Президент підписує відповідний закон.

Дві ініціативи - «декомунізація» і «люстрація» - показові і як приклади різних підходів до втілення у життя низових ініціатив. Хоча й ініціатор декомунізації Володимир В'ятрович, і ініціатор люстрації Єгор Соболєв зараз у владі (перший - керівник державного Інституту національної пам'яті, другий – народний депутат), вони перетворили свої ідеї на закони завдяки підтримці зацікавлених груп.

Але впровадження двох ініціатив відбувалося по-різному. «Декомунізація», попри складності, пов’язані з масштабністю перейменувань і політичними протестами, триває. Люстрація захлинулася. Чому?

По-перше, декомунізаційний закон більш продуманий, раціональний і реалістичний, ніж люстраційний..

По-друге, команда, котра запустила декомунізацію, системно і протягом довгого часу проштовхує виконання «свого» закону. «Люстраторам» не вистачило такої налаштованості на марафон.

Мораль з цих історій така: якщо прагнете досягти успіху у просуванні нових правил, мисліть стратегічно, продумуйте свої вимоги і те, як вони реалізовуватимуться на практиці, вибудовуйте широкі коаліції союзників. Будьте готові до тимчасових поразок, затягувань та затримок. Але не припиняйте тиск.

Якщо ж «українське чудо» відбудеться, Ваші зусилля принесуть додатковий бонус. Накопичений політичний та соціальний капітал дозволить Вам приєднатися до «команди переможців» на правах молодшого союзника, а не «підлеглого».

Активна суспільна позиція в епоху «перманентних перемін» має свою ціну. За цих умов скрупульозне дотримання закону не звільняє вас від відповідальності, проте практично гарантує неефективність роботи.

Чимало часу та сил доведеться витратити на безкінечну боротьбу з бюрократичними «вітряками». Якщо вам щось вдасться досягти, то плоди Ваших здобутків намагатимуться привласнити економічні чи політичні «рейдери». Загальносуспільні проблеми знизять значення Ваших перемог.

Більш того, результати докладених зусиль можуть піти нанівець через незалежні від Вас негативні політичні чи економічні події.

Яким шляхом піде далі Україна, не відомо. Але, на жаль, чи на щастя, він ніколи не буває однозначним.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!