Земельне рабство. Селянам платять копійки за паї, натомість продають право оренди по адекватних цінах

Кому не вигідний вільний продаж землі?

Тринадцятий раз наприкінці минулого року Верховна Рада продовжила мораторій на купівлю та продаж землі сільськогосподарського призначення. Сага починається з 2000 року, з моменту прийняття Земельного кодексу. Тоді всю землю сільськогосподарського призначення поділили між сільськими мешканцями і назвали їх власниками.

Тільки продавати свою землю вони не могли – на продаж наклали мораторій до того часу, доки всі власники не отримають документи на право власності з межами ділянок, які назвали паями. З 2002 року цей мораторій подовжують кожен рік, хоча землю давно всім бажаючим виділили. Люди користуються нею самі або здають в оренду, але продати її не можуть.

До реформи вся земля була у розпорядженні колгоспів та радгоспів. Після розпаювання земля перейшла до сільських мешканців. Кожний отримав пай розміром 3-5 га.

Більшість тих мешканців були сільськими пенсіонерами чи нащадками колгоспників, що жили у місті і не збирались повертатися до села. Тому більшу частину землі взяли в оренду колишні голови колгоспів чи інші впливові люди, започаткувавши колективні сільські підприємства.

Невелику частину змогли взяти фермери. Звичайне поле, наприклад, на 100 га, складалося з десятків паїв і заключати договір усім власникам треба було з одним орендарем. У результаті впливові люди фактично отримали паї селян і не хотіли з ними розлучатися. Якби селяни мали право продавати свою землю, монополія колишніх голів колгоспів опинялася б під загрозою.

Старе аграрне лобі заблокувало продаж земель.

З тих пір пройшло чимало часу. Господарювання за колгоспними технологіями виявилось не дуже прибутковим. З’явилися нові підприємці, що впроваджували сучасні технології, купували нове насіння, техніку з-за кордону і збільшували виробництво та ефективність. Вони стали скуповувати права оренди у колишніх голів колгоспів, збільшуючи свої землі. Сьогодні такі агрохолдинги мають десятки і навіть сотні гектарів землі в оренді.

Лохотрон

Держава створила такі правила, коли селянин отримує дірку від бублика, а хитрий посередник гроші з повітря. Яка схема? Холдинги купують «права оренди», сплачуючи за це великі гроші не номінальним власникам, а агрофірмам, які раніше орендували ці паї. Ціна купівлі зазвичай не оголошується. Під час зростання цін на зернові називалися суми до 1000 $/га землі з урахуванням техніки та будівель.

Вартість самого тільки права на оренду паїв в одному з господарств оцінили у 330 $/га.

Тобто, «орендарі» розпоряджаються землею як власною, та ще й продають права оренди. Оскільки сама земля нічого не коштує, номінальні власники (сільські пенсіонери чи нащадки, що поїхали в місто) в процесі участі не беруть, отримуючи свої 30 $/га на рік. А продається право оренди, для цього існує сформований з орендованих паїв земельний банк з налагодженим там технологічним процесом.

Крім того, що власник не отримує своїх грошей, оренда великих площ має інші вади. Холдинги не дбають про якість землі та інфраструктуру сіл, тому що формально є орендарями.

Тільки справжній власник зацікавлений у підвищенні якості землі, екології та інфраструктури. Бо все це збільшує капіталізацію землі, тобто її вартість. А сьогодні саджають кукурудзу після кукурудзи саме тому, що строк оренди закінчиться і землю можна просто залишити її номінальному власнику, а собі шукати іншу.

Орендарі не бояться втратити свою землю через недбале використання, бо її номінальні власники – пенсіонери чи люди, що живуть далеко і займаються чимось іншим, не мають можливості їх контролювати чи поміняти орендаря.

У них сотні гектарів землі, бо немає конкуренції.

Несправжні власники і несправжні орендарі – от причина недостатньої ефективності нашого сільського господарства. Але хазяї цих агрохолдингів уже вийшли на перші ролі в українському бізнесі, мають потужне лобі у владі, що гальмує скасування мораторію на продаж землі сільгосппризначення. Бо не хочуть конкурувати за землю, платити реальну ціну. Та й не буде в них стільки землі, коли її зможуть вільно купити всі охочі.

Чому треба, щоб земля вільно продавалася та купувалася?

Крім всього іншого справедливо, коли реальну ціну платитимуть реальному власнику, а не посереднику, який зумів прокрутити схему.

Перша відповідь концептуальна. Земля – це важливий ресурс економіки, а зовсім не "матір", "батько" чи інші родичі. Цей ресурс має належати власникам. Право людини володіти землею, яка йому потрібна як виробничий ресурс, так само священне, як і інші права людини.

Легальний ринок збільшує вартість землі

Друга - практична. Це вигідно з усіх боків – економічного, соціального, природничого. Власник змушений конкурувати, підвищувати ефективність, поліпшувати якість землі, інфраструктури.

