Люди хочуть жити. Табір, з якого починається велике переселення в Європу

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 25216 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 26/01/2016Дата публікації

Молоді жінки-єзидки мали шанс «врятуватися»: прийняти іслам і стати рабинями котрогось із бойовиків. За один день ІДІЛ вбила кілька тисяч людей. Хто втік, живе у таборах біженців. Звідти звичайний рейсовий автобус вирушає до Стамбула. Такі приїздять до брами щодня. Потім люди сядуть у човен і вирушать на один із грецьких островів. Адміністрація табору, курдські політики та організації хотіли б, аби єзиди лишилися на Близькому Сході. Репортаж із табору біженців-єзидів у Туреччині.

Працювала волонтером: Світлана Ославська

Анна проходить між рядами парт і оглядає малюнки. Біля першого столу зупиняється. Дивиться на портрет, виконаний простим олівцем. На ньому – гарна дівчина із довгим волоссям і виразними очима. Намальованими щоками стікають дві сльози, а рот заклеєний навхрест чимось подібним до пластиру.

Кілька секунд Анна мовчки вдивляється в обличчя з портрета. Тоді збирає аркуші й оголошує перерву. Обговорювати малюнки в класі сьогодні не будуть.

Анна – одна з небагатьох волонтерів, які працюють в цьому таборі для біженців з Іраку, розташованому на південному-сході Туреччини, в провінції Діярбакир. Викладає англійську в сьомому класі. Я працюю в сусідній кімнаті з учнями, на рік чи два молодшими. Ми приїхали на два тижні.

Понад рік тому, коли медіа багато писали про цей та інші табори для біженців, робочих рук не бракувало. Сьогодні ажіотаж довкола долі іракських єзидів у Туреччині вщух. Саме тому жіночий центр зачинений – немає психологів, а в школі проходять заняття тільки до 7 класу. Щоб навчати старших, бракує вчителів, книжок та інших матеріалів.

Проте, школа – два пластикові контейнери з трьома кімнатами в кожному – працює. Хоча б для того, щоб зберегти ритм нормального життя.

Розваг у таборі не багато

Табір Шинґал

Табір Шинґал – так називають місцеві колишній заміський парк за кілька кілометрів на південь від Діярбакира, найбільшого курдського міста Туреччини. До серпня 2014 року сюди приїздили тисячі людей у вихідні дні. Сьогодні тисячі людей живуть у наметах, розбитих на газонах, футбольних майданчиках і на алеях. Зараз у таборі близько 1500 мешканців. Удвічі більше людей покинули табір упродовж останніх півроку.

Намети в таборі

Шинґал – це курдський варіант назви регіону на півночі Іраку, більше відомого як Синджар. Коли 3 серпня 2014 року «Ісламська держава» захопила цю область із центром в однойменному місті, за один день вбили кілька тисяч людей.

Майже шість тисяч осіб, переважно жінок і дітей, опинилися в рабстві бойовиків. Три з половиною тисячі досі лишаються в руках «ІД».

Ці жертви – не араби і не мусульмани. Це єзиди, споріднена з курдами етнічна меншина в Іраку. Найбільше їх до серпня 2014 року мешкало саме в цій країні (за різними оцінками – від семисот тисяч до мільйона).

Єзиди рахують: в їхній історії відбулося 72 геноциди. Те, що сталося влітку 2014 року – 73-й.

Цей народ поділяє з курдами традиції та мову, але на відміну від більшості курдів-мусульман, дотримується давньої і малознаної релігії – єзидизму.

Самоназва народу походить від давньоперського слова Ezd – Бог, а корені єзидизму вбачають у доісламській і дохристиянській релігії – зороастризмі. «Ви нас зрадили, коли прийняли іслам», – із підлітковим ентузіазмом дорікають учні одному з місцевих волонтерів-курдів.

«Добре, не сперечаюся, – переводить той розмову в мирне русло. І продовжує, наголошуючи на кожному слові. – Але що я тепер можу зробити?».

Єзиди, які століттями мешкали поруч з мусульманами, звикли до переслідувань. Живуть закритими спільнотами, а вступати в шлюб з мусульманами чи представниками інших релігій їм суворо заборонено. Ізоляцію народ обрав як захист.

