Вони нікому не потрібні. Південна Корея боїться краху КНДР більше, ніж їхніх ракет

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 25257 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 09/02/2016Дата публікації

Річ у тому, що Сеул вважає Північ чимось на кшталт "ДНР". А це ж мільйони людей, що застрягли у минулому. Уявіть собі, що хоча б мільйон нових громадян переїхав на Південь. Що б вони там робили? Жебракували? Мільйони безправних людей отримали б право голосу, не маючи уяви про політичне життя і різні популісти ними б маніпулювали, як хотіли?

Автор: Євген Лакінський

Днями Північна Корея запустила нову ракету. За кілька тижнів до цього обговорення Північної Кореї несподівано стало актуальним для «жителів» українського Фейсбуку.

Чому саме тоді? Бо маловідомий російський режисер відвідав Пхеньян і потім дав інтерв'ю якомусь російському вебсайту. Режисер зізнався, що не мав змоги до пуття подивитися країну, але зблизька бачив, як готують фальшиві пропагандистські матеріали "про життя трудящих". Він таємно зняв цю показуху на камеру і змонтував власний документальний фільм.

Надивившись показушних заходів, режисер зробив "глибокі" висновки щодо життя та думок північних корейців. Уважно прочитавши інтерв'ю, українська публіка, яка попри війну й окупацію захоплюється інтелектуальним життям РФ, різко зацікавилася "країною Кімів". Зацікавлення тривало близько тижня, а потім почалися новорічні свята і про Корею знов всі забули.

Тепер я точно знаю, як привернути увагу укрнету до геноциду в Руанді 1994 року чи до етнічних проблем Фіджі: треба, щоб хтось з московських гуманітаріїв написав про це довгу статтю на "вільнодумному" інтернет-ресурсі. І не кажіть, ніби ці теми важливі самі по собі: без публікацій у "Новой Газете" чи на сайті "Еха Москви" вони не варті інтелігентної людини!

Конкретно про Північну Корею відомо досить багато. Шляхом опитування тисяч біженців можна скласти досить непогану картинку про повсякденне життя північних корейців. Цим займається багато людей - журналістів, соціальних робітників, вчених. Про життя у КНДР є численні наукові статті та книжки. І навіть поверхневе читання викликає певний скепсис щодо деяких висновків "режисера-першопроходця".

Візьмемо, наприклад, книжку "The Real North Korea: Life and Politics in the Failed Stalinist Utopia", написану викладачем університету Кунмін, у Сеулі, Андрієм Ланьковим (Andrei Lankov) і видану Oxford University Press у 2013 році. Книжка написана добре, читається легко, а за цікавістю дасть фору багатьом художнім творам.

Видно, що автор володіє матеріалом. На відміну від багатьох спеціалістів з Кореї, Ланьков бував у КНДР не тільки як турист: у 1985 встиг повчитися за обміном в Університеті ім. Кім Ір Сена (Пхеньян). Це дало певне уявлення про тодішній північнокорейський побут. Знає корейську мову. У Сеулі, окрім доступу до численних джерел, він може напряму поспілкуватися з біженцями.

Ось короткий переказ "The Real North Korea" та інших книжок та статей Ланькова, які я мав нагоду прочитати.

Як Кім Ір Сен став "Великим Вождем"

До середини 1950-х КНДР була звичайним сталіністським режимом, орієнтованим на "старшого радянського брата" та на маоїстський Китай. Але вітер перемін примусив Кіма напружитись. Після угорського повстання 1956 року північнокорейські студенти, що повернулися з Будапешту, почали ставити викладачам незручні запитання. У СРСР захитався культ особистості. Хрущов почав натякати Кімові, що й йому треба "десталінізуватися".

Кім злякався й остаточно закрутив гайки. У керівництві Трудової партії Кореї було тоді 4 угруповання: колишні анти-японські підпільники, група радянських корейців, прокитайська група і, власне, послідовники Кім Ір Сена.

З підпільниками проблем не було: їх швидко оголосили шпигунами і репресували. СРСР та Китай спершу намагалися захищати своїх, але потім посварилися поміж собою - і "Великий Вождь" спокійно перебив решту "ворогів народу".

На зовнішньому фронті, він вміло маніпулював як СРСР, так і КНР, отримуючи зброю та економічну допомогу. Кожен із цих "старших братів" боявся, що КНДР "обере іншого", або ж взагалі "дістанеться США". Саме тому, вони не тільки допомагали Кіму, а й пробачали йому будь-яку витівку.

Чому Кім Ір Сен передав владу синові? Ланьков припускає просте пояснення: інший "спадкоємець" міг розвінчати культ особистості "Вождя", або ж навіть скинути його ще до смерті. Натомість, влада Кім Чен Іра а пріорі базувалася на тому, що він "син геніального батька". У його інтересах було вшановувати і розвивати культ тата.