Під власність прийдуть гроші, бо банк охоче дасть кредит господарству під завдаток землі. І вмілого орендаря прокредитує, щоб він зміг викупити землю. Це прибуткове вкладення і воно більш надійне, ніж інші об’єкти кредитування.

Адже сьогодні фермер, якому потрібні гроші на весняні польові роботи, вимушений продавати частину свого врожаю наперед («форвардна продаж»). Зернотрейдери навесні купують у фермерів майбутній урожай по ціні, яка напевно принесе їм прибуток.

Фермери вимушені погоджуватись, бо немає іншого джерела грошей. Якщо ж не продадуть, то не зможуть внести потрібної кількості добрив, або виконати всі агротехнічні заходи – не вистачить пального. Насправді, форвардна продаж - нормальний спосіб залучити гроші, але він не повинен бути єдиним чи головним.

Кращий спосіб фінансування – це банківська позика. Тоді фермер зможе вибрати, чиї умови будуть кращими. Але банку потрібні гарантії. Майбутній урожай для банка – погана гарантія, бо банк – не трейдер, у нього немає ані елеваторів для зберігання, ані покупців. А земля – то гарний завдаток, під який банк охоче дасть гроші досвідченому господарю.

Розмір господарств регулюватиметься економікою та конкуренцію, а не адміністративним впливом, як зараз. Будь-яке обмеження тільки збільшує кількість землі для тих, хто може заборону обійти. У степових районах завжди були великі господарства, у Поліссі та біля Карпат – невеликі. І так воно й буде, бо це економічно доцільно. Тільки дайте ринку працювати.

Міфи

Чимала частина українців категорично проти вільного ринку землі. Вони знаходяться у полоні міфів, які підсилюють найняті агробаронами пропагандисти. Розглянемо ці упередження.

Перший і один з найголовніших забобонів звучить так: «земля-матінка». «Тільки матір рідну можна було порівняти у відчуттях з рідною землею. Вираз "земля-матінка" був у всі часи для наших предків найсвятішим. Адже земля – це одночасно означало "життя"».

Дехто так і запитує: «Ви ж не будете торгувати матір’ю», анітрохи не засмучуючись тим, що землею торгують багато сторіч досить цивілізовані народи, в яких не прийнято торгувати батьками. І сенсу в цьому порівнянні жодного, одні емоції. Так можна і хлібом не торгувати, і рідним домом і багато чим ще.

Цей патріархальний забобон родом ще з тих часів, коли природний ресурс, а не додана вартість, була основою багатства і самого життя людини. Володіти та торгувати землею могли лише панівні прошарки, а для виживання простих людей землю надавали громаді, що розподіляла її серед селян.

У країнах, які раніше прийшли до сучасної цивілізації, ці забобони давно забуті. Адже ця цивілізація якраз і почалася з того, що володіти землею, у т.ч. купляти-продавати, зміг кожен охочий та здатний. Володів землею той, хто здатен був отримати з одиниці площі більше прибутку, а значить, і сплатити за неї більшу ціну.

Й український селянин, якого ми знаємо з літератури, був власником. На більшій частині території сучасної України (на півночі та сході) землі належали власникам, а не громадам. Уже на момент реформи 1861 року третина селянських господарств України вели одноосібне господарство і самі відповідали за свої податки.

Половина тих, хто залишився, стали приватними власниками за часів столипінської реформи. На відміну від них російські селяни саботували реформу (лише 26% російських селян стали власниками за часи її проведення, інші залишилися у громаді).

Забобон про неможливість володіти землею дістався нам від радянської влади, це наслідок Голодомору та колгоспної системи, в Україні його раніше не було.

І найголовніше, цей забобон ніяк не пов’язаний з реальністю, в якій земля під будівлями (у т.ч. присадибні ділянки), промисловими, торговими об’єктами давно легально продається та купується. Мораторій стосується лише тієї землі, що використовується для товарного сільгоспвиробництва. Чому одну землю продавати можна, а іншу ні, жоден співець «землі-матінки» не пояснює.

Другий усім знайомий – «олігархи все скуплять і виженуть селян з їх домівок». Так само як і перший, він суто ідеологічний, і ніяк не пов’язаний з дійсністю.

Зокрема тому, що домівки та присадибні ділянки давно купуються та продаються. Це складна процедура, яка потребує рутинного вистоювання у чергах, щоб зібрати та оформити значну кількість необхідних паперів.

Переважно люди не хотіли цим займатися, тому писали розписки та платили гроші, нічого не оформлюючи. На деяких ділянках змінилося вже 2-3 власника – і все без оформлення. Здавалося б, для підступного олігарха – рай. Проте олігархи не поспішають заволодіти сільськими присадибними ділянками. Натомість усі відомі історії з захопленням землі стосуються ділянок поруч з містом, або якимось привабливим об’єктом.