Але через це про спільноту мало що відомо їхнім сусідам. Мусульмани та християни називають їх поклонниками диявола. Чому? Єзиди вірять в єдиного бога, але верховний ангел, якому вони поклоняються, Тавусі Мелек, за їхніми віруваннями, був скинутий Богом з неба. Звідси – паралелі з Сатаною, і як наслідок, життя цієї релігійної меншини оточене міфами.

Проте, одна справа – лякати дітей дияволопоклонниками, а інша – цілеспрямовано винищити цілий народ. «ІД», власне, саме таку мету й переслідує. Коли в листопаді 2015 року об’єднані курдські сили звільнили Синджар від бойовиків «ІД», у світових медіа з’явилися фото з місць масових поховань єзидів, убитих «ІДІЛ». Могили були неглибокі, і на поверхні видно було кістки й одяг убитих.

Молоді жінки-єзидки мали шанс «врятуватися»: прийняти іслам і стати рабинями котрогось із бойовиків.

Ті, хто опинився сьогодні у таборі в Діярбакирі і подібних осередках для біженців – це люди, які врятувалися від смерті. Вони втекли в гори на північ від Синджару. Там провели тижні, і багато загинуло від спраги й виснаження. А звідти, переважно пішки, дісталися кордону з Туреччиною.

Європа означає безпеку

Вже понад півтора року люди в цьому таборі збираються біля телевізорів, оглядаючи новини з Іраку та кордонів ЄС. Все, що лишилося їм від дому – це спогади й архівні відео вбивств та ґвалтувань у новинах. Тому мешканці табору так переймаються тим, що відбувається на кордонах Європи. Вони мріють, що зможуть всі одного дня зустрітися в Німеччині.

В Німечччині сьогодні мешкає близько 100 тисяч єзидів.

Восьмеро жінок у наметі скупчилися довкола електричного обігрівача й мовчки вдивляються в екран телевізора, увімкнений на одному з курдських каналів. Окрім телевізора, шести матраців уздовж стін і килимів на підлозі, в наметі більше немає речей. Заговорює Мірджан, найстарша з-поміж присутніх, показуючи на себе й сестру поруч:

– Погляньте на нас, ми двоє старших жінок. Але присягаюся, якби ми мали шанс, ми б також виїхали в Європу. Не має значення, чи ми потонемо, чи ні. Ви самі бачите нашу ситуацію. Ми помираємо по дорозі в Європу, але помираємо й тут. Однаково тяжко.

Її онуки підіймають очі й роблять знак, що мусимо йти. Вже друга година – автобус чекає.

Цей звичайний рейсовий автобус на 50 місць сьогодні вирушає до Стамбула. Такі приїздять до брами щодня, деколи – двічі на день. У Стамбулі біженці звертаються до консульства Іраку, щоб отримати документи, а потім їдуть у провінцію Ізмір, щоб сісти в човен і нелегально вирушити на один із грецьких островів. Звідти вони готові навіть пішки йти до Німеччини.

З цієї родини сьогодні ніхто не їде, вони прийшли тільки попрощатися. Зупиняємося на відкритому майданчику неподалік брами і спостерігаємо, як до автобуса підтягуються все нові й нові групки людей, в кожній є діти. Люди не поспішають, бо який сенс поспішати в невідомість? Табір став за півтора року для них якщо не домом, то принаймні спокійним і безпечним місцем.

Жінки проводжають родичів у невідомість. Вони від'їжджають на автобусі до Стамбула

Дорослі мають із собою невеликі спортивні сумки, а діти – шкільні рюкзаки.

– Вони муситимуть це все залишити на березі, в Туреччині. В човен можна буде взяти тільки кілька речей. Чи вони знають про це? – запитує Анна, але ніхто не відповідає. Ми, кілька волонтерів, які тут тимчасово, мовчки спостерігаємо, кожного дня, як народ, автобус за автобусом, зникає в невідомості.

Адміністрації табору невідомі випадки, коли хтось з біженців повернувся додому в Синджар. Лейла Ферман, співголова Федерації єзидів Європи, пояснює, що адміністрація табору, курдські політики та організації хотіли б, аби єзиди лишилися на Близькому Сході:

"На початку втечі єзидів з Шинґалу нам здавалося, що ми зможемо зробити щось, аби вони лишилися тут. Ми пояснювали, що вони не повинні їхати в Європу. Але ми не маємо фінансування і не можемо запропонувати нічого більшого за табір. Для них найважливіше – безпечне життя. Шинґал не буде в найближчому майбутньому безпечний для єзидів. Тому Європа – їхня велика мета. Люди готові роками лишатися в таборах для біженців у Німеччині, тому що це безпечно".