Під "сонцем" Кім Ір Сена

Усіх мешканців країни поділили на три "касти" - "надійних" (нащадки перших соратників Кіма та інших героїв), "середніх" та "ненадійних" (чиї предки були священиками, "багатіями", "контрреволюціонерами" чи репресованими).

"Надійним" давали найкращі посади, а їхніх дітей брали до найпрестижніших вишів. "Ненадійних" обмежували і дискримінували: наприклад, забороняли селитися у великих містах. Ані людина, ані її нащадки не могли змінити "касту" на кращу: народився у сім'ї "зрадників" - залишайся на дні суспільства. А от погіршити - елементарно. Кожен громадянин знав: якщо його репресують - платитимуть за це не тільки родичі, а й їхні діти та онуки.

Усі північні корейці зобов'язані носити значки з портретом Кім Ір Сена. Розмір і дизайн цих значків говорить про соціальний статус людини.

Усі сільськогосподарські землі були колгоспні. Селянська сім'я мала не більш як одну сотку городу, а інколи й менше. "Колгоспних ринків" не існувало у принципі. Їжу не купували - її видавала "рідна" держава: громадяни отримували продовольчі пайки двічі на місяць.

Менеджмент радянського типу є неефективний сам по собі, але у КНДР його недоліки довели до абсурду. Плюс ще й колосальні витрати на армію. Для маленької країни без істотних природних ресурсів це був сильний удар. З кінця 1960-х, економіка стабільно занепадала (звідси й необхідність перейти на пайки). Лише допомога від СРСР та Китаю дозволяла триматися на плаву.

Контроль був тотальний. Щоб з'їздити до іншого міста чи регіону, треба було отримати особливий дозвіл, затверджений Партією та поліцією. На кожні 20-40 сімей була своя "управдомка" (завжди жінка) яка, окрім господарчих питань, мала слідкувати за людьми і регулярно звітувати "куди треба".

Грубо кажучи, вона мала знати, "скільки ложок на кожній кухні". Якщо, приміром, до когось приїжджав родич з ночівлею, треба було повідомити цю начальницю, аби вона могла перевірити дозвіл на подорож і записати дані гостя.

На підприємствах були щоденні "політінформації", де інтенсивно зомбували людей. Навіть домогосподарки мали ходити на добровільно-примусові "політзаняття".

До того ж інформаційна ізоляція від зовнішнього світу, включно з "братніми" соціалістичними країнами. Якщо у радянських кіосках продавалися польські журнали чи навіть "Morning Star", північні корейці й мріяти не могли про таке.

Усі книжки іноземних авторів трималися у "спецфондах" бібліотек: читати їх можна було лише за особливим дозволом. Корейські радіоприймачі могли ловити лише хвилі КНДР-івського радіо. Імпортні приймачі переробляли і запечатували: перевіряльники ходили по домівках і дивилися, чи ніхто не намагався відкрити апарат.

Іноземні студенти (як той-таки Андрій Ланьков) не могли вчитися разом з місцевими студентами, ходити до певних музеїв, заходити до корейців у гості і навіть відвідувати кінотеатри.

На початку, вважає Ланьков, "трудящих" хотіли захистити від радянського "вільнодумства" хрущовських та брежнєвських часів. Але потім довелося приховувати успіхи головного суперника - Південної Кореї.

"Буремні 90-ті" і народження "чорного ринку"

Радянсько-КНДРівська "торгівля" була замаскованою економічною допомогою. Але після розпаду СРСР, ніхто вже не збирався безкоштовно постачати зброю, обладнання, деталі та продукти. А грошей у режиму було обмаль.

Кін Чен Ир відвідує передовий колгосп

В результаті чимало заводів зупинилося, а сільське господарство остаточно занепало. Продовольчі пайки почали затримувати, а часто й зовсім не видавали. Почався голод. Точна кількість жертв невідома, але за різними оцінками у 1990-х роках померло від кількох сотень тисяч до 3-х мільйонів людей.

Щоб хоч якось врятуватися, люди навчилися нелегально заробляти, а державі довелося заплющити на це очі. Селяни самовільно засіювали порожні ділянки у горах. Міщани почати тихцем виробляти речі, торгувати, тримати підпільні їдальні. Система тотального контролю посипалася: можновладці навчилися брати хабарі і ділитися з начальством.

У бізнесі домінують жінки: чоловік зобов'язаний ходити на державну роботу (де платять копійки), а заміжня жінка має право "сидіти вдома".

З часом бізнес розвинувся: є базари, є ресторани, є кустарні виробництва. Офіційно цього не існує: ресторан може бути зареєстрований як "державна їдальня", за що певні чиновники регулярно отримують хабарі. Можновладці - теж люди: їм хочеться посидіти у кафе і купити нормальний одяг.