Трохи подалі – багато земель просто кинутих та занедбаних.

Насправді ті, хто хотів і міг, накопичили вже сотні тисяч гектарів землі. І хоча вони їх лише орендують, розпоряджаються ними, як хочуть. Мораторій полегшує їм користування землею, бо коли немає легального ринку, то немає і справедливої ціни, і легше отримати землю для тих, хто має адміністративний ресурс та оминає закон.

Й олігархи отримали стільки землі, скільки вважали за необхідне, а не отримали більше зовсім не тому, що їм заважав мораторій.

Люди давно купують квартири, будинки і жоден олігарх не скуповує їх, не відбирає у власників, не примушує орендувати своє житло. Все було дозволене на початку 1990-х, мабуть, тому, що теперішні борці за народне щастя на той час заробляли гроші на ринках та відеосалонах і не мали часу на заборону людям продавати квартири та будинки.

Але люди вже більше 10 років не можуть продати чи купити землю. Комусь потрібні гроші на лікування, комусь – переїхати ближче до дітей, і ніхто з них не може скористатися для цього своєю власністю.

Між іншим, у 2002 році за гроші від продажу земельного паю у місті можна було б купити нехай не найкращу, але 1- чи навіть 2-кімнатну квартиру. Тисячі селян померли, так і не скориставшись можливостями, що надає їм володіння власністю. З тих пір ціна квартир підвищилась у рази, ціна землі – ні.

Сьогодні вартість оренди за офіційними даними складає 727,6 грн/га на рік. По курсу НБУ – 30$.

Середній пай – 4 га. Тобто, за рік селянин отримує менше 3 тисяч гривен. Це пенсія за 2 місяці. Якщо він отримає навіть грабіжницьку ціну землі 1 тис. $/га, то це вартість його оренди за 33 роки, отримана відразу. Як бачимо, захисники надійно захистили народ від грошей.

Третій: власник занедбає землю у гонитві за прибутком і тільки чиновник може дбати про родючість та екологію. Власнику байдужа інфраструктура, на відміну від місцевих жителів та держави. Приватна власність призведе до засилля великих латифундій.

Насправді, ми бачимо зворотне – чиновники пропускають недбайливе ставлення до землі та екології, мабуть, не безкоштовно. Є тисячі сіл, де немає великих аграрних підприємств і немає ані доріг, ані шкіл, де ставки заросли, а ріки замулені.

При цьому в Україні заборонено продавати землю – і засилля агрохолдингів.

Четвертий забобон – начебто в якихось передових країнах заборонена купівля-продаж землі. Це неправда. Немає жодної цивілізованої країни, в якій би торгівля землею була безумовно заборонена, як в Україні. А от умови та обмеження існують всюди.

Вони різні в різних країнах, мають різну мету, але частіше стосуються не володіння землею, а землекористування. Та більше, їх вводили здебільшого вже після 2-ї Світової війни, коли країни стали багатими й основою їх економіки стала зовсім не аграрна галузь. До того обмежень майже зовсім не існувало.

П'ятий. Навіть ті, хто «в принципі» за продаж земель, вважають, що «відміна мораторію не на часі». Бо ціна низка. От приймуть закон, який збільшить ціну до середньоєвропейської, тоді можна буде. Ну, немов би не пускати людину до басейну, доки не навчиться добре плавати.

З моменту затвердження земельної реформи у 2000 році ціна квартир збільшилась у 6-7 разів. Чому? Адже її властивості не змінилися. Це легальний відкритий ринок збільшив вартість. Покращилась інфраструктура, з’явилися мережеві магазини, дороги, нові маршрути транспорту, покупці та продавці побачили, що продаж – доступна та надійна операція. Все це збільшило ціну, а не закони чи розпорядження чиновників.

Із землею так само. Власник буде дбати про збільшення ціни активу, покупець побачить, що власність захищена, конкуренція дозволить купити тим, хто зможе отримати від одиниці площі більше, а значить, і більше заплатити. Бо часто посилаються на вартість землі у Європі, забуваючи повідомити, скільки врожаю і грошей отримує з одного гектару європеєць та українець. Адже в європейця і вища продуктивність, і глибша переробка, тому він може платити більше.

Шостий. Ще кажуть – може не продавати, а здавати в оренду дрібним власникам, кооперуватися?

Це чудова пропозиція, але здавати в оренду землю має власник. Не сільський пенсіонер, не мешканець міста, що з дитинства у тому селі не був, не чиновник, а власник. І сам вирішувати, здавати чи самому працювати, продати чи ще щось робити. Звідки, з яких середньовічних глибин підіймається цей страх власності?

Всім щирим борцям за мораторій можу запропонувати корисну справу замість шкідливої. Приїдьте до села, викупіть землю у сільського пенсіонера чи міського мешканця, кооперуйтеся, здавайте в оренду, самі обробляйте. Покажіть як треба.

агропром закон земля економіка недореформи