Проте, коли просимо дітей намалювати місце, в якому вони хотіли б жити, отримуємо зображення будівлі з двома конічними вежами і підписом – Лаліш. Це храм в Іраку, головна святиня єзидів, куди щоосені віряни здійснювали паломництво.

Графіті зображає храм Лаліш, головний храм єзидів. Хвиляста лінія – змія, одна зі священних тварин єзидів

Амер, чоловік середнього віку з пишними вусами, один із тих, хто поки що лишається в таборі. Він тут з 29 серпня 2014 року, а сімнадцятеро членів його родини вже виїхало в Європу. У 2003 році він працював на американців в Іраку. Коли ті запропонували йому виїхати, Амер відмовився:

"Я завжди хотів лишитися на своїй землі. До того як «ІДІЛ» атакувала Шинґал, ми непогано жили. Хтось працював у полі, хтось тримав магазин. Принаймні на життя вистачало. Ми, єзиди, працювали поруч з мусульманами, християнами, халдеями, асирійцями. Але ми не знаємо, хто зрештою продав нас ІДІЛ. Тому тепер ми всі хочемо до Німеччини. Не почуваємося в безпеці, якщо повернемося в Шинґал".

Єзиди говорять, що Пешмерга, так називається армія автономного Іракського Курдистану, зрадили їх. Пешмерга відповідала за захист Синджар від «ІД», але на початку серпня 2014 року залишили свої позиції. Єзиди до останнього не вірили в обіцянки ісламістів усіх повбивати.

"Що стосується мене, то я залишуся в таборі до останньої дитини," – говорить Джамаль. Йому 23 і він не встиг закінчити університет у Мосулі, де навчався на інженера. У таборі він, один з небагатьох з університетською освітою (тільки 5 % мешканців табору мають вищу освіту), став учителем. Хоча для таких, як він, виїхати в Європу найпростіше.

Вже коли повернуся до України, спитаю Джамаля, як справи в таборі. Він скаже, що питна вода в наметах замерзає, а люди на певний час припинили від’їжджати. Хвилі високі й холодні – хвилі в Егейському морі.

Боротьба – це життя?

«Berxwedan jiyan e» перекладається з курдської як «боротьба – це життя». Це слова з популярної пісні, і водночас гасло, яке можна почути на демонстраціях. Таке собі курдське "Лиш боротись - значить жить". Цю пісню знають курди і в Туреччині, і в Іраку.

Дві третини мешканців табору – діти. Єзиди традиційно мають багатодітні родини. Дорослі кажуть: "Наше покоління, наше теперішнє – втрачене. Але ми хочемо зберегти майбутнє наших дітей. Тому їдемо в Європу"

Хтось увімкнув на смартфоні відео, де кілька десятків дітей, вбраних у курдські національні кольори – червоний, зелений, жовтий – співають цю пісню. «Berxwedan, berxwedan, berxwedan jiyan e», – лунає приспів, і довкола збирається кілька волонтерів і мешканців табору.

Джамаль не згоден. Він каже: «Berxwedan mirin e».

Єзидів звинувачують у пасивності. Головний докір – чому ви не лишилися захищати свою землю? Насправді хтось-таки лишився, хоч 90 % населення залишило регіон. В Синджарі діють кількатисячні загони єзидської самооборони, зокрема, жіночої. Їх тренують члени військових формувань Робітничої партії Курдистану, дислоковані в горах Канділь на кордоні Іраку та Ірану.

"Що означає «mirin»?" – запитую в Режни, яка стоїть поруч. Дівчині тринадцять, вона має сестру-близнючку і ще багато сестер, які також живуть у таборі. Щоб потрапити сюди, вони сім днів ішли пішки до Турецького кордону, а потім – ще два дні до першого прикордонного табору в Туреччині.

Режна – авторка портрету дівчини із заклеєним ротом.

На моє питання вона мовчки проводить великим пальцем по горлу.

****

Волонтерський проект у таборі для біженців був організований італійською філією Service Civil International та Youth and Change Association в Діярбакирі.

Імена героїв змінено

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!