Зовнішній світ

Не менш як півмільйона північних корейців відвідали Китай і повернулися додому. Навіть провінційні китайські містечка здавалися їм шокуючи шикарними. Додому вони привозили не тільки знання про зовнішній світ, а й відеомагнітофони, DVD плеєри і навіть комп'ютери. Чимало хто таємно переглядає записи південнокорейських мильних опер. Звиклі до власної пропаганди, вони вважають "солодке життя" у серіалах "прикрашанням дійсності". Але все одно закрадається підозра, що Південь - далеко попереду.

Ланьков вважає, що коли більшість населення збагне, НАСКІЛЬКИ Північ відстала від Півдня, режим Кімів паде. Зрештою, і радянський режим впав не через дисидентів, а через бажання мас жити "як в Америці". А НДР зникла, коли громадяни масово побігли до Західної Німеччини.

Чому Кім Чен Ин грає психа?

Кожного разу, коли керівництво Північної Кореї робить щось екстраординарне - випробує атомну зброю і балістичні ракети, топить південнокорейський корабель, обіцяє знищити США тощо - решта світу намагається збагнути: чого ж воно хоче?

Ланьков дає дуже просту відповідь: керівники КНДР намагаються залишитися при владі, а заодно - поза в'язницею, та й просто живими. Вони не можуть розпочати реформи і стати "успішними бізнесменами", як радянські чи китайські "колеги".

У разі реформ режим напевно посиплеться, а на лідерів чекає доля Каддафі чи Хусейна, а в найкращому разі - в'язниця чи бідність. Втім, в останніх статтях Ланьков констатує, що Кім Чен Ин таки намагається запровадити "хозрасчьот", але повільно і тихцем.

Режим, вважає Ланьков, ніколи не відмовиться від ядерної зброї. Керівники небезпідставно вважають, що якби Каддафі не погодився зупинити атомну програму, то й далі був би при владі.

На підтримку режиму треба гроші. А як їх отримати? Шантажувати Південну Корею та США. Мовляв, не позичите грошей - розв'яжемо ядерну війну. Ви її, ймовірно, виграєте, але половина Півдня буде у руїнах. Зазвичай, "капіталісти" лякаються і домовляються про економічну допомогу. Тому два останні Кіми намагалися створити імідж "психів" та "фанатиків" - таких більше злякаються.

Щоправда, зараз ситуація складна: усі відволіклися на Сирію, Даєш та РФ, а про Кіма забули. Тож доводиться випробувати водневу бомбу, щоб хоч якось привернути увагу.

Життя після Кімів?

Вже більше 20 років увесь світ чекає, що КНДР або зникне, або модернізується, як решта "соцтабору". Ланьков вважає, що статус кво - це надовго, але не на вічно. Колись режим впаде. І що тоді?

Насправді, Південь не дуже й зацікавлений у зникненні КНДР. Річ у тому, що Сеул вважає Північ чимось на кшталт "ДНР": своєю територією, тимчасово зайняту бойовиками. Там навіть є міністерство, що "керує" північними провінціями.

Відповідно, всі північні брати - громадяни Республіки Корея. А це ж мільйони людей, що застрягли у минулому. Вони не вміють користуватися сучасною технікою, не володіють необхідними професіями, не знають, як функціонують сучасні економіка та демократія. Уявіть собі, що хоча б мільйон нових громадян переїхав на Південь. Що б вони там робили? Жебракували?

Вже зараз Сеул намагається обмежити потік північних біженців. Раніше втікачів було мало, до того ж це були члени еліти КНДР. Вони відносно легко інтегрувалися до суспільства. Тепер пересічний біженець - людина немолода і малоосвічена. Попри спеціальні інтеграційні курси, їм дуже важко пристосуватися до нового життя. Тим більше, що південні "брати" ставляться до них упереджено.

У разі приєднання Півночі тисячі лікарів, інженерів і викладачів не змогли б працювати за фахом (їхні знання безнадійно застаріли). Мільйони безправних людей отримали б право голосу, не маючи уявлення про політичне життя (ними б маніпулювали, як хотіли). Ланьков нагадує також історію з МММ у РФ: посткомуністичних людей неймовірно легко надурити - відібрати й ті крихти, що вони мають (наприклад, житло).

Ланьков вважає, що до майбутнього треба готуватися вже зараз. Заохочувати сумісні проекти, де північні корейці (хай навіть еліта і "гебісти" вищих щабелів) мали б можливість ознайомилися з життям "нормального" суспільства.

Замість антикімівської пропаганди завозити до країни USB з публікаціями різних інтелектуальних напрямків (від неоліберальних до антиглобалістських): нехай готуються до плюралізму. З біженців готувати майбутні кадри для посткімівських часів (менеджерів, вчителів тощо).

Post Scriptum

Ситуація постійно змінюється. Останніми роками Кім активно відстрілює вище керівництво КНДР, але решти населення це не стосується (їх репресують не більше, ніж зазвичай). Біженці звітують, що молодий "Керівник" таки справді подобається народові, а особливо дівчатам, бо "гарний" і "намагається щось зробити". А "риночні реформи" тихенько йдуть.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!